Поки одні роблять бізнес на крові, інші воюють. Поки одні «ганяють» фури на окуповані території, інші тримають над нами небо. Мирне небо. У якому не миготять САУшки, не гатять ГРАДи і не поливають землю вогнем «Васильки». Ворог ніколи не зупиниться, якщо його не зупинити. Там, на передовій, уже чотири роки поспіль триває війна за життя. За право бути. Бути собою. Українцями у вільній Україні.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Дмитро Сисков

Дмитро Вадимович Сисков (позивний «Провідник») народився 18 червня 1980 року, в Чернігові.

1997 року хлопець закінчив 11 класів школи № 2 (перших 9 з яких навчався у спортивному спецкласі, брав участь у змаганнях з баскетболу), після чого був призваний на строкову, яку проходив на посаді водія-хіміка у підрозділах МНС. 2004 року вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну на спеціальність «будівництво будівель та споруд», але навчання не закінчив за власним бажанням.

Він походив з дуже інтелігентної сім'ї, його мати - вчителька. Вона прищепила захоплення книжками та історією, що дало хлопцеві неабияку ерудицію. До речі, історія була для нього рідною стихією. А ще - у нього була чудова українська, яка неодноразово викликала захоплення в інших.

Жили вони з мамою дуже скромно, але в їхній квартирі завжди була атмосфера гармонії та духовної спорідненості з навколишнім світом. Це помічали ті його друзі, які приходили у гості до хлопця.

2014 року він був у відрядженні у Миколаєві, коли на Сході почалися масові заворушення, які потроху переростали у щось більш серйозне, ніж акції протесту. Чоловік одразу сказав колегам на роботі: «Я йду до армії. Це - війна, і я маю бути там».

У січні 2015 року в місті Ніжин проходив навчання у таборі глибинної розвідки. Там Дмитро й отримав свій позивний. Історія ця досі викликає добрий сміх у побратимів.

Річ у тому, що зріст воїна був під два метри, а у перші дні навчання бійці спали хто як, і хто на чому. Одного дня у розташування бази привезли старі армійські ліжка, погнуті, іржаві та з дірками у сітці. Дмитро просто не вміщався на цих ліжках, через що його ноги звисали на підлогу. А разом із ліжками ще завезли диванні подушки, тому він узяв собі декілька, постелив у кутку кімнати, щоб спати на них, та відгородився від усіх шторкою. Вийшло щось на кшталт купе у потязі. Так і з'явився цей дивний позивний «Провідник».

Незабаром Дмитро разом із групою однодумців почав готуватись до поїздки на Схід та 26 травня 2015 року прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, водій 4-ї роти батальйону спеціального призначення «Донбас» Національної Гвардії України. Брав участь в обороні села Широкине. Звідки потім забрав зі собою спаніеля, якому дав прізвисько «Чапік», і який став його талісманом та вірним другом. «Чапік» був поруч майже завжди, не відходячи від свого господаря.

У «Провідника» були «золоті» руки, він дуже добре тямив у техніці (у батальйоні керував КрАЗом). Мав великий, завойований не словами, а вчинками, авторитет серед побратимів, не впадав у відчай або зневіру, ставив на перше місце не конфліктність, а бойове братерство та хороший настрій. Згодом отримав звання молодшого сержанта.

20 вересня 2016 року підписав зі ЗСУ новий контракт та разом з усією 4-ю ротою «Донбасу» перейшов до нового підрозділу, до якого прибув 29 жовтня.

Молодший сержант, командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти «Донбас» 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Справедливий та принциповий, Дмитро Вадимович завжди доводив до кінця будь-яку справу. Іноді йшов на принцип «або я її, або вона мене», і жодного разу не програвав, настільки послідовно та педантично робив необхідні кроки задля вирішення всіх проблем та труднощів. Позитивний, завжди усміхнений добрий велетень був безжальним лише до ворога, а своїх любив усією душею.

Разом зі 16-м батом спочатку перебував на «нульових» позиціях в Авдіївці, потім підрозділ вивели на ротацію. Влітку минулого року «Провідник» повернувся на передову, де й тримав оборону до останнього дня.

Загинув 12 лютого о 9:55 у районі селища Кримське, Луганської області. Наші хлопці вийшли на бойове перевіряти розтяжки, але при поверненні до своїх позицій потрапили під вогонь ворожого кулемета. Дмитро Вадимович загинув. Його тіло бойові побратими забрати не змогли через щільний обстріл, тому воно потрапило до ворога. Повернути тіло бійця наші хлопці змогли лише через три дні.

Похований 17 лютого у Чернігові.

Залишились батьки.

Олександр Гречук

Олександр Васильович Гречук (позивний «Якут») народився 13 квітня 1979 року, у селі Зоря, Дніпровського району, Дніпропетровської області. З 2002 року мешкав у селі Степове того ж району.

Після 11 класів сільської школи хлопець пішов працювати на м'ясокомбінат «Зоря Дніпропетровська», розташований у селі Чумаки. Працював він важко, але ніколи не скиглив та не залишав свою роботу. Почуття відповідальності було у нього в крові з дитинства.

Його поважали як справедливу та принципову людину, якій не випала доля хапати зірки з неба. Він радів тому, що мав, та завжди намагався досягти своєї мети.

16 вересня 2016 року Олександр Васильович підписав контракт та після проходження навчання був відряджений до свого підрозділу.

Старший матрос, кулеметник 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

Він дуже поважав військову дисципліну, вдосконалював бойові навички. У критичних ситуаціях не впадав у паніку, а був здатен приймати самостійні та виважені рішення, а також швидко орієнтуватися за небезпечних обставин.

У червні 2017-го він офіційно одружився зі своєю коханою, з якою жив у цивільному шлюбі, починаючи ще з 2002-го.

Загинув 15 лютого о 15:15 на Приазовському напрямку Донецької області через множинні уламкові поранення, отримані під час обстрілу наших позицій. Помер дорогою до військового шпиталю міста Маріуполь.

Похований 17 лютого у Степовому.

Залишились дружина та п'ятеро дітей (старший син - також військовий, служить у 17-й окремій танковій бригаді).

Юрій Кушнір

Юрій Миколайович Кушнір народився 19 червня 1978 року, в селі Жилинці, Ярмолинецького району, Хмельницької області.

Закінчивши 9 класів школи № 7 у Хмельницькому, вступив до ВПУ № 9, яке закінчив із відзнакою. Отримав фах «електрогазозварювальник». Відмовившись від подальшої вищої освіти задля того, щоб допомагати батькам, хлопець пішов на роботу до акціонерного підприємства «Адвіс», у якому працював газорізальником 15 років.

На самому початку війни записався добровольцем до спецпідрозділу МВС «Богдан», а невдовзі у складі іншого підрозділу вирушив на передню лінію оборони.

Молодший сержант, радіотелеграфіст 1-ї штурмової роти окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади.

30 липня 2017 року в районі міста Мар'їнка при облаштуванні позицій для стрільби з СПГ-9 Юрій Миколайович зазнав кульового поранення у живіт, яке завдав ворожий снайпер. Куля ввійшла збоку, пошкодивши нирку, печінку та селезінку. Лікарі зробили йому 15 операцій у різних шпиталях України (у Львові, Харкові, Києві).

Помер на світанку 18 лютого у Київському шпиталі через серцеву недостатність. Боєць ще до поранення мав проблеми зі серцем, лікувався від гіпертонії у Покровську та Світлодарську, а довготривалий курс лікування від поранення виснажив його ще більше.

Похований 21 лютого у Жилинцях.

Залишились батьки та брат.

Валерій Єгоров

Валерій Ігорович Єгоров народився 17 грудня 1989 року, в місті Прилуки, Чернігівської області.

2008 року закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж, у якому здобув спеціальність «педагог-організатор». У коледжі хлопець відвідував гурток туризму, заняття в якому проводив один з його викладачів коледжу. Серед учнів була традиція святкувати День здоров'я. Тоді всі групи виїжджали в ліс, варили кашу, розводили багаття, грали у різноманітні спортивні ігри, брали участь в естафетах.

Це були незабутні часи молодості, які досі з теплотою згадують його одногрупники. Цього року планували зустрітись з нагоди десятиріччя закінчення коледжу. І випускники зустрінуться, але вже без Валерія...

Хлопця призвали на строкову в 1-й окремий батальйон морської піхоти. З вересня 2008 до вересня 2011 року він був старшим матросом, старшим навідником.

Паралельно зі службою в армії Валерій вступив на заочну форму навчання до Національного педагогічного університету ім. Драгоманова у 2008 році. Отримав у Лубенській філії диплом бакалавра за спеціальністю «початкове навчання (практична психологія)» у 2010-му.

А невдовзі війна розколола його життя на «до» і «після».

Валерія Ігоровича було призвано за мобілізацією 19 березня 2014 року. Спочатку потрапив до 1-ї окремої танкової бригади, де служив старшим навідником мінометного розрахунку. Він постійно прагнув потрапити на війну, тому написав прохання про переведення. Уже наприкінці травня прохання задовольнили.

Старший солдат, командир гранатометного відділення 34-го окремого мотопіхотного батальйону (на той час - батальйон територіальної оборони «Батьківщина»).

Перша ротація на війну відбулася у липні 14-го року. Спочатку батальйон доправили до Костянтинівки на формування, а 21 липня почався блискавичний штурм Дзержинська (нині - Торецьк), у якому Валерій брав безпосередню участь. Після штурму наші хлопці захопили оборону на підходах до Горлівки, перекривши понад половину підступів до міста.

Далі батальйон було перекинуто у напрямку Дебальцевого та висоти Гостра Могила, що розташована на околицях Луганська. На цих позиціях Валерій Ігорович пробув приблизно місяць і там уперше здійснив розвідувальний рейд. Із 1 листопада 2014-го він став повноцінним розвідником. У 2015-му році брав участь у боях за Зайцеве, коли росіян відтісняли до школи та ферми.

Демобілізувавшись восени 2015-го, чоловік лише кілька місяців пробув удома, а 25 грудня 2015-го підписав зі ЗСУ контракт.

Сержант, командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

У Валерія було два захоплення, яким він віддавав усього себе. По-перше, він був ковалем. Обожнював працювати з металом, на кожній новій позиції облаштовував саморобну кузню, в якій проводив майже увесь вільний час. Доходило до того, що, відчергувавши у наряді, він не йшов відпочивати, а бігом летів до своїх кованих виробів. Використовував шматок рейки як ковадло, з нічого міг зробити горнило. Якщо не виходило зробити з першого разу - не нервував, а спокійно та розсудливо переробляв, допоки результат його не влаштовував.

Другим захопленням була історія. Він знав її настільки глибоко, що у перервах між боями збирав навколо себе хлопців, втомлених та брудних, у руках яких ще не охолонули автомати, та міг годинами розповідати про історію місць, де вони перебували. І хлопці слухали. Настільки цікаво Валерій міг розповідати, що годі було відірватись.

Загинув 19 лютого о 12:40 у Донецькій області через поранення, отримані під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого у Прилуках.

Залишились батьки та брат.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»