Як це, коли не можеш бачити? Коли всесвіт відчуваєш на дотик, слух, запах, але для очей лишається суцільна темрява. Світові шедеври мистецтва, архітектури, живопису і кінематографа, недоступні для людей з вадами зору, тепер можна відчути на дотик у Києві. Отримайте унікальний досвід у музеї «03:00/ Третя після опівночі» на виставці «Невидиме мистецтво». 25 експонатів, всесвітньовідомі об'єкти, які ми звикли сприймати лише візуально, і до яких не мали змоги доторкнутись, тепер доступні нам у просторі музею.

У середмісті Києва, недалечко від Золотих Воріт, у напівпідвальному приміщенні розташований музей у темряві «Третя після опівночі» - перший в Україні музей, де всі екскурсії відбуваються в абсолютній темряві та у супроводі незрячих гідів. Тут відвідувачам надається можливість пережити унікальний досвід, який точно змінить уявлення про сприйняття світу. Це - шанс дізнатись більше про можливості нашого організму, а також про те, як живуть незрячі люди - і поставити їм будь-які запитання особисто.

Перше, що огортає відвідувачів, - це тиша і спокій. Ввічлива й усміхнена адміністраторка лагідним голосом просить залишити одяг, телефони і фотоапарати у гардеробі, попереджає про правила безпеки. Фотографувати та проводити відеозйомку не можна. Проводжає до чорних дверей, де за шторою ховається мистецтво на дотик. При світлі цю територію не показують. Ви довіряєтесь незрячому гіду, який супроводжує вас у просторі темряви протягом 40 хвилин.

Макет Золотих воріт у Києві, надрукований з використанням 3D принтера, як і решта експонатів вставки	В основі шрифту лежить комбінація шести крапок

 

Вздовж стін на столах розміщено предмети. Перше питання, котре приходить у темряві, - які вони? Холодні, теплі, з якого матеріалу зроблені? Спокійний голос гіда надає впевненості. Ось уже руки відчувають перші експонати - Пізанська вежа, Біг Бен, Ейфелева вежа, Колізей. Гід розповідає деталі конструкції архітектурних шедеврів, неначе бачив це на власні очі. На який бік падає Пізанська вежа? Де розташовані дзвони Біг Бена? Котру годину показують стрілки годинника? Порахувати на дотик опори Ейфелевої вежі та доторкнутися до найвищого оглядового майданчика. На підказку лунає французький шансон. Порахувати, скільки поверхів має амфітеатр Колізею, і радіти, що таки дали правильну відповідь, бо руки рахують у темряві.

Далі - живопис. Клімт і Мікеланджело на дотик. Відчуваєш усмішку Джоконди руками. Внутрішній голос не вірить своїм відчуттям - там темно, а руки ковзають по волоссю світового шедевра, який не має ціни.

 

Бюсти особистостей - язик Ейнштейна під супровід його голосу, голова Нефертіті в реальному розмірі, волосся Медузи Горгони під звуки моря і розповідь гіда про долю красивої дівчинки з грецьких міфів.

Закінчують експозицію шедеври кіномистецтва. Бузинова чарівна паличка з «Гаррі Поттера» опиняється у ваших руках. Атмосфера казки миттю охоплює вас під звуки саундтрека з фільму. Далі один за одним перебираємо експонати - дзиґа із фільму «Початок» (Inception, 2010), кросівки самого Форреста Гампа (Forrest Gump,1994), яйця дракона з «Гри престолів» (Game of Thrones). До речі, відвідувачі, які не є шанувальниками серіалу, не завше упізнають їх, найпопулярніший варіант відповіді - шишки.

Гід бере вас за руку, повертає до звичного світу. Незряча людина за час екскурсії стає другом.

Після екскурсії важко сприймається світло. 40 хвилин минають непомітно, хоча на початку здавалось, що екскурсія триватиме так довго! Адміністратор з посмішкою запрошує у простір відпочинку. Тут можна вже робити фото, відпочити на зручних кріслах-мішках та спробувати опанувати шрифт Брайля. Це - рельєфно-крапковий шрифт для сліпих, розроблений французом Луїсом Брайлем. В основі шрифту лежить комбінація шести крапок. Брайль використав порядок букв латинського алфавіту. Для позначення перших літер використовують верхні й середні крапки. Для позначення наступних букв додається нижня крапка ліворуч, потім ліворуч і праворуч, потім праворуч. Цими самими знаками позначаються і букви українського алфавіту з додаванням спеціальних символів.

Різні комбінації дають можливість позначати також цифри, розділові знаки, математичні, хімічні й нотні знаки. Головні правила - починаємо справа наліво, і літери, і знаки відображаються дзеркально від шаблону. Якщо запам'ятати ці два основні моменти, у ваших руках опиниться листівка на пам'ять, яку ви підписали мовою незрячих людей власноруч.

Виставка має неабиякий попит. Спочатку вона була ангажована до 14 січня, але, зважаючи на потік зацікавлених гостей, організатори продовжили термін відвідування експозиції.

Музей не хочеться покидати, відчуття часу відсутнє. В зоні відпочинку з ноутбуком сидить молода дівчина, котра іноді розмовляє з адміністраторами, а також уважно слухає коментарі відвідувачів після екскурсії. Аліна Марненко - співзасновник музею, саме та людина, котрій спала на думку ідея створити музей для незрячих. Вона все-таки дозволила зазирнути за лаштунки виставки. Ми побачили, а не тільки відчули на дотик один експонат - це Золоті ворота у Києві. Макет був надрукований з використанням 3D принтера. За подібною технологією відтворені решта експонатів вставки.

- Аліно, як у вас з'явилася ідея відкрити саме музей для незрячих людей? Чому ви вибрали саме інвалідів з вадами зору?

- Ідея музею в темряві знайшла нас з моїм партнером по бізнесу Володимиром Дідусом сама - друзі розповіли про свій досвід відвідування такого музею в Європі. І навіть враховуючи те, що з часу екскурсії минуло кілька років, їхні емоції були дуже сильними - вони казали, що це дуже сильно вплинуло на їхнє ставлення до багатьох речей.

Процес опанування рельєфно-крапкового письма для незрячих автор тексту перевіряє на власному досвіді	Листівка на пам’ять, підписана за допомогою шрифту Брайля

 

Ця ідея дуже зачепила і нас, і першою ж реакцією було «Чому цього досі немає в Україні?!» І через кілька місяців роздумів та обговорень того, наскільки це крутий проект, хтось таки сказав це: «А чому ми не створимо цей музей, якщо нам так хочеться, щоб він був в Україні?»

Влітку 2016 року ми зробили перші кроки та поспілкувались з кількома незрячими про те, наскільки ця ідея корисна та цікава, а вже в березні 2017 запустили нашу першу екскурсію. Наші теперішні гіди з нами з найпершого дня, але найближчим часом ми плануємо розширити команду.

- Чи правильно я зрозуміла, що для людей, котрі не бачать, - вхід безкоштовний? Як часто відвідують музей незрячі люди, насамперед, діти? Наскільки популярний музей саме серед таких людей?

- У декого викликає подив факт, що ми проводимо для незрячих безкоштовні екскурсії - нащо ж їм ті екскурсії в темряві? Але насправді обидві наші екскурсії користуються попитом і серед незрячих.

Якщо йдеться про екскурсію «Прогулянка в темряві», то для них це більше розвага, як для нас - звичайний квест. Але якщо вони приходять зі своїми друзями або родичами, це ще і чудовий досвід для кращого порозуміння. Саме після екскурсії їхні найближчі люди виходять і кажуть: «Тепер я нарешті зрозумів, чому ж так важливо, щоб усе лежало на своєму місці!» Була така історія, коли незряча дівчина прийшла зі своїм другом, а після екскурсії товариш емоційно вигукнув: «Як ти ходиш по вулиці сама?!» Тобто, він багато разів бачив, як вона це робить, але лише відчувши це трохи на собі, зрозумів, наскільки це складно.

Друга наша екскурсія - виставка мистецтва в темряві - особливо цікава незрячим, адже там зібрані експонати, про які вони могли до того лише чути чи читати. Одна дівчина якось сказала після екскурсії: «Всі постійно говорять про Мону Лізу, і я так давно мріяла дізнатись, яка ж вона - чи дійсно така гарна, як про неї розповідають». І тепер така можливість є.

До нас кілька разів приходили діти зі спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату № 5 ім. А. П. Батюка - спочатку самі, потім з викладачами, придумували їм свої спеціальні завдання. І це - крута можливість для них стати ближчими і краще зрозуміти одне одного. Одна з учениць сказала вчительці, яка дуже боялась: «Дивіться, на вулиці ви мене водите за руку - і я вам довіряю, а тепер ви мені довіртесь».

- У вас попереду перший ювілей. Які підсумки ви можете зробити, і що в планах?

- 22 березня буде рік, відколи ми працюємо. На нашу річницю ми відкриваємо нову виставку мистецтва у темряві, а після - анонсуємо ще одну унікальну екскурсію для наших відвідувачів. Але що саме - наразі секрет.

Перед відкриттям ми не знали, як відреагує Україна на такий проект, але зараз щасливі бачити, наскільки люди добре сприйняли ідею. Найкращим показником для нас є те, що більшість відвідувачів приходять до нас саме після порад друзів чи їхніх відгуків у соціальних мережах. Круто бачити відгуки із закликом: «Це має відчути кожен!» - думкою, з якою ми і створювали музей.

Відгуки відвідувачів можна прочитати тут:

https://www.facebook.com/pg/0300.com.ua/reviews/?ref=page_internal

Особисто нашим гідом була Ірина, точний вік важко назвати, але голос з неймовірним ритмом, його хочеться слухати і слухати. Вона відважилась поділитися з нами враженнями від роботи і своєю історією.

Аліна Марненко – сівзасновник музею, саме та людина, котрій спала на думку ідея створити музей для незрячих	Музей не хочеться покидати, відчуття часу відсутнє

 

- Робота мені подобається, принаймні, вже тим, що вона є (!). Найголовніше - це робота в новій для мене сфері. Робота жива, не нудна і надзвичайно корисна. Завдяки нашим зусиллям люди йдуть зі зміненими поглядами і з новими цінностями. Вони, і я в цьому впевнена, починають більше цінувати те, що мають. Хоча б на крихту стають уважнішими не лише до свої близьких, але і до пересічних перехожих. Такі проекти і акції роблять людей добрішими. Це відчувається за рівнем толерантності до людей з білою паличкою. В пам'яті лишились слова однієї з виховательок київської школи для незрячих дітей: «Я навіть не уявляла, в яких умовах ви живете... А я так багато від них (дітей - прим. ред.) вимагаю...» І це каже людина, котра працює з дітьми, принаймні, років 20. Можна зробити висновки, що наша робота відкриває очі відвідувачам в інший світ. Можна багато говорити, але, все ж таки, дієвіше було б це відчути в такій ігровій формі.

Зір я втратила 15 років тому, будучи вже дорослою. До цього я мала цікаву роботу - майстер індивідуального пошиття жіночого одягу. Шила все: від білизни до верхнього одягу, від спідниць та блузок на кожен день до вечірніх та весільних суконь.

Далі довелося вчитися новому життю, звикати та адаптуватися до нових умов. Було нелегко. Якась невидима рука вела мене до сходах, де на кожному рівні я опановувала нові корисні навички, знайомилась з новим товариством. З кожною сходинкою я ставала дедалі більш впевненою і щасливою. Вже через 2 місяці я вчилась на комп'ютерних курсах, а через 8 - вступила до університету на психолога-реабілітолога. В ті часи і взяла до рук паличку, і почала пересуватися самостійно. Це були неймовірні і незабутні відчуття - повна незалежність, можливість піти чи поїхати туди, куди мені потрібно,  і тоді, коли мені це необхідно. То цікавий час - пошук себе і розкриття можливостей тієї чи іншої діяльності. Був і інтегрований театр, де зі своїми виставами ми їздили на різні фестивалі. Також активна соціальна діяльність, де я робила абсолютно нові для мене речі. Спілкувалася з людьми різного рівня, давала інтерв'ю на радіо та телебаченні. Досліджувала туристичні об'єкти Криму на доступність для людей з інвалідністю. Працювала також у сфері нерухомості (оренда), копірайтингу та масажу. Найулюбленіша справа була і залишається - можливість подорожувати. З радістю брала участь у туристичних таборах, де з волонтерами ми проїхали та обійшли більшу частину Криму. Брала участь у велотандем-пробігу в Німеччині, який організувала німецька асоціація людей з вадами мовлення. Також був проект «Fashionchanse», де ми виходили на подіум в одязі від українських дизайнерів. Ще був «Ресторан у темряві», хоча це не постійний, але не менш цікавий проект.

Про музей у темряві та вакансії гідів я дізналась з Інтернету. Для мене було великим здивуванням, що людей з вадами зору беруть на роботу без будь-яких умов. Це мене зацікавило, і це було щось нове і незвичне. Не зупинив ані довгий шлях від дому до роботи, ні те, що люди приходять дуже різні. На одній з перших тестових екскурсій відвідувач зауважив, що цей проект допомагає не бути байдужими у ставленні одне до одного в звичайному житті, на вулиці, в магазині, транспорті, будь-де. І я ще раз впевнилась, що я на тому місці, де це необхідно.

Фото зі сторінки Музею у ФБ:
www.facebook.com/0300.com.ua