Чотири зовсім молоді життя. Одному з них лише виповнилося 22 роки - йому б іще жити і жити. Дехто так і не встиг відсвяткувати своє весілля і стати батьком. А дехто - побачити народження свого первістка. Їхня смерть - на совісті президента Росії і його посіпак. Це на його руках - кров десятків тисяч українців, які загинули на Донбасі. Їхні перервані життя. Біль і розпач їхніх найрідніших. І цей злочин проти України має бути покараний.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Мирослав Сливка

Мирослав Миколайович Сливка (позивний «Монах») народився 17 січня 1990 року, в місті Полонне, Хмельницької області.

2007 року хлопець закінчив 11 класів школи № 7, після чого вступив до Житомирського національно-екологічного університету, в якому здобув спеціальність «агроном із захисту рослин». Починаючи з 2011 року, паралельно навчався в агрошколі при холдингу «Мрія» за фахом «біологічне землеробство» та працював агрономом до серпня 2014 року.

Мирослав марив природою, планував присвятити своє життя її дослідженню. Він не був людиною міста. Його тягнуло туди, де вітер гуляє у гілках дерев та колишуться зелені хвилі. Свого часу він придбав ділянку біля лісу та мріяв побудувати там будинок, щоб увесь час жити на природі. Отримав у спадщину від бабусі хатинку і доводив її до ладу власними руками.

Тричі здобував призові місця на обласних олімпіадах за своїм профілем. Постійно цікавився усім новим у цій сфері, вдосконалював свої знання та кваліфікацію. Не найгірше бажання людини, не найгірший вибір життєвого шляху. Так би все й було, бо він упевнено крокував до своєї мрії, але все зламала війна.

У серпні 2014-го він записався добровольцем та потрапив до складу «кульчиків» - славетного батальйону оперативного призначення імені генерала Кульчицького.

Кульчицький також керував бойовим навчанням та злагодженням батальйону на полігоні бригади спецпризначення «Барс», що розташований у селі Нові Петрівці, Київської області. 6 квітня присягу прийняли перших 230 добровольців, а 15 квітня 2014 року батальйон був відряджений на Схід. Спочатку - до Павлограда, Дніпропетровської області, а потім - на передову, до Слов'янська, де до хлопців приєднався генерал Кульчицький та воював пліч-о-пліч з ними до моменту загибелі. Після боїв під Слов'янськом батальйон восени 2014-го вийшов на Дебальцеве та Вуглегірськ, частина була перекинута до Станиці Луганської.

Це був перший рік війни, її перші страшні дні. Це були перші наші хлопці, які взяли на себе удар. Це були люди, які вчилися воювати у бою. Це була наша ПЕРША лінія оборони.

Мирослав Миколайович проходив службу у званні старшого солдата. У 2015 році підписав контракт.

Душа компанії, завжди знаходив правильний вихід з будь-якої ситуації, був мудрою, поміркованою людиною - усім міг знайти пораду, хотів допомогти. «Монах» користувався величезним авторитетом серед побратимів, вирізнявся чудовою фізичною формою, був ерудованим.

Загинув 27 січня під час виконання бойового завдання у зоні антитерористичної операції.

Похований 30 січня у рідному місті. Залишились мати, сестра та брат.

Ян Пуцулай

Ян Пуцулай народився 1 серпня 1996 року, в селі Калабитне, Березанського району, Миколаївської області.

На військовій службі за контактом перебував із 2016 року. З кінця вересня 2017 року проходив службу у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді у званні солдата, обіймав посаду навідника.

Загинув 31 січня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» під час бою з російськими формуваннями.

Залишились батько та мати.

Іван Шеленгович

Іван Валерійович Шеленгович народився 1 липня 1995 року, в селі Новопідкряж, Царичанського району, Дніпропетровської області. Із 2012 року проживав у місті Дніпро.

Закінчивши 11 класів Новопідкряжської загальноосвітньої середньої школи № 1. 2012 року вступив на хімічний факультет Дніпропетровського національного університету. Не довчився, залишив навчання за власним бажанням у 2015-му та пішов працювати у делікатес-маркет «Le Silpo».

Батьки хлопця померли, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. І їм вдалося виховати з хлопця справжнього чоловіка.

Іван Валерійович дуже полюбив техніку, він захоплювався автівками, мотоциклами та навіть тракторами. У дідуся все це було, тому хлопець увесь вільний час проводив поруч з ним, вчився у дідуся мистецтву керування. До найменшого гвинтика знав конструкцію автомобіля, увесь вільний час щось ремонтував, коли приїжджав до села. Найбільшою його мрією було придбати спортивний мотобайк.

Ще одним захопленням був спорт. Хлопець чудово грав у волейбол, футбол та теніс, здобував призові місця на змаганнях. Надзвичайно любив тварин, особливо собак. Понад усе любив свого синочка, який народився, коли Іванові було лише 18 років. Такого тата варто пошукати. Він увесь час проводив зі сином, доглядав та бавився з ним. Мріяв, щоб син зростав у достатку та робив усе можливе для цього.

Іван Валерійович був надзвичайно доброю, товариською людиною. Він мав тонке почуття гумору, яким притягував до себе, мов магніт. З ним було легко спілкуватись. Складалося враження, ніби знайомий з цим хлопцем усе життя. Ніби він - твій найліпший друг, настільки позитивною була аура, що огортала його.

Але ж він був хлопцем. А який хлопець не лазив на деревах, не прогулював школу, не робив шкоди? Іванко також був бешкетником з дитинства. Одного разу навіть хотів втекти з дому, коли був ще малим, але, на щастя, не вийшло. А коли підріс, то мріяв, щоб йому купили мопед, який у той час був популярним. І дідусь йому придбав мопед. Але з мопедом з'явилися постійні маленькі проблеми та клопіт, адже Іванко, «літаючи» на ньому, потрапляв у маленькі аварії, через які мопед постійно потребував ремонту.

Де б він не перебував - чи у школі, чи на роботі, чи в університеті - він легко набував нових друзів. Своєю щирістю, скромністю та відкритим, незаплямованим жорстокістю та цинізмом серцем завойовував симпатію та авторитет.

Водночас, Іван Валерійович був упертим: якщо він приймав якесь рішення, то майже неможливо було його переконати змінити свою думку. Й одного дня він вирішив піти до армії.

29 березня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт та був відряджений на навчання до Житомира. Навчання проходив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, а потім переведений до свого підрозділу та з 12 жовтня минулого року перебував на передовій.

Солдат, навідник 1-ї роти 1-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув 29 грудня 2017 року о 16:30 у зоні відповідальності окремої тактичної групи «Донецьк» через кульове поранення, завдане ворожим снайпером. Його не встигли довезти до лікарні, поранення було смертельним.

Поховали бійця 2 січня у рідному селі. Залишились дідусь, бабуся, дві сестри, цивільна дружина та син.

Олександр Рибальченко

Олександр Миколайович Рибальченко (позивний «Пломба») народився 11 січня 1994 року, в селі Петрівське (зараз - Коржове), Сватівського району, Луганської області.

Вихованням хлопця зі самого дитинства займались бабуся з тіткою, з турботою огортаючи його батьківською любов'ю, якої він був позбавлений. Сашко увесь час мріяв знайти батька, та щоб поруч була мама, але доля вирішила інакше.

Закінчивши 11 класів сільської школи, 2012 року вступив до технікуму в місті Щастя, де здобув фах «водій крана». Офіційно попрацювати не встиг, займався заміною старих вікон на металопластикові конструкції.

З дитинства захоплювався риболовлею та різноманітними конструкторами. Олександр Миколайович мав твердий, інколи впертий характер, завжди робив те, що запланував, ніколи не боявся труднощів. «Буде так, як я сказав», - любив повторювати він. Не слухав нікого, окрім бабусі та тітки, чиї слова мали на нього величезний вплив.

Коли розпочалася війна, Сашко одразу пішов добровольцем до батальйону «Луганськ-1». Починаючи зі серпня 2014-го року, перебував на війні. 12 лютого 2015 він був призваний за мобілізацією та потрапив до розвідки 93-ї ОМБр, з якою був дислокований спочатку в Пісках, а потім - в Авдіївці.

Війна війною, а кохання - поза розкладом. Разом з ним у бригаді служила жінка; до неї в Сашка виникли взаємні почуття, з нею він відчув себе по-справжньому щасливим. Познайомились вони саме в Авдіївці. Його не злякала відповідальність за неї та двох її дітей. Коли вона завагітніла, він заспокоював її словами: «Не хвилюйся, все буде зі мною гаразд. Я зможу, я впораюсь. Ти лише чекай та не нервуйся».

Він ніколи не боявся ворога. Його не відлякувало перебування на жодній позиції, де б вона не була розташована. «Пломба» увесь час прагнув потрапити на «нульовку». Завжди прагнув бути першим, робив такі вчинки, щоб за ним йшли люди. Коли його підрозділ заїхав до Пісків, Сашко першим вступив у бій, першим відкрив автоматний вогонь по позиціях російських військ, а за ним пішла піхота.

Одного разу був випадок, коли у Пісках наш опорний пункт обстрілював снайпер, не даючи продихнути бійцям, постійно тримаючи їх у напрузі. Олександр із побратимом, натягнувши шоломи на голови, довго виманювали ворожого стрільця, як-то кажуть «на живця», постійно ризикуючи «зловити» кулю. Вони змогли засікти місце, де розташувався снайпер. Координати тієї схованки негайно були передані нашим, які накрили її з мінометів та кулеметів. Накрили так щільно, що більше той снайпер нашим ніколи не дошкуляв.

Він був одним з перших, хто отримав у Пісках контузію. Першим, хто взяв на себе танковий вогонь, коли був наказ захопити місце під куполом церкви та проводити спостереження. Він вибрав місце трохи нижче, і в той самий момент у купол церкви почав бити танк. Якби під куполом був «Пломба» - ця стаття була б написана значно раніше. Але тоді його ангел-охоронець не дозволив смерті забрати Сашка зі собою.

У 2016 році, коли бригаду вивели з Пісків, Олександр Миколайович навчався керуванню безпілотниками. 24 березня 2016-го підписав зі ЗСУ контракт на півроку, який потім постійно продовжував на такий самий термін.

Молодший сержант, командир топогеодезичного відділення 93-ї окремої механізованої бригади.

Сашко встиг повоювати на Бахмутській трасі, у районі населених пунктів Трьохізбенка та Новотошківське. У червні 2017-го у Бахмутці отримав ще одну контузію.

У нього було яскраве та насичене життя, він не хотів нічого проґавити, прагнув встигнути все зробити, всюди побувати. Мріяв про затишне сімейне щастя, про власного сина, про звільнення рідного Луганська від цього багаторічного жаху. У грудні минулого року був нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».

Загинув Олександр Рибальченко 1 лютого о 15:05 у Донецькій області від поранень, отриманих через підрив на уламковій загороджувальній міні. Сашко разом з побратимами розміновував місцевість. Дві міни хлопці встигли зняти без пригод, а третю Сашко встиг сфотографувати за хвилину до своєї смерті. Сказав хлопцям, щоб відходили на безпечну відстань, ті встигли відійти - і стався підрив.

Поховали Сашка 4 лютого у рідному селі.

Залишились бабуся, тітка, чотири брати та цивільна вагітна дружина, котра нещодавно дізналася, що у них буде син. Маленький Олександр Олександрович, який не побачить свого батька, але буде знати, що той загинув заради його щастя та спокійного життя. І пишатиметься тим, що батько його був воїном, який, не вагаючись, став на захист своєї землі та близьких.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»