Творче подружжя Володимира Лиса та Надії Гуменюк відоме вже давно не лише на всю Україну, а й поза межами нашої держави. Ще б пак, адже Надія Гуменюк - лауреат численних премій, авторка поетичних збірок, прозових творів та величезної кількості літератури для дітей, де з найпопулярніших книжки «Чапики-Чалапики», «Веселка для Веселика», «Де гуляє крокотам». А Володимир Лис - переможець «Гранд Коронації слова-2010», автор «Найкращого роману десятиріччя» (за роман «Століття Якова») та володар літературної премії імені Олеся Гончара за 2015 рік (документальний роман - «Із сонцем за плечима»).

З паном Володимиром ми мали чудову можливість порозмовляти після зустрічі з читачами у магазині-книгарні видавництва КСД.

Пане Володимире, ви багато розповідали про творчість вашої дружини. Розкажіть ще, будь ласка, як живеться подружжю, в якому обоє - успішні письменники?

Почну з того, що мінусів жодних. А плюси в тому, що ми обоє незалежні, автономні, завжди писали окремо. Тим більше, що Надія Гуменюк пише одразу на комп'ютер, а я все життя писав і досі продовжую писати ручкою. Я, взагалі, не дуже сприймаю техніку. Техніка для мене - це, як казав син моєї колеги по роботі - «техніка в руках індіанця», тобто, вона завжди ламається, і він не знає, що з нею робити. От я такий індіанець. Я пишу ручкою, а потім мені набирають. Ми з дружиною читаємо наші твори одне одному вже після того, коли вони набрані на комп'ютері. І вже тоді можемо щось підказати, щось порадити, з чимось погодитися, а з чимось - ні. Але до того ми абсолютно одне до одного не втручаємося, допоки текст не закінчено. Такий шлях є дуже продуктивним. Я знаю, бо колись редагував книжку однієї пані, то вона телефонувала постійно і постійно щось виправляла. При такій роботі можна збожеволіти. А от коли вносити правки після написання, це вже інша річ. Я думаю, що кожен із нас має свій стиль, свої підходи, свого читача і так далі. Тобто, ми й однакові, й різні.

Зауважила, що на зустріч з вами прийшли люди різного віку.

Так, аудиторія була дуже різна. Я особливо тішуся, коли приходить молодь, бо кажуть, що молоді люди вже не читають друкованих книг, тільки в електронному варіанті. Зазвичай, приходять читачі середнього віку і віком 40-50 років, але буває, що й ті, кому за 20, ну й старші приходять, котрим понад 60. Я не пишу конкретно для когось. Просто сідаю і пишу, а вже кому буде цікаво, то інше питання.

Читачі в очікуванні автора…	Різні покоління читачів

 

Чи зараз бути українським письменником прибутково?

Ви знаєте, письменництво в Україні нарешті потрохи стає прибутковим. Наприклад, до розпаду Союзу я встиг видати роман, повість, ну й ще п'єсу. Ось це і все. А потім десь впродовж десяти років нічого не видавав, але вперто писав. Тому що я чекав, що в Україні з'явиться справжнє видавництво, яке буде видавати на такій основі, як у всьому світі. Тобто, платити і гонорари, і роялті. Бо в 90-і роки можна було видати лише за власні кошти або за гроші спонсорів. У мене було кілька випадків, коли я давав текст у видавництво, а потім виявлялося, що воно не може видати нормально і потрібно самотужки шукати гроші. І сталося так, що з видавництва зателефонували і сказали, що спонсор відмовився, треба 10 тисяч гривень. І це були не теперішні 10 тисяч, тоді долар був до двох гривень. Тож я вирішив дочекатися нормального видавництва. Такі видавництва, слава Богу, нарешті у нас з'явилися. І кількість таких видавництв, які платять хоч невеликі, але, все ж таки, гонорари, постійно зростає. А деякі, наскільки мені відомо, вже й солідні гонорари пропонують і навіть переманюють авторів з інших видавництв. Врешті-решт, це стало комерційним.

	Володимир Лис і Надія Гуменюк

Тобто, ви задоволені своїм видавцем?

Звичайно, адже видавництво «Клуб сімейного дозвілля» поставило все це на європейську основу. Видавці звітуються перед автором, організовують зустрічі з читачами, відповідно, сприяють поширенню та популяризації літератури. Бо, як правило, видавництво має хороші стосунки з автором лише до виходу книжки, а далі роби що хочеш з тою книжкою. Тобто, я вважаю, що в Україні вже налагоджується цивілізоване книговидання, хоча є деякі труднощі, звичайно, зважаючи на економічну ситуацію в країні. Сьогодні я приношу рукопис чи надсилаю в електронному варіанті текст, а видавець уже вирішує, видавати чи не видавати. Бо я знаю, що в деяких країнах є таке, що за власний кошт можна видавати лише п'ятдесят чи сто примірників. У тій же Німеччині кажуть: у нас 20 000 видавництв, якщо жодне з них не бере ваш рукопис, значить, він поганий. Тож за свій рахунок можете видавати лише для своїх родичів та близьких. І, наскільки мені відомо, у США можна видавати що завгодно навіть мільйонними тиражами, але це не будуть приймати книгарні. Тобто, можеш поширювати в Інтернеті, можеш найняти якусь приватну особу, але популяризувати себе через книгарні і бібліотеки автор, який видав книжку за свій рахунок, не може. Треба, щоб видало видавництво. Я думаю, що рано чи пізно у нас буде так само.

Незважаючи на певні труднощі, наша література таки існує, розвивається, з'являються нові імена.

Зустріч з читачами

Так, наша сучасна література дуже різноманітна й цікава. Є багато письменників як старшого віку, так і молодих, які справді пишуть на належному рівні. Але, загалом, в Україні, на превеликий жаль, ми досі продовжуємо переживати ті процеси, які прийшли до нас запізно. Я маю на увазі всі новомодні віяння, які були популярними в європейській літературі десь так у 60-70-і роки, починаючи з нового роману та постмодернізму. І хоча постмодернізм у нас уже пішов трохи на спад, проте й далі критики стверджують, що лише постмодернізм є хорошим. Я вважаю, що це неправильно. Оте, що зараз називають неореалізм, оте, що називають справжній модерн, саме це - основа літератури. Адже література повинна бути різноманітною. В Україні має бути місце і постмодернізму, і неореалізму, і просто хорошій, добротній літературі. І проголошувати, що є лише один якийсь напрямок, а все інше - це погано, не можна. А в цій же Європі література зараз збагатилася певними художніми методами та повернулася до сюжетної літератури. І всі премії, починаючи з Нобелівської, та інші, наприклад, Гонкурівська, Букерівська, Дублінська, імені Кафки впродовж останніх 10-15 років присуджуються саме за сюжетні твори - аж до тих, які мають детективну основу. Ще мені дуже прикро, і я про це написав в одному зі своїх есеїв, що в нас існує тенденція, коли письменники кажуть, що твори, видані тиражем у кілька тисяч, є поганими.

У якому значенні «поганими»?

Можливо, ви читали, як досить талановита поетеса заявила, що всі поетичні твори, видані тиражем понад 500 примірників, вона вважає негідними. А от для хорошої поезії, на її думку, достатньо примірників сто. І ще одна відома письменниця сказала, що вона б повісилася, якби раптом стала популярною. Тобто, письменник не має бути популярним, він не повинен бути доступним широкому колу читачів, а лише невеличкій групці шанувальників. Я вважаю, що це неправильно, і наводжу, як приклад, що за кордоном теж видаються тиражами в понад сто тисяч популярні і модерні письменники. І нічого в цьому поганого немає.

Як на мене, тираж - основний показник популярності.

Ну, вони засвоюють лише те, що сказав колись Ю. Андрухович, що скоро наша література стане справжньою, і її ніхто не буде читати. Будуть читати хіба що письменники. Це було сказано ще наприкінці 90-х років чи на початку нинішнього сторіччя. Але в нас дехто вперто це повторює. От навіть письменниця, яка працює у комерційному видавництві, каже, що комерційна література - це погано. Але справа в тому, що саме в комерційних видавництвах, як-от КСД («Клуб сімейного дозвілля»), де видаюся я, Надія Гуменюк - моя дружина, видавалися довгий час і С. Жадан, і О. Забужко, і той же Ю. Андрухович. Тобто, я вважаю, що література повинна читатися багатьма. Не має бути лише якась елітна група, яка розуміється на літературі, а всім іншим зась. І якщо, не доведи Господи, тираж переходить через 5 тисяч, то це - масова погана література. Моя позиція, що будь-яка хороша література повинна мати багатьох своїх читачів.

Доволі часто нарікають, навіть самі письменники, що в українській літературі немає жанрів. Яка ваша думка щодо цього?

Я не вважаю, що література повинна бути поділена суто за жанрами. Відомий вислів Бориса Пастернака про те, що все нове народжується на варварській суміші жанрів. Ось, мабуть, воно так і є. Я певний час викладав на факультеті журналістики, і всі викладачі вчили, що писати треба чітко: якщо інтерв'ю, то інтерв'ю, якщо репортаж, то репортаж. Лише я казав, що цікаво, коли, скажімо, в репортажі є й інтерв'ю, і якісь основи розповіді та ще певні ознаки інших жанрів. До речі, я нещодавно читав інтерв'ю Сильвестра Кланс'є, директора французького PEN-центру. Виявляється, відколи він очолив PEN-центр, то вперто висував їхніх двох письменників - Жан-Марі Ле Клезіо і Патріка Медіано на Нобелівську премію. Врешті-решт, Ле Клезіо її дали, а потім її отримав і Медіано. Отже, Кланс'є каже, що Медіано не вважали серйозним письменником, бо в нього такі суто психологічні детективи, побудовані на пошуках героєм своєї ідентичності, свого коріння. Там - загадка. І багато критиків і письменників не вважали, що його твори заслуговують на високу оцінку. А от коли йому дали Нобелівську премію, заговорили, що це вже жанрова і така серйозна література, яка має інтригу, якусь психологічну і навіть детективну основу, то є справді хороша література. А приклад Медіано якраз і свідчить, що така література дуже симптоматична для західної Європи загалом.

(Далі буде)