У селі Старий Вовчинець, Глибоцького району, Чернівецької області, в далекому 1957 році був створений унікальний музей, який не має аналогів в Україні. Торік музей відзначив 60-річний ювілей.

Засновник музею Іван Топало зі своїм учнем Василем Барарюком

Засновником і натхненником музею був молодий учитель історії, а згодом багаторічний директор сільської школи (зараз це вже ліцей) Іван Касьянович Топало. Завдяки його безмежній любові до рідного краю і наполегливості, разом з іншими колегами-педагогами, учнями та односельчанами було зібрано і розміщено експозицію зі 100 експонатів в одній зі шкільних кімнат.

Створюючи музей, його засновник ішов на великий ризик

Таким скромним було народження музею. Після цього, впродовж 60-ти років збирали старовинні речі, які склали теперішню музейну експозицію. Тут представлені речі як села Старий Вовчинець, так і навколишніх сусідніх сіл. Пошукова робота і збір експонатів триває дотепер. Зараз це найбільший музейний комплекс в області серед громадських музеїв за площею, кількістю та розмаїттям старожитностей, який вміщує понад 8 тисяч експонатів у 24-х залах комплексу. Експонати музею максимально відтворюють побут, культуру, звичаї, обряди та історію села. З вересня 2016 року музей має ім'я його засновника І. К. Топала. Цікаво, що на час створення музею в Глибоцькому районі взагалі не було музеїв. Перший районний музей у селищі міського типу Глибока був створений наприкінці 1960-х років.

Протягом 60-ти років в музеї побували десятки тисяч відвідувачів не лише з району й області, а й з багатьох куточків України та різних країн світу.

Будучи директором Старововчинецької школи, Іван Касьянович збудував у 1987 році нове приміщення, а в 1991 р. середня школа була реорганізована у ліцей. Приміщення старої, збудоване ще за австрійського періоду, на жаль, зазнало руйнувань під час землетрусу 1977 року. Через аварійний стан його довелося з часом демонтувати. Усі допоміжні одноповерхові корпуси, збудовані у 60-х-70-х роках ХХ ст., було відведено під музей. Зараз музей розташований на розкішному подвір'ї у двох великих корпусах і селянській хаті поч. ХХ сторіччя з відновленим інтер'єром.

Селянська хата - частина етнографічного відділу музею, це справжнє селянське обійстя буковинської сім'ї початку XX сторіччя. На обійсті перед хатою є грядка, де посіяні всі культури, які колись були популярними в селі. Серед них росте навіть льон. Мріє пані Ольга посіяти «колопні», як називали старі люди у селі сировину для виготовлення волокна, ниток, домотканої тканини для справляння одягу. Як не дивно, але навіть сільські діти не знають, для чого використовували не лише «колопні» (технічну волоконну культуру), але й льон. Тому ці культури можна теж вважати музейними експонатами. А ще в музеї показують весь процес виготовлення тканини як з льону, так і з конопель.

Селянська хата - це широкі просторі «хороми», що виконують роль коридору, звідти можна зайти до «великої хати» і «хатчини». «Хатчина» - житлова кімната з великою піччю і горном. Ця кімната була одночасно і кухнею, й їдальнею, і спальнею для всієї великої сім'ї. Тут же виконувались усі хатні роботи - ткали, пряли, снували, дерли пір'я, вишивали, золили.

«Велика хата» - це світлиця, де родина у великій скрині зберігала святковий одяг та прикраси. На жердці зберігався верхній одяг. Стіни великої хати прикрашали скорци¹, вишиті картини, ікони, рушники. У великій хаті можна побачити ще й колекцію тарілок, що збиралася протягом багатьох років.

В етнографічному відділі цього музею є багато унікальних і рідкісних речей, якими може похвалитися не кожен краєзнавчий музей. Цікавим експонатом є «ткацька грамота», за допомогою якої люди ткали. Візуально вона нагадує нотну грамоту. Колишній учитель географії Лідія Петрівна пам'ятає, як такою програмою користувалася її бабуся Івона Іванівна Копачук. Каже, що її мали всі жінки. Бувало, що вона часто була написана латинськими буквами, але українськими словами, тому що в той час Глибоччина була в складі Румунії.

	Колекція автентичних писанок Старого Вовчинця

При вході в перший корпус музею є кімната, присвячена Іванові Касьяновичу. Раніше там був його кабінет. Тут він творив, тут присутній його дух. У кімнаті зібрані особисті речі засновника музею, а саме його остання сорочка, медаль і костюм. Також є тут його військовий однострій. Навіть збереглася його шкільна форма і плащ, в якому він промандрував усім СРСР.

Ще однією пам'яткою про засновника є фруктовий сад на подвір'ї музею, який висадив Іван Касьянович з учнями. До речі, він не дозволяв спилювати старі дерева. Бувало, що забороняв косити траву. Коли до нього приходили гості, то він зранку пропонував роззуватися і ходити по траві. Восени не дозволяв згрібати листя. Любов до природи спонукала його створити в третьому корпусі зимовий сад.

На стіні музейного корпусу встановлено меморіальну дошку Іванові Топалу. У залі «Стародавній і австрійський період» зберігаються приблизно 300 експонатів. Найдавніші з них - кістки мамонта. Вони були знайдені на околиці села. Поруч - експонати кам'яного віку - кам'яні наконечники списів, кам'яні скребла, ножі. Це ті речі, які допомагали здобувати їжу, захищатися, будувати житло. Експонати пізнішого періоду, які розповідають про важку працю та побут людей, а ще про їх виняткову винахідливість, кмітливість, уміння пристосуватись до природи: величезні двометрові міцні бочки, виготовлені з цілих стовбурів дерев! Менші бочки, корита, жорна, млинок (віялка) - це ті знаряддя праці, які рятували від голоду багатьох людей. Не менш цікавим експонатом є і «пральна машина» того часу, яку називають «зільниця». Тут же - величезна колекція старих прасок, ліхтарів і велике різноманіття глиняного посуду. Найцікавішим експонатом тут є кольчуга періоду Київської Русі, яка була знайдена на території села.

Наступний зал - «Періоди І-ї і ІІ-ї Світових воєн». Окремий куток залу присвячено останньому румунському королеві Мігаю Першому. В 1999 році король навідався в сусідні прикордонні села Біла Криниця та Багринівка. В урочищі Варниця він поклав вінок до хреста на місці розстрілу у 1941 році мешканців навколишніх румунських сіл, які хотіли перейти через кордон до Румунії. Коли вінок висох, його не викинули, а взяли до музею. В Королівстві Румунія була негласна політика в тому плані, що сім'я, котра мала більше, ніж десятеро дітей, мала право запрошувати стати хресним батьком самого короля. В сусідньому селі Багринівка в одній з таких сімей у 1939 році народилася 12-а дитина. Сім'я запросила короля стати хрещеним батьком. У 1999 році король, який був раніше у вигнанні, приїхав в це село до похресниці. Вона показала йому меблеву фурнітуру зі стільцями, які він подарував родині колись. Два стільці досі зберігаються в музеї в сусідньому селі Черепківці. Стільці виготовлені з червоного дерева та оббиті оксамитом.

Перший колгоспний трактор

У цьому ж залі представлені знаряддя праці буковинців того періоду. Тут можна побачити ручну молотарку кінця ХІХ-початку ХХ ст., ручну соломорізку, кірат. Ці речі є рідкісними експонатами в регіоні.

Для шанувальників живопису цікавою є «Кімната родини Копельмана». Це - меморіальна кімната художника, уродженця Старого Вовчинця Леона Озіасовича Копельмана (1904-1982). Тут представлена його графіка, акварелі та речі його родини. Іван Топало був особисто знайомий з цим талановитим художником. Хата художника не збереглася.

У залі «Радянський період» зібрані різнотематичні речі, якими користувалися в цю епоху. Коли розпадався місцевий колгосп, то Іванові Касьяновичу вдалося зберегти багато речей для історії, зокрема, доїльний апарат в робочому стані. А ще в цьому залі експонується один з перших колгоспних тракторів.

	Селянська хата ХХ ст.

Великою гордістю музею є колекція автентичних писанок (близько 3-х тисяч), які розписували і досі розписують у селі. Поштовхом до збирання писанок стали відвідини Іваном Касьяновичем Музею писанкового розпису в Коломиї. Засновник музею казав: «Більше писанок є лише в Коломиї». У сільському ліцеї є така традиція, що після Великодня кожен учень приносить для музею писанку. Майже всі вони освячені.

Багатьох чоловіків, зокрема, прихильників радіотехніки, приваблює кімната «Еволюція апаратури: від патефона до магнітофона» з колекцією радіо-, теле- та кіноапаратури. Тут зібрано велику кількість зразків техніки різних часів.

У 2007 році музей отримав статус краєзнавчого. Умовою було створення окремого відділу природи, який і відкрили в 2007 році. Тут зібрано гербарій, зразки дикоростучих рослин, лікарських рослин, культур, що вирощуються на території села та околиць. Є ентомологічна колекція комах-шкідників лісу. Кожна стіна - окрема пора року. Зал постійно поповнюється. Зібрано колекцію гірських порід та ґрунтів, розміщено фотографії зсувів та відшарувань на території села. У залі «Природа» представлені наукові роботи з географії та біології, які учні захищають, досліджуючи природу рідного краю.

Окрема кімната «Пам'яті жертв сталінського тоталітаризму» приурочена односельчанам, що постраждали від цього режиму. На стінах виписані прізвища загиблих, а поруч розташована капличка, в якій можна помолитися за упокій їхніх душ. Як продовження цього меморіалу - на подвір'ї біля стін основного корпусу музею ще за життя Івана Касьяновича був встановлений і урочисто освячений хрест-пам'ятник репресованим. Імена всіх односельчан, яким більше не судилося побувати на порозі рідної домівки, написані на величезних валунах, що символізують поховання на півночі, оскільки там вічна мерзлота, тож замість поховання у землю тіла померлих прикривали камінням.

У другому корпусі музею у «Виставковій залі» зібрана колекція старих образів (ікон), які були майже в кожній хаті. Цим образам уже понад сто років.

У наступному залі «Скриня» відвідувачі із захопленням оглядають колекцію «Бабусині скрині». В одній кімнаті зібрана велика кількість старовинних, розмальованих у буковинські кольори та орнаменти скринь ХІХ-ХХ сторіччя. Найстаріша скриня виготовлена в 1876 році.

Окрема кімната другого корпусу «Вишивка» присвячена ремеслам села, зокрема, вишиванню та ткацтву, які тут були масово поширені. Улюбленим заняттям у Старому Вовчинці є вишивання сорочок, рушників, серветок, подушок, ікон. У селі була така традиція, що кожна дівчина повинна була вишити собі кілька сорочок. Особливе місце посідали вишиті картини, якими селяни прикрашали стіни кімнат. Часто жінки тримали орнаменти у таємниці, але, попри це, з часом візерунки ставали надбанням майстрнь. В окремому кутку зберігаються рідкісні картини «вишивок» на склі (дзеркальне відображення). Цьому виду мистецтва у 1970-х роках багато часу присвятив мешканець Старого Вовчинця Іван Сидоряк. Він брав вишивку, а тоді масляними фарбами і затесаною гілочкою вимальовував квадратики такими відтінками, які були на вишивці. Коли глянути здалеку, то складається враження, що це звичайна вишивка.

Світлиця	Відділ природи

 

Є кілька картин майстрині з Білої Криниці, яка писала масляними фарбами по чорній тканині. Найпопулярнішими в селі були такі техніки вишивки: хрестик, «колітка» (протягується нитка в довжину, а потім в одному напрямку накидається), «фасулька», «махра» (обстригання ниток), «гладь» і «білим по білому».

Покійний Іван Касьянович не дав знищити два ткацькі верстати. Привіз їх до музею і дав їм друге життя. Хоч вони старенькі, проте ще досі працюють. Ткацтво в селі занепадає, бо нема попиту, і тільки музей та майстер-класи нагадують мешканцям села про заняття їхніх односельців.

Цікавим є зал «Вісілє», присвячений сільському весіллю, яке має багаті традиції. До речі, 22 вересня 2017 року на території музею було відтворене давнє старововчинецьке весілля. В цій же кімнаті зберігаються старі музичні інструменти села: цимбали початку ХХ сторіччя, духові інструменти і великий бубен.

Також привертають увагу ткані ужиткові речі, вироби гончарів, бондарів, різьбярів, художників і навіть старовинна підвода (зали «Стільмашня і лісопильня», «Від ґілетки² до штубея³»). Окрема кімната музею - «Сільськогосподарський реманент» - присвячена знаряддям праці.

Куточок кімнати засновника музею

Під час пошуку і перевезення експонатів з Іваном Касьяновичем траплялися різні ситуації. Одну з них пригадує директор музею Домки Ботушанської Шевченко Ольга Василівна: «Поїхав якось Іван Касьянович своєю старенькою «Волгою» по експонати. Роздобув якісь ночви, скриню і ще щось. Завантажив повний автомобіль і їде в музей. Дорогою додому подумав: «Щоб тільки працівники ДАІ мене не зупинили і не перевірили». І тут за поворотом у Черепківцях на мості зупиняють. З кузова стирчать кросна, а в багажнику - січкарня. «Куди їдете, що везете?» - запитують. Сказав, що він директор музею і везе експонати в музей. Вони подивилися, розсміялися і відпустили.

А ще був випадок, коли Іван Касьянович приїхав до господарів, а ті вже приготували на дрова старі дерев'яні речі. Він то одразу випрошував і відвозив до музею.

За часів правління В. Януковича один із залів музею був таємним і доступ до нього мали лише окремі люди. Це - «Кімната СРСР» або «Колесо історії: червоне та чорне». В ній висвітлено період тоталітаризму. В цьому залі зібрана символіка СРСР: прапори республік СРСР, пропагандистські стрічки, вимпели, підшивки газет, портрети і погруддя вождів. Боявся Іван Касьянович показати цю кімнату навіть після втечі Януковича. Аналізуючи цю ситуацію, можна зрозуміти, на який ризик ішла людина в 1957 році, створюючи музей.

	Кімната «Еволюція апаратури: від патефона до магнітофона»

Особливістю Старововчинецького краєзнавчого музейного комплексу імені Івана Топала є те, що серед понад 8 тисяч експонатів є лише два відтворені (неавтентичні) експонати - ручна лісопилка і макет першої школи (1857 року будівництва).

Із 2015 року музеєм завідує мешканка села Ольга Георгіївна Вінтоник. Вона - одна з тих, хто не дає забути, що музей повинен розвиватися і жити.

Де народився, там і пригодився

Прикордонний Глибоцький район є складним регіоном. На цій землі панували різні імперії, і кожна з них писала вигідну для себе історію. Зараз у районі проживають 45% румунів і 46% українців. І хоча ця земля споконвіку була українською, проте румуни вважають її румунською лише тому, що ця територія двічі (з 1918 до 1940 рр. і з 1941 до 1944 рр.) входила до складу Румунії. Місцеві діти з румунських родин не знають правдивої історії, не мають бажання продовжувати навчання в Україні, бо вважають себе румунами, а Буковину - румунською територією. Тому просунути українську ідею в цьому краї досить складно. Але завдяки таким людям, яким був Іван Топало, в краю панує українська краєзнавча атмосфера. Він був людиною-легендою.

Іван Топало завжди йшов по житті з фразою: «Де народився, там і пригодився». А народився він у цьому селі і все своє життя служив рідній землі. В дитинстві мріяв стати військовим. Мрія збулася, і він став військовим льотчиком, але ненадовго. Під час військових навчань сталася непередбачувана ситуація і довелося вистрибувати з літака з парашутом. З невідомих причин парашут не відкрився. На щастя, Іван Касьянович впав на копицю сіна і залишився живим. Проте, він пережив великий страх, що позначилося на здоров'ї. У нього розвинулася хвороба Паркінсона, яка на старості дуже прогресувала. Маючи історичну освіту, Іван Касьянович розумів, що зможе знайти себе саме в музейній справі. Все своє життя він присвятив дітям, школі, історії, краєзнавству і колекціонуванню. Майже 50 років був директором.

	Кімната «Бабусина скриня»

За часів СРСР Іван Касьянович був одним з найвідоміших колекціонерів. Не було речей, які би він не колекціонував. Він збирав усе: від сірникової коробки, кованого цвяха - все, що було в побуті, все, що людина робила своїми руками, - до ордена Леніна.

А ще у нього була велика колекція краваток. І це - окрема тема. На початку 1990-х років шкільна форма радянського періоду відійшла, діти одягали хто що мав. Але форма існує не для яскравості і краси, а для дисципліни. Побачивши, що дисципліна сходить нанівець, а криком нічого не вирішиш, на одній з педрад прийняли рішення, що старші хлопці ходитимуть у краватках. Після цього він щоранку стояв на вхідних дверях і перевіряв. Хто був без краватки, завертав додому, а хто мешкав далеко, то заводив у кімнату, відкривав шафу, і учень вибирав собі краватку. Хто не вмів зав'язати, то він навчав.

За часів СРСР перед Іваном Касьяновичем стелилася величезна кар'єра. Йому пропонували безліч посад у районі та області, оскільки цінували його ґрунтовну освіту, практику керівника і завзяття. Проте, він від усього відмовився, а коли вже був стареньким, зізнався, що жодного разу не пошкодував. Він розумів, що потрібен тут як господар, а в тих будівлях, серед чиновників, загубився б.

У нього був сильний авторитет. Він вмів захопити дітей і прищепити любов до рідного краю. Як правило, учні насміхаються над учителями-пенсіонерами, але у випадку з Іваном Касьяновичем цього не було. Коли він проходив по коридору чи заходив у кабінет, то діти переставали галасувати не тому, що боялися, а тому що поважали його. Для дітей Старововчинецької школи слово «директор» асоціювалося тільки з Іваном Касьяновичем. На дітей він ніколи не кричав, але вмів присоромити. До речі, у нього була своєрідна автентична говірка. Коли хтось з учнів щось витворив, то він застосовував авторські фразеологізми, яких ніхто в селі не знав. Наприклад, казав: «Бач-маєш, галайдо» чи «Іди-но сюди-но, галайдо», «Батько твій, бач-маєш, розумний-чемний, а ти, бач-маєш, француз».

Цікавий випадок пригадує учень Івана Касьяновича, а нині начальник Управління освіти Глибоцького району Василь Барарюк: «Коли я закінчував 11-й клас, ми відробляли практику і готували приміщення до нового навчального року. Хтось з однокласників приніс фарбу - емаль білого кольору, відкрив і поставив на сходах, де ми сиділи. Проходячи повз банку з фарбою, я зачепив її ногою, і фарба витекла. І тут на дверях - директор. «Іди-но сюди-но, - каже мені. -Ти, бач-маєш, хороший хлопець, але, бач-маєш, француз. Скажи, що ми тепер маємо робити?»

«Та я зараз вимию», - кажу. - «Чим ти, французе, вимиєш»? І так у 2001 році на центральних сходах ліцею з'явилась червона доріжка, яка поновлюється до сьогоднішнього дня - щоб замалювати оту білу фарбу. Пізніше не раз Іван Касьянович згадував мені про цей випадок і казав, що доріжка гарно виглядає.

Іван Топало умів знайти вихід з будь-якої складної ситуації. Коли в 2007 році святкували 50-річччя музею, з державного бюджету не було виділено жодної копійки. Але він знав, що за 50 років у нього було багато випускників, які стали великими, впливовими людьми, і ніхто не посміє відмовити у його проханні. Зрештою, він не давав можливості відмовити. Сідав за телефон і поки не зателефонує до всіх, починаючи з чиновників місцевого рівня і закінчуючи губернатором чи заступником міністра, доти не заспокоїться. Навіть зараз, коли його нема серед живих, якщо керівництво ліцею звернеться, не відмовлять. Його ім'я має авторитет.

Виставка ікон ХХ сторіччя

Односельців завжди дивувало, що покійний Іван Касьянович ніколи не робив у себе вдома ремонтів. За часів СРСР зарплатня в директора школи була високою. Тим більше, що він належав до небагатьох людей у районі, котрі були власниками автомобіля «Волга». Насправді тут була інша причина. Іван Касьянович дуже любив старовітчину, не сприймав сучасності у домашньому побуті. Він казав, що стіни пахнуть спрацьованими руками батьків, а якщо їх оновити, то затреться вся старовина, а нове не буде приємним серцю.

А ще Іван Касьянович дуже любив тварин. На старості років, коли померла дружина (на три роки раніше від нього), він розмовляв зі собаками, немов з людьми, і вони його розуміли. Він ніколи не купував собі їжі більше, ніж собакам. Бувало, що сам міг їсти що-небудь, а собаки мусіли їсти ковбасу. Його собаки ніколи не жили на вулиці, а лише в хаті. Він возив їх у своїй старенькій «Волзі». Як правило, його собаки не були породистими. Часто підбирав безпритульних собак, а згодом ще й люди почали підкидати цуценят.

З нагоди 60-річчя музею, у листопаді 2017 року, в актовій залі Старововчинецького ліцею відбулися урочистості, в яких взяли участь представники громадськості села, почесні гості, представники влади. До ювілею музею імені Івана Топала була підготовлена та видана книжка-спомин Олександри Приходько-Возняк про життя і діяльність засновника, багаторічного директора ліцею і музею «Спадок».

Справу Івана Топала гідно продовжують його учні

Краєзнавчий музей у Старому Вовчинці - це не просто музей села, а приклад того, як треба берегти пам'ять про рідний край і його старовітчину, як бути справжнім патріотом. Історія навіть одного села - це частинка держави. Існування таких музеїв допомагають відроджувати Україну, оберігати і плекати українські традиції, звичаї, обряди, культуру та історію.

Смерть засновника цього величного музею Івана Топала - велика втрата для України. Але тішить те, що не померла сама ідея Івана Касьяновича, а його любов і шанобливе ставлення до рідного краю передалися односельцям. Приємно, що після себе він залишив не тільки унікальний музей, але й багатьох учнів - продовжувачів справи. Одним з таких є чинний начальник Управління освіти Глибоцького району, уродженець Старого Вовчинця Василь Барарюк. Будучи учнем ліцею, пан Василь дуже любив навідуватися до музейних кімнат, оглядати експонати. Його улюбленою стала військова кімната. І дотепер пан Василь не цурається музею.

	Кімната «Вісілє»

«Мені хочеться зайти до цього музею як до рідного дому, - передає своє відчуття Василь Барарюк. - Не буду приховувати, що саме Іван Касьянович зміг прищепити мені любов до історії рідного краю, з чим я далі йду по житті».

Будучи студентом історичного факультету, пан Василь якось зізнався Іванові Касьяновичу, що мріє створити музей. У старенького від радості засвітилися очі, і він не тільки підтримав свого учня, але й почав допомагати. Зі свого фонду передав багато експонатів, а потім показав, де можна брати фонди. Згодом почали їздити по селах, знайомитись з людьми і шукати старовинні речі. Таким чином у сусідньому зі Старим Вовчинцем селі Черепківці на базі школи з'явився новий краєзнавчий музей. Саме в цій школі було перше робоче місце Василя Барарюка - вчителя історії. Перша згадка про школу датується 1856 роком. На горищі школи була кімната, яку молодий учитель використовував як робочу майстерню для проведення факультативних занять. Узгодивши питання з директором школи, створив тут музей. Протягом літніх канікул за власні кошти і з допомогою родини зробили ремонт приміщення. Потім звернувся в Управління освіти району з проханням надати меблі. Управління виконало його прохання, і кімната була умебльована. Чинний директор літературно-меморіального музею Домки Ботушанської в смт. Глибока, методист зі сорокарічним стажем Ольга Шевченко допомогла з організацією документації.

У 2015 році Василь Барарюк був призначений начальником Управління освіти Глибоцького району. Одним з його першочергових завдань було створення при кожній школі краєзнавчого музею. І це - не порожні слова, бо за останні два роки кількість шкільних музеїв явно збільшилася. Деякі з них - у процесі підготовки.

 «У нас - автентичний край з багатою історією, - каже Василь Барарюк. - Тут проживали разом з українцями румуни, поляки, німці, євреї, цигани. І це - один з аргументів, що ми, українці, автохтони, а не меншина. Я прагну історичної правди. Будучи учнем, а згодом студентом, я брав активну участь у дослідженні місцевої історії і краєзнавства, - продовжує пан Василь. - Також мене зацікавила історія про місцевий рух опору, яку у нас чомусь замовчували, а дехто переконував, що тут руху опору не було. Проте, підтвердженням про його існування є інформація від покійного Івана Касьяновича. Якось він мені сказав: «Я вже, мабуть, не дочекаюся, а тебе застережу. Настане час, і питання про існування руху опору в нашому краї можна буде порушити. Якщо порушити це питання зараз, то нас просто заклюють. А час усе розставить на свої місця».

Кімната вишитих картин

Так і сталося. Коли розсекретили архіви, документи засвідчили, що в одному з наших сіл існувала ціла мережа криївок ОУН-УПА. В складі сотень були не лише українці, а навіть етнічні румуни. Нещодавно в селі Купка, де люди розмовляють румунською мовою, на місці, де була одна з криївок, і відбувся один з найбільших боїв, ми встановили пам'ятний хрест. Відбулося офіційне відкриття, де люди почули з уст можновладців та істориків, що це - не «бандити», а борці за рідну землю.

Добре, що покійний Іван Топало залишив після себе таких людей, як пан Василь. Завдяки йому в районі торується дуже дієвий шлях просвітницької діяльності для дітей. Якщо ми дітей не зацікавимо вивчати нашу правдиву історію, то будь-які рухи в цьому напрямку залишаться популізмом і демагогією.

«Обіймаючи цю посаду, - продовжує пан Василь, - я побачив, як сусідня країна працює у сфері просвітництва та заохочення своїх співвітчизників».

Часто панові Василю доводиться полемізувати з місцевими громадськими організаціями. Але розуміючи, що криком і сваркою нічого не досягнеш, він пішов таким шляхом, як і вони, хитрим і справедливим, створивши у 2015 році у школі з румунською мовою викладання в селі Станівці етнографічний музей. Хоча експонати підписані румунською мовою, проте вони є українськими автентичними. Завдяки цьому музею діти знатимуть правдиву історію.

«Буває, що люди мені докоряють, мовляв, мій попередник автобуси закуповував, а я музеї будую, - каже пан Василь. - Але я вимагаю від директорів зробити те, що свого часу сам зробив».

Зараз у Глибоцькому районі офіційно зареєстровано 11 шкільних музеїв і три державні.

 

Довідка

Народився Іван Касьянович Топало 6 серпня 1934 року, в селі Старий Вовчинець, Глибоцького району, Чернівецької області, у селянській родині. У 1961 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Почав трудову діяльність у 1954 році вчителем історії та географії Банилівської середньої школи, Вижницького району, Чернівецької області. З 1957 року працював учителем історії та географії, заступником директора з навчально-виховної роботи Старововчинецької середньої школи, а з 1961 року був призначений на посаду директора цього закладу. 

Іван Касьянович нагороджений знаком «Відмінник освіти СРСР», медаллю «Ветеран праці», грамотами Міністерства освіти і науки України, обласного управління освіти та науки, грамотами відділу освіти. Почесний громадянин Глибоччини.

Помер Іван Касьянович Топало 25 липня 2015 року.