Думаю, що кожен наш читач, де б не мешкав - в Україні, Америці, іншому закордонні - має «свою» церкву, яку відвідує чи то час від часу, чи лише в свята, чи постійно, залежно від своїх духовних та душевних потреб. Всі наші церкви, як і люди, однакові і, в той же час, різні, індивідуальні.

Розповім про життя парафії однієї з них. Можливо, комусь цей досвід згодиться, надихне взяти приклад.

 

Ім'я цієї української православної церкви - церква Святої Трійці (Holy Trinity, Ukrainian Orthodox Church) - і розташована вона в нижньому Мангеттені, за адресою: 359 Broomе St., в районі зупинки метро Canal St. Це - історичний район Нью-Йорка, відомий туристам усього світу як Little Italy.

Вперше відвідала її в червні 2013 р. випадково. Точніше, на запрошення заслуженої артистки України, вокалістки Ірини Лончини, яка, своєю чергою, була запрошена церквою для участі у відзначенні храмового свята Святої Трійці. Це відбувалося після урочистої служби. Тоді вразила велелюдність, навіть грандіозність події. А ще - атмосфера. Склалося враження, що всі, хто тісненько сидів за довгими в два ряди столами великої затишної, естетично оформленої зали-трапезної, знають одне одного і почуваються розкуто, як вдома. Ніби вже не раз зустрічалися таким товариством.

Українська православна церква Святої Трійці в Нью-Йорку, 359 Broome St. Внутрішні розписи художника Костантина Kоси (2009-2014)

 

Це перше особливе враження і стало причиною того, що згодом почала дедалі частіше відвідувати службу. Допомогли адаптуватися тут приятелі-«старожили» парафії Петро та Галина Грицики (відвідують церкву близько 20 років), згодом пані Василина з родиною доньки Роксолани Цимбалій. Як виявилося, тут панує правило - нових відвідувачів помічати та опікувати. А паралельно - професійно, як журналіст, «докопувалася», чому церква, як влучно сказала одна з парафіянок, «притягує до себе, як магнітом». В чому її особливість, відмінність при спільних загальних рисах і функціях українських церков в Америці - бути духовними центрами наших громад, виконувати заповідь християнської ідеології, якою є Бог, Віра, Любов, Україна.

 

 

 З 1995 року настоятелем церкви Святої Трійці є отець Тодор Мазур

 

При подальших відвідинах кидалося в очі: церква ошатно, по-новому свіжо і багато оформлена за православною традицією і стилем. У ній завжди дуже багато свіжих квітів. Служба та проповіді отця Тодора Мазура сприймаються так, ніби особисто з тобою розмовляють. Багато дітей присутні під час служби. А після служби всі (саме всі!) спускаються до зали-трапезної. Кава по неділях. І багаті обіди у свята. Всі довго гомонять (українською) і не розходяться. Всі знають одне одного. А на Різдво, Великдень, Трійцю тут можна побачити великі театралізовані виступи і дітей, і дорослих: коляду, вертеп, гаївки... Акордеон і в неділю, і у свята готовий для будь-якого супроводу. Дуже часто виступають і почуваються, як вдома, багато гостей з України. Ніколи нікому тут не відмовлять і оперативно зустріч зі земляками влаштують. Обов'язково подякують привселюдно при від'їзді в Україну.

Освячення оновленої церкви 18 жовтня 2014 р. Вулиця Брум на початку церемонії перед фасадом церкви. На передньому плані – митрополит Української православної церкви в США Антоній, єпископ Даниїл та настоятель церкви отець Тодор	Фрагмент церемонії освячення біля вівтаря. Почесні гості – запрошені священики та служителі церков

 

Під час кожних відвідин відкривали в житті громади щось нове. У ставленні парафіян одне до одного та до «новоприбулих» відчувалися щирість, неформальність, доброзичливість, родинність; у цій громаді багато спільної праці, доброчинності, поваги та любові для ближнього. Проте, нехай про це скажуть самі парафіяни. Тема розмови: в чому особливість парафії, звідкіля тут така атмосфера, як вдається її підтримувати, як парафіяни знайшли цю церкву і як вони самі про неї дбають.

Наталя Максимишин: «Ми всі тут як одна сім'я»

У 2010 р. Наталя та її наречений Руслан шукали церкву для вінчання. Обійшли не одну. І ось заходять на подвір'я церкви Святої Трійці, про яку нічого не знали. Зустрічають матінку Іляну, і вона дуже щиро, з відкритим серцем запросила прийти на службу. Після служби молодих людей запросили на каву, щоб познайомитися ближче. І коли вони побачили отця Тодора, то сказали собі: «Це - наша церква, це - наш храм, і ми хочемо вінчатися тут».

Митрополит Антоній прибув до Церкви відслужити храмове свято – Трійцю. Його зустрічають хлібом-сіллю парафіяни та отець Тодор з дияконом Адріаном (2015)

 

Минуло 7 років. Отець Тодор уже охрестив їхнього сина Даниїла та доньку Меланію. А Наталя - одна з активних парафіянок - перейняла у почесного ветерана парафії Тамари Сидоряк волонтерську посаду скарбника та є адміністратором парафіяльної ради. А в останні три роки ще й відповідальна за підготовку та організацію різдвяного вертепу.

Тяжіння цієї церкви пояснює тим, що це - родинний храм. Сюди приходять родинами: батьки, діти, онуки. Тут усі почувають себе однією сім'єю. «Це - дуже важливо, - вважає Наталя, - саме в закордонні, бо сюди можна прийти і відчути себе як вдома, на своїй Батьківщині». І всі тут відчувають себе рівними, не враховуються статус, статки, заробітки. В церкві - всі рівні. Статуси - поза церквою. «Ми всі, - каже Наталя, - знаємо одне одного, разом проводимо неділі та свята. Всі поважають одне одного, підтримують і в радості (весілля, народження дітей, ювілеї), і в горі (хвороби, похорони). «Насамперед, - продовжує Наталя, - створення родинної атмосфери, а те, що парафія щорічно збільшується, - заслуга отця Тодора і його родини. Йому в цьому допомагають матінка Іляна і син Адріан - людина з відкритим серцем. Адріан висвячений на дяка і працює задля майбутнього церкви. Отець Тодор уміє всіх згуртувати та об'єднати разом. А коли людина приходить до храму, шукає душевного спокою, підтримки, розуміння, то отець Тодор уміє це зробити».

 Численна і привілейована частина парафії – діти українських родин.
У різні часи святкових Літургій та недільних Служб Божих

 

А доброчинні внески парафіян не тільки в тому, що залишають гроші під час служби, а ще і найбільше - це праця в церкві (від її капітального ремонту до приготування солодкої випічки до кави). У кожного своя можливість доброчинного внеску. Наприклад, кухар Іван Бринзалик протягом багатьох років готує в церковній кухні гарячі страви. Оленка Дорожинська-Гошовська організувала при церкві українську школу, є її директором. Вона ж створила та проводить дитячий вертеп, доглядаючи при цьому своїх трьох дітей. «Оленка та її колежанки Оксана Данченко, Надія Гожда, Надія Лешко - наголошує Наталя, - засівають у дитячі душі українське слово, традиції, християнські заповіти, - все, до чого ми звикли і що шанували в Україні».

Різдвяний вертеп - гордість парафіян

Святкову Літургію на свято Трійці («Зелені свята») відправляє отець Тодор (2017)

Але ж і сама Наталя надзвичайно багато робить для церкви, є правою рукою отця Тодора в організаційних і творчих питаннях. Ось уже три роки саме вона підтримує та організовує дорослий вертеп. Це фактично повноцінна костюмована театральна вистава за участю 25 акторів-парафіян. Всі вони працюють або вчаться, а виступають у свій вільний час. Ось уже 4 роки поспіль, окрім двох виступів у своїй церкві, на різдвяні свята виступають в 5-6 інших церквах, зокрема, і в Баунд-Бруку (Нью-Джерсі), де, як відомо, розташований духовний центр української православної церкви США, резиденція її митрополита Антонія та єпископа владики Даниїла. Минулого року навіть у Вашингтон їздили. Наша - єдина церква, яка має такий колектив. Втримати його і забезпечити виступи - це заслуга Наталі з її характером і талантом управлінця. А виник колектив у 2014 році з ініціативи отця Тодора. Ідею підтримали парафіяни і почали з пошиття костюмів. Дизайн та крій костюмів - парафіянки Олени Рогальської. Кравчині - теж усі свої. Все зроблено власноруч. На деякий час трапезна зала перетворилася на цех з пошиття театральних костюмів. Перед якою аудиторією не виступали б актори - всі були вражені.

	Різдвяну Божественну Літургію здійснюють митрополит Антоній, отець Тодор, диякон Адріан

*****

Олена Дорожинська-Гошовська: «Ця церква, як магніт, притягує людей»

Церкву родина Олени відвідує з 2006 р. Порекомендувала її одна українка, бо чула, що в церкві править енергійний отець, в якого багато цікавих ідей. Як і багатьох інших першовідкривачів церкви, атмосфера і люди полонили. Олена стала не лише парафіянкою, а й автором ідей. Наприклад, її ідея була організувати при церкві спочатку український дитячий садочок, згодом - школу для дітей віком від 3-х до 9-10 років. І стати її директором. А її чоловік Сергій Гошовський, до слова, став адвокатом церкви на громадських засадах.

«Коли ми прийшли, - розповідає Олена, - серед парафіян було більше старших за віком людей. Згодом, десь починаючи з 2009-го року, в парафії почали з'являтися молоді батьки, а отже, і діти. Ми не маємо тут, за кордоном, повноцінних родин, а хочеться поділитися сімейними радощами, наприклад, народженням дитини, з найближчими. І церква стала нам найближчою, - підтверджує Олена слова Наталі Максимишин про церкву, де збираються, як одна сім'я. - Ми почали зустрічатися по неділях, підтримувати одне одного, на український манер переробили американську традицію проведення Baby Shower party, почали відзначати разом народження дітей і їх хрещення. Це дуже нас зближувало. А спонукала, надихала нас постійна підтримка отця Тодора, його дружини Іляни та їхніх синів - Даниїла та Адріана».

	Гордість церкви – театралізований вертеп. Після першого виступу (2014)

Виглядає, що історію цієї української церкви з моменту приходу отця Тодора у 1995 році творить кожний парафіянин саме тим чи іншим внеском власної праці, кошту, творчої участі (про це - далі). А ось Оленка Дорожинська ввійшла в її історію завдяки ідеї та її втіленню - організувала при церкві українську школу для малят. Було це так: коли Усті, старшій доньці Олени та Сергія, виповнилося 3 роки, мама зрозуміла: щоб залучити доньку до українства, потрібне українське середовище, і починати зі 6 років (а з цього віку приймають тут дітей у суботні українські школи) буде запізно.

Поділилася цією думкою з отцем Тодором. «Добра ідея, то починай, будемо відкривати», - зреагував він.

Ідею одразу ж підтримала активна Оленчина колежанка Оксана Данченко (дошкільний педагог, мати 4-х дітей). Між іншим, Данченки - Оксана та її чоловік Сергій - багаторічні члени парафіяльної ради, відвідують церкву з 2002 р. Своїх дітей залучають до церкви змалку. Разом з усіма дітками щонеділі беруть участь у Службі Божій, натхненно промовляючи «Отче наш».

І про школу: отець надав підвальне (на той час ще захаращене) приміщення, в якому за два тижні силами парафіян зробили ремонт, купили в IKEA дешевенькі меблі й оголосили про набір дітей. Так була створена суботня школа Святої Трійці. Тоді, у грудні 2013 р., батьки записали 12 дітей віком до 6 років. Сьогодні в списку 30 дітей віком до 9 років. Предмети для вивчення: українська мова, читання, музика (українські релігійні традиції - колядки, згодом - гаївки) і рукоділля. Відтоді і до сьогодні працюють учителі-волонтерки: Олена Дорожинська (вона ж директор), Оксана Данченко, Надія Гажда. Нині на період декретної відпустки першої з них її заміщає Надія Лешко. Учитель-музикант (акордеон) - Станіслав Косів (він же - регент церковного хору), який служить у парафії близько 20 років. Учителі запровадили свої шкільні традиції. Наприклад, щомісячно відзначати дні народження учнів. Або ж щорічно брати участь у фестивалі української культури Нью-Йорка.

Вся церковна громада - молоді батьки і літні люди - тішиться своєю школою: під час кожного українського свята лунають тут дитячі голоси, тішать своїми концертами: виконують різдвяні колядки, ходять з вертепом, співають великодні гаївки, готують вітання з Днем матері та батька. Для всієї громади діти чи внуки приятелів стають теж ніби своїми. Адже церковна громада стала однією сім'єю, а церква (метафорично) - родинною домівкою.

І рідко кого бентежить гамірність під час служби. Дитяча частина громади тішить всіх. Робить парафію живою.

*****

Ігор Гебура: «Церква відбудовувалася та оновлювалася волонтерами на чолі з отцем Тодором. Вміння надихати нас - це його покликання»

На сцені – вертеп парафії Святої Трійці та учнів її школи разом з митрополитом Антонієм, єпископом Даниїлом, священиками, семінаристами після вручення Благословенних грамот за участь у програмі «Коляда для Христа». Православний культурний центр, Саут-Баунд-Брук, Нью-Джерсі. 3 лютого 2018 р.

Пан Ігор із дружиною Галиною та трьома дітьми приїхали сюди з Тернополя у 2005 р. До церкви привів його односельчанин та однокласник Ярослав Феношин, якого, своєю чергою, «заманив» сюди раніше також їхній односельчанин Михайло Хомин. Так, село Угорники, що в околицях Івано-Франківська, стало «біржею» відповідальних, активних людей цієї церковної громади. (Жаль лише, що не вдома, не для України... Але - не з їхньої волі). Зараз пан Ігор та пан Ярослав - члени парафіяльного комітету.

На запитання, що найбільше вразило тут, пан Ігор відповів коротко: «Атмосфера». Люди прийняли їх тут, як у свою сім'ю. Допомагала ще стара генерація добрим словом та порадою. Згадав пані Олю, пані Тамару, всім відоме легендарне подружжя Олександра та Надії Северинів, яким уже понад 90 років (вони - свідки становлення української парафії зі самого початку - з 1957 року). П'ять років тому церква організувала їм урочисте відзначення 70-річчя одруження. Натхненні, вони ще чи не щонеділі самостійно приїздять на службу.

Отож, новоприбулі завжди могли розмовляти не «на ходу», а за кавою, не кваплячись. «Їхня заслуга, - каже пан Ігор,- що вони затримали тут українську душу. Нам, українцям Нью-Йорка, розпорошеним у цьому мегаполісі, по приїзді і зараз дуже допомагає церква з її міцно збереженим українським духом».

	Ще одна гордість парафії – школа Святої Трійці, яка виникла і діє на громадських засадах. Педагогічний квартет учителів-волонтерів: Оксана Данченко, Надія Лешко, Оленка Гошовська (автор ідеї та директор школи), Надія Гожда

До речі: з вдячності та з думкою про літніх парафіян, які фізично вже не можуть приїздити на службу, або переїхали з родинами дітей у сусідні штати, є ідея зробити пряму трансляцію церковної служби на інформаційні носії у них вдома. Віриться, що добра ідея буде втілена якнайскоріше молодими парафіянами-спеціалістами.

Дорослий вертеп та учні школи Святої Трійці знову отримують подяку від консисторії православної церкви. На різдвяній сцені: отець Тодор, вчителі, батьки, діти (2018)

А далі розповів пан Ігор, як вона відбудовувалася та оновлювалася уже в його присутності та за його участі. В 2-й половині двохтисячного відбудова була в розпалі. Фактично капітальний ремонт зроблений безкоштовно виключно на волонтерських засадах. Кожну вільну годину щоденно або у вихідні дні люди йшли сюди працювати фізично. Робили - як для себе. Наприклад, громіздку роботу з повного оновлення електричної системи будівлі здійснив безкоштовно уже згаданий тут пан Ярослав Феношин. Кожен - по можливості. А головне, кожен запрошував сюди своїх друзів допомогти, ніби йому самому. Ті, котрі допомагали, зробили щось для парафії своїми руками, залишалися в цій церкві. Так, паралельно, як мудро помітив пан Ігор, відбувалося і формування парафії, її поповнення.

На запитання, яка риса характеру отця Тодора, як організатора цієї відбудови, відповів: «Думаю, що природний талант... Не знаю, це в нього від батька, чи в семінарії його так навчили... Скоріше, це його покликання. От скаже просто і спокійно: треба зробити те чи інше. Нікому в голову не прийде відмовитися, забути, не зробити. І все відбувається ніби так просто, без нервової напруги, майже залюбки».

Волонтерство для України

Волонтерська участь парафіян церкви Святої Трійці не тільки в облаштуванні свого духовного центру, своєї громадської домівки. Один із напрямків їх участі, як і в усіх українських церквах Америки, це гуманітарна допомога Україні. Впродовж останніх п'яти років - надання допомоги учасникам Майдану, потім - у забезпеченні добровольчих батальйонів, потім - родинам загиблих, зокрема, збирали кошти в церкві на лікування поранених бійців тут, в Америці. Всі це роблять, а різниця, мабуть, лише в масштабах та рівні організації. Ось пан Ігор і очолює збирання коштів, одягу, речей та перевезення в Україну. Відправляє на волонтерський пункт на місце своєї роботи у м. Тернопіль, а там уже знають, як ними розпорядитися. Продовжується це від днів Майдану і до сьогодні.

	Станіслав Косів – учитель-музикант. Він же – багаторічний регент церковного хору та акордеоніст-акомпаніатор

Впродовж останнього часу парафіяни церкви Святої Трійці допомагають дитячому будинку та будинку для людей похилого віку на Тернопільщині. Навіть державна лікарня звернулася по допомогу: потрібні пелюшки та підгузники для важкохворих, у яких немає родин. Відгукнулися. «На долині» церкви, у трапезній залі, постійно протягом майже п'яти років стоїть великий скляний слоїк з відповідним надписом «Допоможіть доброчинно».

Цим не обмежується участь у житті парафії родини Гебурів. Пані Галя - одна з багатьох сестриць церкви; чи не вся родина була залучена у вертепі; сини прислуговують під час відправи Служби Божої; мама та донька співають у хорі.

Ярослав Феношин: «Це наш обов'язок - допомагати Україні»

Наталя та Руслан Максимишини зі сином Даниїлом. Також на громадських засадах Наталя виконує обов’язки секретаря церковної канцелярії, адміністратора парафіяльної ради та скарбника

Отож, обсяг допомоги в кожній парафії різний. Тим часом, ми не знаємо, яку суму коштів переслав і продовжує нині пересилати тихо, без реклами, скромний, але всім відомий у церковній громаді уже згадуваний тут втретє пан Ярослав. Той самий, що всю нову електрику змонтував. Знаємо одне: дуже значну суму. Гадаю, можна застосувати алегорію відомого мецената ХХ ст. Євгена Чикаленка: «Жертвувати до глибини кишені». Ледь допросилася показати отримані відзнаки: медаль та подяку президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», також грамоти-подяки від трьох українських військових з'єднань. Мотивацію своєї постійної допомоги пан Ярослав пояснює просто: «Наш обов'язок - допомагати Батьківщині». Бере активну участь у житті церкви: він - член парафіяльної ради, а його дружина Надія - голова сестринства.

*****

Згадані родини - це лише кілька прикладів серед багатьох-багатьох інших з аналогічною віддачею, котрі беруть активну участь у багатогранному житті цієї церковної спільноти. Можна братися до складання «Енциклопедії парафіян церкви Святої Трійці».

 

Отець Тодор Мазур - настоятель церкви Святої Трійці: «Не бійся розпочинати щось робити, і Бог тобі допоможе»

Розмова з отцем Тодором відбулася після всіх попередніх. Адже він достеменно знає історію церкви та її парафії, як вона розбудовувалася, бо ж сам очолює її 23-й рік поспіль. Знає, чому церква стала для парафії родинною домівкою. Як йому це вдалося? Але чи розкаже про себе?

	Активні парафіяни Іван Климкович, Ігор Гебура, Галина Гебура, Марічка Бричкевич. Родина Гебурів бере участь у багатьох церковних заходах, долучається також до організації волонтерської допомоги воїнам та потребуючим в Україні

Попередня історія

Отець Тодор приїхав в Америку у 1994 році. Він - українець, народжений у Румунії, в сім'ї дяка, який служив в українській церкві. Українську мову в родині вживали як рідну. Мав уже семінарську освіту, був висвячений на священика. Мріяв про це з дитинства. Тут, у Нью-Йорку, протягом року шукав роботу, відвідавши всі українські та румунські парафії. У 1995 році отримав парафію церкви Святої Трійці в італійському районі Мангеттена.

На той час парафія церкви, яка мала багате і цікаве минуле, залишивши добрий слід, як наприклад, організацію при церкві національної Кредитівки, яку донині в народі називають «православною» і яка тепер на 2-й авеню, переживала занепад. Причина - старша генерація відходила природно, а поповнення молоддю не було. Потребувала ремонту будівля церкви. І навіть стояло питання її закриття.

Українці заснували цю парафію, викупивши церкву в італійців у 1957 році. Відкривали її урочисто, багато людей прийшли на цей урочистий захід. Благословив єпископ Ігор, портрет якого є в церковному інтер'єрі. До слова, того ж 1957 року отцеві Тодору виповнився один рік від народження.

З новітньої історії

І ось 39-річний священик сам, без родини, яка на той час залишилася в Румунії, отримує парафію, якої фактично не існувало.

- З чого ж ви починали, отче Тодоре? Якою була ваша стратегія?

- Починав з того, що дорогою з роботи додому, в Бруклін, розклеював рекламні листівки: «Українська православна церква...» І адреса. Наступного дня йшов тією самою дорогою і перевіряв, чи не були зірвані... А стратегія? Проста. Впорядкувати церкву (її матеріальну частину). І знайти фінанси. Бо я, крім необхідного ремонту, мріяв про пишне оформлення церкви в православному неовізантійському стилі.

Подружжя Ярослава та Надії Феношиних відомі доброчинною фінансовою допомогою нашим захисникам у війні на Сході України. Серед інших подяк – медаль та грамота президента України

 

Кілька років на початку не вінчав і не хрестив нікого. Бо не було молоді. Але поступово, потихеньку почали приходити і молоді. А тепер, слава Богу, життя в парафії нормальне. Живемо, думаю, цікавою родиною. Таїнство вінчання, обряд хрестин звершуємо в церкві постійно.

(Додам зі своїх джерел: хрестити дітей привозили батьки навіть із Франції та Німеччини, а також з інших штатів США).

Найближчі та найнадійніші помічники отця Тодора у виконанні багатьох завдань настоятеля церкви – це дружина, матінка Іляна, та син – диякон Адріан	Отець Тодор з Олександром та Надією Северинами, які також надали йому велику допомогу як парафіяни з 60-річним досвідом (їм вже понад 90 років!)

 

- А чим, на вашу думку, відрізняється ваша парафія від інших, які її особливості?

- Та я думаю, що всі парафії в Америці однакові, під одним Богом. Може, лише докладаємо більше зусиль. Ось і все.

- Тоді розкажіть, будь ласка, чиїми силами робили ремонт, про який уже начулася багато.

- Всі ремонтні роботи люди проводили власноруч. Всі. Питаєте про когось зокрема? Ви вже знаєте про електрика пана Ярослава, будівельник Василь Думнич багато працював. Столяр Славко Веніцький зробив оті парадні сходи, що ведуть вниз, до трапезної зали.

Цікава історія. Якось при ньому я ніби самому собі сказав: «Які ж ці сходи непривабливі, та й, схоже, вже хитаються»... Наступного дня приходжу до церкви і бачу на подвір'ї дошки старих сходів. - «Що ти наробив?» - питаю. -«Та ви ж сказали, що бажано би поновити...»

 

Відступ. Розповідала ще Олена Дорожинська наступне: отець Тодор разом з усіма працював, бо він уміє все робити і майструвати. Так це було, коли розбудовували та облаштовували трапезну залу. Сам проектував і сам міг виконувати все, що робили інші. Або ще приклад: у 2007 р. отець власноруч з допомогою синів облаштував літню сцену на подвір'ї церкви для святкування Дня незалежності.

Отець Тодор вміє найти спільну мову з дітьми. На 2-му плані – Олена Гошовська з донькою	Отець Тодор завжди демократично та дружелюбно налаштований, готовий стати до фотографії. Разом: Ніна Шаварська (зліва) – поетеса і журналістка з Києва після виступу-зустрічі та парафіянки Лідія Корсун і Галина Грицик (2018)

 

А ще розповідали, що отець сам малював блакитною фарбою стелю купола церкви та повісив всі люстри на такій висоті. Не хотів доручати комусь іншому, бо дуже вже небезпечна робота.

	Традиційні святкові обіди з обов’язковими концертами дітей школи і дорослих парафіян або запрошених акторів

Свою участь у будь-якій роботі мотивує одним словом: «Треба». Ось мабуть це «треба» і є від батька. Ділиться спогадами дитинства: «Батько лишень поглянув на нас у неділю мовчки, і ми, троє братів, розуміли: треба йти до церкви». А тут розповідають про найсвіжіший факт: «У різдвяні дні цього року мав виступати їхній вертеп в одній з церков Нью-Йорка. Але застряг у трафіку актор, що виконує роль Ірода. Чекати вже було неможливо. І отець Тодор зголошується його замінити (!). Оце усвідомлене «треба» - хороша мотивація для відповідальних людей. Таких у церкві багато.

*****

Бог допоміг отцеві Тодору здійснити мрію - розмалювати, обновити церкву. Знайшов професійного художника - теж українця родом з Румунії. Чотири роки працював Костантин Коса з проектами та під наглядом отця Тодора. «Не треба нічого боятися, - каже отець, - Хочеш чогось досягти - починай робити, і Бог тобі поможе». Запитала про кошти. «Бог дав», - відповів. Всі ці роки, коли стояла риштовка, тривав ремонт чи проводилися оздоблювальні роботи, жодного разу в неділю не була скасована служба.

У жовтні 2014 року відбулася велика урочиста подія для всіх парафіян, священиків інших церков та численних гостей - освячення оновленої церкви. Освятили її митрополит Української Православної церкви США Антоній та єпископ Даниїл. Відтоді вони відвідують урочисті події та свята в церкві на Брум стріт. А на пам'ять про освячення Костантин Коса розмістив в інтер'єрі церкви портрет митрополита Антонія.

І обов’язкова спільна світлина. Автор – церковний фотограф-волонтер Михайло Ходенюк

Власне, тут люблять бувати всі. Бо всі, хто зайде сюди навіть вперше, відчувають особливу ауру світла і добра. Нині парафію складають, здебільшого, люди з України та українці - вихідці з Румунії. Головний неписаний кодекс служіння в цій церкві - нікому не відмовити в допомозі. Всім приділити увагу. Бути добрим і милосердним. Всіх пам'ятати. Щоб кожен повертався додому зі служби заспокоєним душевно. Безліч прикладів такого ставлення. Ось подружжя Грициків розповіло про один з багатьох: коли сліпому полковникові - учаснику АТО, якому в Нью-Йорку намагалися врятувати зір (про нього писала нью-йоркська «Нова газета»), терміново треба було відслужити панахиду за кимось із його рідних - то для нього спеціально відкрили ввечері церкву, і отець Тодор зі сином Адріаном відслужили панахиду. Церква може бути відкрита в будь-який час, якщо в цьому для когось є особлива потреба.

*****

Чи є у церкви майбутнє? Звичайно, бо народжуються і ростуть діти. Ось 17 лютого ц. р. Андрій та Марія Стецини з Асторії хрестили сина Натана. Вони в церкві 5 років, а цю церкву рекомендувало їм подружжя Ігоря та Віри Павлишиних. Те, що вони тут надовго, свідчить захоплений, емоційний відгук мами Марії: «Це - найкраща церква, яку я знаю. Тут - найкращі люди. Багато молоді. Найбільше дітей. Діти спілкуються українською мовою. Ми знайшли тут багато друзів, які приїхали з України. Тепер ми зустрічаємося і тут, і поза церквою. В Америці важко відзначати українські свята. В цій церкві завжди їх святкують. А ще золота душа є тут - це дружина отця Тодора - Іляна. Скільки в ній добра! Вона народжена бути дружиною священика і допомагати йому і всім нам».

	Світлина – символ майбутнього парафії. Отець Тодор звершує обряд хрестин другого сина молодих батьків – парафіян Андрія і Марії Стецинів та хресних батьків (на фото) Мирослава Дєцика та Уляни Даньків. 17 лютого 2018 р.

А отець Тодор, дбаючи і про батьків, і про майбутнє церкви, сказав на прощання Андрієві та Марії Стецинам, як завжди, спокійно і просто: «Чекаємо на сестричку».

А ми пам'ятаємо його життєвий девіз «Треба» та віру в Божу поміч в його здійсненні. «Треба», бо бажаю. Для блага.

*****

Отже, церква Святої Трійці - це не лише духовний центр, а й, водночас, місце теплого спілкування, щирої взаємодопомоги одне одному. Так реалізується в цій спільноті християнська заповідь «Люби ближнього як самого себе». Що означає ділитися, віддавати не лише щось матеріальне, свій особистий час, працювати для загального добра, а, насамперед, частку своєї душі: любов, товариську увагу, співчуття, милосердя, пораду.

Такими поступово стають ті, котрі вибрали цю церкву для розмови з Богом, здійснення українських обрядів, навчання дітей української мови та традицій, жертовної допомоги рідній Батьківщині.

Щасти всім вам, шановна невтомна громадо! І подяка за цю родинну домівку, як оазу любові, куточок України, який разом з отцем Тодором та його родиною ви зуміли створити і продовжуєте його вдосконалювати дружною українською сім'єю.

Думаю, більшість з нас переконані: історію творять окремі особистості, а здійснюють люди громадою.

Історія парафії церкви Святої Трійці, що на Broomе Strееt, продовжується...

Фото Михайла Ходенюка,
Світлани Лимар, Петра Грицика