За кожним з героїв - тих, хто мерз в окопах, місив болото на передовій, ходив у тил противника, щодня перебував під прицілом ворожого снайпера, боровся з російським агресором і загинув - стоять тисячі матерів, дружин, згорьованих батьків і сиріт, які вже ніколи не обнімуть своїх найрідніших.

Чоловіків, які поклали свою голову за те, аби їхні рідні могли жити у вільній Україні. Розмовляти і співати українською мовою. І творити сильну країну, на яку більше ніколи не посміє напасти жоден ворог.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Сергій Іванов

Сергій Олексійович Іванов (позивний «Акула») народився 16 листопада 1988 року, в селищі міського типу Нові Санжари, Полтавської області. Мешкав у Києві.

2004 року закінчив 9 класів Новосанжарського навчально-виховного комплексу, після чого вступив до Хорольського агропромислового коледжу. Не закінчив його, бо прийняв рішення йти до армії.

Був призваний на строкову службу 23 листопада 2006 року. Службу проходив у 275-му арсеналі зберігання артилерійських боєприпасів, що розташований у селі Новобогданівка, Запорізької області.

Після демобілізації пробув вдома місяць та вирушив до лав військово-морських сил України, підписавши у грудні 2007 року контракт із 1-ю бригадою надводних кораблів. Сергій Олексійович обіймав посаду старшого радіотелефоніста на флагмані «Гетьман Сагайдачний». Саме з часів служби у морі й походить його позивний.

Після звільнення у запас працював в охоронних структурах Києва, а 28 серпня 2014 року його призвали за мобілізацією.

Під час проходження перепідготовки на полігоні у Дівичках, що на Київщині, освоював нову для себе військову професію керування реактивними системами залпового вогню. У жовтні 14-го був відряджений у зону війни.

Старший солдат, командир бойової машини реактивного артилерійського дивізіону БМ-21 «Град» 93-ї окремої механізованої бригади.

Сергій Олексійович брав участь у захисті Донецького аеропорту, воював у районі Пісків, Авдіївки та Мар'їнки.

Він був дійсно Командиром та Людиною. Ще до відрядження у зону війни у навчальному центрі він підійшов до свого майбутнього бойового побратима та просто сказав: «Ти будеш моїм водієм». Просто так, жартома призначив, але незабаром це призначення стало реальністю. І в одного з наших «Градів» склався суто полтавський екіпаж: командир, навідник та водій-заряджаючий. Через це швидко знайшлось ім'я для бойової машини: «Наталка-Полтавка».

Увесь час прагнув потрапити на передову, рвався у бій. А коли туди потрапив, то не втратив той особливий блиск в очах, те шалене бажання воювати за свою землю.

З ним було не страшно. Цими простими словами можна описати людину, чиї побратими дивились пеклу прямо в очі, знаючи, що поруч так само сміливо в ті очі дивиться їхній командир.

Характер Сергія Олексійовича був не надто простим, іноді - неспокійним, іноді - імпульсивним, з часткою експресії та надлишкової енергії. Але він ніколи не зривався на підлеглих, ніколи не завалював їх своїми проблемами. Він посміхався людям щирою усмішкою дружби, і тільки очі його видавали постійну внутрішню боротьбу та біль, який з'їдав його серце.

Обожнював тварин більше, ніж деяких людей. Близько передової - дуже багато бездомних цуценят та котенят, яким війна теж зламала їхнє тваринне щастя. Але щастя могло знову завітати до тієї тваринки, якій випав би виграшний квиток у вигляді зустрічі з «Акулою». Він негайно підбирав її та носився, як з малим дитинчам, мріяв кожного забрати до себе додому. А потім надходив новий наказ, передислокація, облаштування на нових позиціях. І знову домашні улюбленці підбиралися дбайливою рукою Сергія та ставали його вихованцями.

Після демобілізації він не зміг сидіти вдома, його вистачило лише на місяць. Потім він поставив свій підпис під новим контрактом. Служив спочатку у своїй 93-й, але потім перевівся до іншого підрозділу, щоб перебувати поблизу передової. 15 березня 2017 року підписав новий та останній у своєму житті контракт.

Старший сержант, командир взводу-старший офіцер батареї 2-ї протитанкової артилерійської батареї бригадної артилерійської групи 54-ї окремої механізованої бригади.

Він любив повторювати: треба радіти тому, що маєш, адже є люди, яким - значно гірше. Неймовірний оптимізм став його першою візитівкою, а другою - пісочна «арафатка», яку «Акула» дуже полюбляв зав'язувати на шиї.

Загинув 17 січня о 2:45 у районі Світлодарської дуги під час виконання бойового завдання, підірвавшись на міні МТ-ЛБ.

Похований 19 січня у Нових Санжарах. Залишились мати, вітчим (який був Сергієві за батька), сестра, брат, дружина та донька.

Дмитро Беляєв

Дмитро Володимирович Беляєв народився 26 травня 1990 року, в селі Ботієве, Приазовського району, Запорізької області.

15 вересня 2016 року призваний за контрактом Приазовським РВК.

Старший солдат, старший механік-водій, радіотелефоніст 1-го розрахунку 1-го взводу 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 січня о 2: 45 у районі Світлодарської дуги під час виконання бойового завдання: підірвався на міні МТ-ЛБ.

Похований 19 січня у рідному селі.

Залишились мати, брат, дружина та син.

Олександр Чопенко

Олександр Анатолійович Чопенко (позивний «Колдун») народився 30 жовтня 1969 року, в селі Саївка, П'ятихатського району, Дніпропетровської області.

1986 року закінчив 10 класів сільської школи. Вступив до СПТУ № 77 села Саксагань, у якому здобув фах «тракторист-машиніст». Закінчив школу ДОСААФ у Жовтих Водах, де став водієм.

Потім Олександра Анатолійовича призвали на строкову, яку він проходив в Афганістані на посаді командира відділення 340-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону, що дислокувався у місті Кундуз, також займався ремонтом й евакуацією пошкодженої техніки. Там чоловік отримав поранення. У нього були прострелені легені, але після лікування у шпиталі він знову повернувся до своїх та дослужив до кінця.

Після демобілізації працював трактористом у ТОВ «Дія», у П'ятихатському лісництві та водієм бензовоза.

Олександр Анатолійович завжди був великим оптимістом та любив життя, не пасував перед труднощами, брався за будь-яку роботу, знаходив для кожного усмішку та вмів підтримати у важку хвилину. Він випромінював потужну та добру силу.

Але він також був козаком у душі. А який козак ховається від бою? І коли Росія напала на Україну, він не роздумував жодної секунди.

Добровольцем вирушив на війну у 2014 році. Його не призивали за мобілізацією, оскільки у нього - багато дітей, проте Олександр Анатолійович наполегливо йшов до мети - стати на захист України.

Із 21 серпня 2014 року до серпня 2015-го був на війні у складі 21-ї окремої бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України, яка дислокувалась у секторі М (поблизу села Широкине).

Повернувшись, він небагато часу перебував вдома та знову вирушив на фронт. Спочатку 28 лютого 2016-го підписав контракт на 6 місяців з 93-ю окремою механізованою бригадою. Із 29 жовтня 2016-го півроку служив у 54-й окремій механізованій бригаді, у складі якої перебував на Світлодарській дузі, брав участь у важких боях у грудні того року.

Але і цього не було досить для людини, яка прагнула стояти на захисті нашої з вами землі до кінця. Після 54-ї ОМБр Олександр Анатолійович 26 червня минулого року знову підписав контракт із рідною 93-ю, а у грудні його продовжив.

Старший сержант, командир відділення кулеметного взводу 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув цей відданий своєму народові воїн 17 січня у Донецькій області, після отриманого кульового поранення під час обстрілу наших позицій.

Похований 21 січня у Саївці.

Залишились мати, сестра, дружина та п'ятеро дітей.

Сергій Сергієнко

Сергій Олексійович Сергієнко (позивний «Полтава») народився 22 липня 1988 року, в селі Новоаврамівка, Хорольського району, Полтавської області.

Закінчивши 11 класів Новоаврамівської гімназії, 2006 року вступив до Хомутецького зооветеринарного технікуму, в якому отримав фах «ветеринарний фельдшер». Працював за спеціальністю в агрохолдингу «Астарта» та оператором на молокоблоці.

З дитинства завжди був поруч з батьками в усіх справах, ніколи не залишав свою родину без допомоги, не цурався жодної роботи. Скрізь потрібні були його робочі руки: і вдома на господарстві, і в будівельній бригаді, і на місцевій тваринницькій фермі, де з друзями випасав худобу.

Сергій Олексійович з дитинства дуже любив історичну літературу, зачитувався нею, поглинаючи одну книжку за іншою. Також захоплювався футболом та комп'ютерами.

Завжди залишався приємним у спілкуванні, щирим та добрим, простим сільським хлопцем, який усіма силами дбав про свою родину та цінував друзів. Їх у нього було багато через те, що душа його була незаплямована жорстокістю та нагадувала криницю, наповнену чистою та прозорою, мов сльоза, водою.

27 жовтня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 54-ї окремої механізованої бригади.

Навіть на війні Сергій Олексійович ніколи не впадав у депресію. Стан пригнічення був йому незнайомий, він запам'ятався побратимам як дуже гарна та світла людина. Захоплювався на війні фізичною культурою, багато часу проводив за тренуваннями. У нього ще була така особлива риса: він ставив перед собою майже недосяжну мету, а потім випробовував різні варіанти, завжди шукав кращий шлях.

Загинув 22 січня о 7:45 у районі Світлодарської дуги через уламкові поранення, яких зазнав під час обстрілу взводного опорного пункту з 82-мм мінометів. Сергія Олексійовича не встигли довезти до лікарні. Дорогою його серце зупинилось.

Похований 24 січня у рідному селі.

Залишились мати та дві сестри.

Артем Скупейко

Артем Вікторович Скупейко народився 22 березня 1995 року, в селищі міського типу Горностаївка, Херсонської області.

2012 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи № 1, після чого деякий час встиг попрацювати охоронцем. 22 квітня 2013 року був призваний на строкову службу, яку проходив спочатку в Криму, а після анексії півострова продовжував службу на материку.

Артем відслужив 2 роки, повернувся додому. Але згодом прийняв відповідальне рішення захищати країну та підписав контракт 31 березня 2016 року. Навчання проходив у 198-му навчальному центрі військово-морських сил у Миколаєві, після чого був відряджений до свого підрозділу.

Старший матрос, снайпер-розвідник розвідувального відділення розвідувального взводу 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

За час проходження служби Артем Вікторович був нагороджений відзнаками «За оборону Маріуполя» та «За участь в АТО».

Загинув 30 січня о 13:30 у зоні відповідальності окремої тактичної групи «Маріуполь» через кульове поранення, завдане ворожим снайпером.

Похований 1 лютого у рідному селі.

Залишились бабуся, мати та сестра.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»