23 лютого 1994 року сталася подія, знакова не лише для історії українського спорту, а й для держави загалом. Того дня на ХVІІ зимових Олімпійських іграх у норвезькому Ліллегаммері біатлоністка Валентина Цербе завоювала першу в історії виступів збірної України олімпійську нагороду - стала бронзовим призером у перегонах на 7,5 кілометра.

Канадійці Бедар Валентина Цербе (справа) програла лише 1,2 секунди, а білорусці Парамигіній – одну десяту. Такої щільності результатів у біатлонних гонках на Олімпіадах не було ні до того, ні після

Серед відзнак заслуженого майстра спорту - медалі на чемпіонатах світу, Європи та етапах Кубків світу, орден княгині Ольги ІІІ ступеня, титул почесної громадянки міста Прилуки, на Чернігівщині, де мешкає і працює. Сьогодні легендарна спортсменка - гість «Високого Замку».

- Напередодні відкриття зимових Ігор у Пхенчхані так і кортить розпочати розмову із запитання про прогнози щодо виступу наших олімпійців...

- Передбачення у спорті - річ невдячна, особливо, коли йдеться про Олімпійські ігри. Вони ще й тим прекрасні, що дарують сюрпризи, які, сподіваюся, у Південній Кореї стануть для нас приємними. Ну хто міг спрогнозувати мою медаль у Ліллегаммері, коли до складу збірної я потрапила буквально напередодні відльоту у Норвегію! Навіть не мала власних лиж. Працювала тоді у Прилуках на меблевому комбінаті (після закінчення Житомирського деревообробного технікуму), а пара лиж коштувала 200 доларів. Тож бігла на позичених у брата моєї подруги Ніни Лемеш. Сказали: виграєш дві гонки на чемпіонаті України - поїдеш. Я виграла обидві, і навіть після цього тренери сумнівалися, чи брати мене на Ігри.

У Ліллегаммері планувалося, що точно побіжу перший етап естафети. А на спринтерську гонку заявили, аби з трасою познайомилася, не заблукала в лісі (посміхається). Поставили у стартову групу під десятим номером - усі найсильніші бігли позаду, знали мої проміжні результати й орієнтувалися на них. Відстрілялася без промахів, переможниці Міріам Бедар з Канади програла лише 1,2 секунди, а срібній призерці, білорусці Світлані Парамигіній, - одну десяту. Такої щільності результатів у біатлонних перегонах на Олімпіадах не було ні до того, ні після.

- Той щасливий для вас десятий номер тепер - музейний експонат?

- Так, виставлений у вітрині в будинку Прилуцької міськради.

- Олімпійські ігри, та ще й з медаллю - подія всього життя!

- Аж дух перехопило від гордості, коли побачила в олімпійському селищі на щоглі серед інших прапор України. І тоді, коли стояла на п'єдесталі з медаллю, а наше знамено піднімалося вгору.

- Мабуть, вітань було море?

- Не повірите, але того дня ніхто з керівників нашої делегації мене так і не привітав. Може, все ще не вірили, що завоювала медаль? А перші особи держави привітали після того, коли Галина Змієвська, тренер фігуристки Оксани Баюл (яка через кілька днів стала олімпійською чемпіонкою), на весь голос обурилася: «Чи потрібні цій державі олімпійські призери?!» Я жила в дуже скромно вмебльованій кімнаті вдвох з Оленою Зубриловою (тоді ще Огурцовою). Прийшла ввечері, поклала свою медаль під подушку та й проспала до ранку. А найпалкішим привітанням була телеграма від чоловіка Анатолія з одним лише словом: «Вітаю!» Потім казав: надсилаючи її у Прилуках, побоювався, чи вистачить йому зарплати на ту телеграму в Норвегію...

- Чим вас іще нагородили за медаль?

- Від держави - аж п'ять тисяч доларів призових, причому, 1700, які мали вирахувати як податок, внесли вболівальники з української діаспори. Запропонували квартиру в Чернігові або Прилуках. Ми з чоловіком вибрали Прилуки, в ній мешкаємо й тепер. А орденом княгині Ольги нагородили щойно 2002 року, адже 1994-го в нашої молодої держави відзнак своїх іще не було.

- Ви виступали на двох Олімпіадах. Можна сказати, пішли з великого спорту непереможеною.

- Іще перед Олімпіадою-1998 в Нагано твердо вирішила: ці Ігри - останні у моїй кар'єрі. Там виступила не так вдало, як на попередніх Іграх: з дівчатами були п'ятими в естафеті, повторивши результат Ліллегаммера. А одразу після того на етапі Кубка світу в російському Ханти-Мансійську перемогла у спринтерській гонці. І на цьому завершила виступи.

- Зараз на лижах бігаєте?

- Аякже! Залюбки катаємося з чоловіком. А ще - любимо риболовлю.

- Оце так! А ще ви - віце-президент прилуцького футбольного клубу «Європа». Незвичайні заняття для жінки, ще й такої вродливої!

- А я така!

- Таки зроблю один прогноз, який, напевно, збудеться. Будете однією з найзацікавленіших глядачок телетрансляцій з Олімпіади і пристрасною вболівальницею за наших. Насамперед, за біатлоністів. На цих Іграх делегація України є найменшою за всі роки незалежності - 33 спортсмени (на Олімпіаді-1994 було 37).

- Найбільше біатлоністів - 11, з них - шестеро дівчат. Вірю у представників мого рідного виду, також маю надію на високе місце фристайліста Олександра Абраменка. Треба ставити перед собою високу мету і робити все для її досягнення. Це - мій твердий життєвий принцип.

До речі, саме 9 лютого, у день відкриття Олімпіади, виповнилося рівно 20 років, коли моя подруга у спорті й у житті Олена Петрова завоювала срібну медаль ХVІІІ Ігор у Нагано в індивідуальних перегонах на 15 кілометрів. Сподіваюся - то добрий збіг і знак.

Автор: Максим Міщенко

Джерело: «Високий Замок»