У Святому
Письмі від Марка можна натрапити на такі рядки: «І казав Він до них: ідіть по цілому
світові та всьому створінню Євангеліє проповідуйте». Отець Михайло Фенканін навчив
молитися людей з вадами слуху і вміє проповідувати таке потрібне їм і раніше незнане
Боже слово мовою жестів. І тепер мріє зробити так, щоб вони почувались комфортно
не лише на спеціальних богослужіннях, а і в повсякденному житті.
Я є вихідцем з північної частини
Польщі, з міста Битів. Але 2014 року вирішив вступити у Львівську духовну семінарію.
На четвертому курсі потрапив до англомовного табору католицького університету і
там зустрів священика, що правив богослужіння для осіб з вадами слуху. Мене це дуже
зацікавило, і я вирішив дізнатися, чи можуть чути слово Боже люди, які мають проблеми
зі слухом в Україні. Коли дізнався статистику, то вирішив, що мушу цим зайнятись.
Я почав писати на цю тему курсову роботу, потім магістерську, а пізніше на два роки
поїхав до Польщі, де здобув ліцензію зі сурдоперекладу в університеті Адама Міцкевича,
і знову повернувся працювати до України.
| |
На той час в країні була дуже
погана ситуація зі судоперекладом богослужінь. В усій греко-католицькій церкві був
лише один капелан, який вмів передати Боже слово, відправити літургію мовою жестів.
Я побачив, що в демократичній державі, де є свобода віровизнання, люди з вадами
слуху її не отримують. Тож вирішив виправити цю ситуацію і служити для таких людей.
В Україні більшість людей спілкуються радянською мовою жестів
Мову жестів я вивчив в університеті
Адама Міцкевича. Там навіть був спеціальний тримісячний курс, і я добре пам'ятаю,
як мене боліли пальці після перших занять. Але там я вивчив польську мову жестів,
тож коли повернувся в Україну, мусив вивчити й українську (мову жестів - ред.).
Та це вже не було так важко, бо мої пальці добре розім'ялись (посміхається - ред.).
Українську вивчив за місяць, відвідуючи двогодинні заняття з вчителькою, яка не
чула. Саме з її уроків зрозумів, що в Україні ще немає мови жестів, - вона лише
формується. А більшість людей спілкуються ще тією радянською мовою жестів, яка була
колись.
Пам'ятаю, як ще не будучи священиком,
а лише дияконом, правив службу мовою жестів. Такі богослужіння були дуже повільними,
я ще не був таким впевненим у собі і навіть мав трохи страху. Бо розумів, що мушу
все робити ідеально, щоб люди, які прийшли помолитися, могли правильно прочитати
жести, які показую.
Найскладніше - переказати Євангеліє
Найскладніше у Службі Божій
- це Євангеліє, а точніше - його переказ. Бо тут важливо передати людям з вадами
слуху суть Святого Письма. Адже коли переказуєш Євангеліє слово в слово, то виходить
така собі мішанина, і люди з вадами слуху нічого не розуміють.
Колективна відправа
Мені дуже подобається, що я
заохотив брати участь у богослужіннях своїх вірян. І ті, хто приходить до храму
на відправу для людей з вадами слуху, служать Службу разом зі мною. Такі спільні
богослужіння нас дуже об'єднують - коли ми молимося всі разом. Бо за кордоном люди
з вадами слуху, які ходять до церкви, просто сидять, як в театрі, а у мене з моїми
парафіянами є діалог. І це дуже приємно, бо люди тоді відкривають себе для Бога.
Мрії про центр
Я дуже хочу орендувати приміщення,
куди могли би приходити, де могли би вчитись і відпочивати люди з вадами слуху.
Бо всіх не можна зібрати у храмі: є люди, які не вірять в Бога, люди інших віросповідань,
і люди, що належать до інших соціальних груп. Це має бути таке нейтральне місце,
де всім буде комфортно. Це має бути місце, де я хотів би навчати людей мови жестів.
А, взагалі, мрію про створення
спеціального центру для осіб з вадами слуху. Центру, куди зможуть приходити ті люди,
які роками сидять в дома, - а таких, повірте, в Україні є дуже багато. А в центрі
кожен зміг би віднайти себе: хтось - у музиці, хтось - у малюванні, а хтось, може,
у - вишиванні. А ще там би навчали мови жестів не лише тих, хто не чує, а й священиків,
поліцейських, лікарів і міських чиновників.
Джерело:
«Львівська газета»