Як не дати мерії Франківська оформити власність над купленим держзаводом, але дозволити росіянам переховати свою власність в обленерго.

Одним з найдорожчих напрямків діяльності Антимонопольного комітету є видання так званих дозволів на концентрацію. Це коли якимось фірмам дозволяють придбати якусь іншу фірму або не дозволяють, якщо це, на думку АМКУ, може призвести до монополізації на якомусь ринку. І ось маємо три історії, які налазять на здоровий глузд та закон хіба що як сова на глобус.

Палиця в колесі локомотива

Минулого літа Івано-Франківська міськрада на аукціоні Фонду держмайна купила 99,5% акцій ПрАТ «Івано-Франківський локомотиворемонтний завод» за стартовою ціною 33,92 млн грн. Хоч державному заводу і належить 10 гектарів землі, але земля в промисловій зоні Франківська - це зовсім не те саме, що у промзоні Києва. Тому головний зиск для мерії у цій історії - аби завод працював і годував містян. Ніхто з олігархів не хотів купувати той завод навіть за аукціонною ціною, тому мерії і ні з ким було торгуватись.

Однак, уже після покупки у покупця почались проблеми. Спочатку Пенсійний фонд згадав, що завод уже давно йому винен гроші, і подав до суду з позовом про його банкрутство. А потім щось неймовірне сталося в АМКУ.

Мерія на вимогу Фонду держмайна звернулась до комітету за дозволом на концентрацію. У ФДМУ такою вимогою страхувались від того, аби завод не дістався якомусь монополістові.

Здавалося б - який з Івано-Франківської мерії монополіст на ринку послуг з ремонту локомотивів, якщо у неї жодних подібних активів взагалі немає? І чого антимопонопольникам взагалі перейматись питанням заводу, чий дохід у 2016 році складав лише 48,88 млн грн. Краще розродилися б висновком щодо монополії Ахметова в енергетиці, де і рівень концентрації, і грошовий вимір перебувають на абсолютно іншому рівні.

Але члени АМКУ на початку лютого вирішили не дозволяти франківцям просто взяти й оформити власність. Натомість, проголосували за відкриття справи про концентрацію, подарувавши своїм колегіальним рішенням індульгенцію відповідальному за це питання державному уповноваженому АМКУ, який, в принципі, і мав особисто вирішити це питання без додаткового залучення колег.

У цьому місці фахівці з питань концентрації мали би починати нервуватися, оскільки АМКУ у буквальному сенсі порушив закон «Про захист економічної конкуренції».

Стаття 24 закону вказує, що попередній дозвіл АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання потрібен тоді, коли сукупна вартість активів чи річної реалізації товарів двох учасників концентрації перевищує суму в 4 мільйони євро.

У нашому випадку маємо цілковите й очевидне НЕдосягнення цього порогу. Все, на що здатен завод нині - річний дохід 48,88 млн грн., це ледь дотягує до 1,5 мільйона євро. Навіть якщо додати до цієї цифри вартість чистих активів заводу - 25 млн грн. - однаково поріг «важливості» не досягається. І з боку мерії нема що додати в формулу - за відсутністю таких активів.

Однак, в АМКУ все-таки натиснули на гальмо, яке блокує права мерії на завод на будь-який час, оскільки терміни такого розслідування про концентрацію взагалі нічим не обмежені. Ну хіба що сакраментальним: «прадлєвать будєтє?»

При цьому, це гальмо в АМКУ натискають вже не вперше. Ще у вересні минулого року мер Франківська Руслан Марцінків скаржився, що комітет блокує оформлення угоди, хоча мерія вже навіть встигла заплатити гроші Фонду держмайна за придбаний завод. Тоді блокування виглядало як затягування через постійні додаткові «а ось тут дайте ще папірчик». А коли всі папірчики були надані і вимагати стало нічого, тільки тоді АМКУ вдався до колегіального аутодафе.

Керівник заводу Руслан Терешко дозволив собі сказати, що «у Фонді держмайна теж підтверджують, що є вплив ззовні, який їм культурно натякає, щоб вони, не дай Бог самі, без висновку Антимонопольного, завод не передали».

А франківські колеги повідомили «Нашим грошам», що «вплив ззовні» може зватись оточенням Ігоря Палиці. Нині - це голова Волинської облради, а раніше був одним з найвпливовіших менеджерів групи «Приват» Ігоря Коломойського, якій у Івано-Франківській області належить гірськолижний курорт «Буковель» та нафтопереробний завод у Надвірній.

Своєю чергою, уродженцем Івано-Франківська є один із найвпливовіших нардепів «Народного фронту» Андрій Іванчук.

З одного боку, Іванчук є бізнес-партнером Коломойського по біоетанольному бізнесу в фірмі «Техінсервіс», через яку Іванчука та Коломойського пов'язують із придбанням ще одного франківського заводу «Карпатнафтохім» (ось, до речі, дозвіл АМКУ на придбання акцій колишнім директором заводу Ілхамом Мамедовим, і жодними Іванчуком і Коломойським у офіційних документах не пахне).

З іншого боку, Іванчук відомий своїм бажанням впливати на роботу АМКУ (навіть подав законопроект, який може зробити з Комітету генератор хабарницького кешу). Процитуємо нашу статтю піврічної давнини «Корупція і рукодупість: як АМКУ продаватиме справи за законом Іванчука»: «Влітку Юрій Терентьєв забрав у одного уповноваженого і віддав іншому справу про те, як Іванчук у 2014 році злився з Леонідом Юрушевим і Артуром Гранцем по темі магазинів дьюті-фрі в аеропорту «Бориспіль» без дозволу на ту саму концентрацію. Справа, в принципі, могла завершитись мільйонним покаранням за зухвале нехтування законом, тим більше, що йшлося саме про монополію. І ось після рішення Терентьєва минуло лише кілька місяців, коли новопризначений уповноважений присудив Іванчуку лише 102 тис. грн. штрафу і видав дозвіл на злиття. З часткою 100% ринку».

В принципі, реалії української політекономії такі, що цей ланцюжок гіпотетичних впливів виглядає цілком реальним. Так само, як і можлива мета гальмування - хтось не хотів перемагати на державному аукціоні, щоб не платити за завод взагалі жодної копійки, але хоче годуватись із заводу, а тому блокує передання активу новому власникові через затягування в АМКУ.

Не дати Фуксу український банк росіян

Російський забудовник Павло Фукс раніше зводив багатоповерхівки в Москві, але після Майдану отримав український паспорт і розрісся в Україні до того, що йому перепали:

• частка в офшорній оборудці «Quickpace Limited» на паях із втікачем Олександром Онищенком,
• родовища «Голден деррік» і частка втікача Едуарда Ставицького в «Укрнафтобурінні»,
• земля сина Кернеса поруч із «5 елементом» Петра Порошенка,
• мільярдний борг Києва за вагони метро фірмі «Укррослізинг» (раніше там були зв'язки з російським «Сбербанком» і угрупуванням Юри Єнакіївського),
• харківська теплоелектроцентраль «Есхар», «ДВ нафтогазодобувна компанія» і «Девон» з оточення Юрія Бойка.

Такі масштаби бізнесу в Україні (і це тільки відома журналістам частина) потребують власного банку. І Фукс вирішив купити «Промінвестбанк» у кремлівського «ВЕБу», який уже давно бажав позбутись активу. В партнери Фукс взяв українського забудовника Максима Микитася, який після Майдану також значно наростив обсяги будівництва «Укрбуду» і отримав депутатський мандат у «Волі народу». Щоб скирдувати кеш від продажу квартир - власний банк теж потрібен.

Але Нацбанк влітку 2017 року відмовив Фуксу і Микитасю через «неподання необхідних і достатніх документів для здійснення перевірки інвесторів щодо відповідності вимогам законодавства України».

Після цього Фукс повідомив, що вже «відмовився від російського громадянства». Тим не менш, офіційно перестав претендувати на акції «Промінвестбанку». Його російський бекграунд - занадто дражливий навіть після зміни паспорта. Тож на початку січня 2018 року Микитась уже без Фукса звернувся в АМКУ за дозволом купити 25% акцій банку. Але на покупця чекало розчарування - АМКУ знову ж таки почав справу про концентрацію, яка закінчиться тільки за умови, якщо, знову ж таки, будуть знайдені певні аргументи.

Хоча де тут привід нервуватись Антимонопольному комітетові? Який такий вплив на банківський ринок може здійснити купівля чверті акцій банку з 3-відсотковою часткою ринку людиною, в якої немає жодного іншого банку?

Росіянам інколи можна VSE

І тим більш цинічним стосовно власного модусу операнді є історія про те, як АМКУ у лютому 2017 року швиденько видав дозвіл «лужниківцям» на оформлення «Чернівціобленерго».

Формально це виглядало заявою від ТОВ «ВС Енерджі Інтернейшнл Україна» на придбання понад 50% акцій в обленерго. Бенефіціарами цієї фірми офіційно вказані євросоюзні громадяни Латвії Артурс Альтбергс, Валтс Вігантс та Віліс Дамбінс, а також німці Марина Ярославська та Олег Сізерман.

Насправді йшлося виключно про оформлення обленерго угрупуванням «VS Energy», яке контролюють російські бізнесмени Михайло Воєводін, Євген Гінер та Олександр Бабаков. Останній, до того ж, був віце-спікером російської Держдуми і голосував за приєднання Криму до Росії.

Але АМКУ не захотів чекати на відповідь про реальних бенефіціарів від СБУ, Служби зовнішньої розвідки та РНБОУ. Бо там би їм могли повідомити, наприклад, про Марину Ярославську, і про те, що вона є дружиною Гінера. І навіть пригадати таку пікантну деталь, що така собі Юлія Гінер роз'їжджає на німецьких скачках на коні, який належить Марині Ярославській.

Також рішення про безпроблемний дозвіл на концентрацію засвідчило, що АМКУ не бачить жодної проблеми у тому, що одне угрупування володіє майже десятком обленерго, яких в Україні, взагалі, менше, ніж 30. А ось у придбанні одного заводу та одного зі сотні банків - проблему побачили і почали розслідувати.

А це значить одне - при певних зусиллях зі збору певної суми аргументів та розумінні розкладів заявник все-таки може вирішити в АМКУ своє питання про концентрацію, яким би надуманим та протизаконним воно не виглядало. Бо державні уповноважені іноді дозволяють собі, як зайчики, стрибати по межах дискрецій, подеколи повністю заступаючи у незаконну тінь колегіальної безвідповідальності. Оскільки в Україні поки що дуже мало фахівців, які не тільки можуть, але і хочуть оцінити смак беззаконня в вищеописаних справах задля боротьби зі схематозниками.

 

Автор: Юрій Ніколов

Джерело: «Наші гроші»