У травні
2014 року Юрій Яценко поїхав у Росію, це була його третя поїздка в цю країну. Росія
на той час уже анексувала Крим, і починалися перші захоплення адмінбудівель на Донбасі.
Тоді Юрій
був студентом 5-го курсу юридичного факультету Львівського національного університету
ім. І. Франка. З номера готелю його вивели працівники поліції для перевірки
документів. Не виявивши жодних порушень, зняли відбитки пальців, знайшли його фотографію
з Майдану і передали інформацію в контррозвідку ФСБ, а ті вже пробували Юрія вербувати,
підкуповувати. Це переросло в катування. І в річний термін ув'язнення.
Про це розповів
Юрій Яценко - український юрист, громадський діяч, активіст Революції гідності,
радник Міністра закордонних справ України, політв'язень Російської Федерації, спеціальний
представник з питань звільнення політв'язнів.
Коли Юрія
ув'язнили, йому було лише 23 роки. Він був першим політв'язнем, якого затримала
РФ, і першим, кого вона відпустила 7 травня 2015 року. Про те, що дало йому сили
витримати жахіття російської тюрми, не зламатися, як виглядає життя українських
в'язнів у Росії, про справи у Європейському суді з прав людини, про те, як поводитися
в'язням тощо він розповів в інтерв'ю IA ZIK.
- Юрію, на
підставі чого в Росії вас затримали?
- Юридичною
підставою для затримання (на 72 години) спочатку була перевірка документів. Для
того, щоб далі мене тримати і вербувати, вони сфабрикували на мене адміністративну
справу за порушення міграційного законодавства. Порушення полягало в тому, що я,
начебто, неправильно заявив про мету візиту в Росію - я зазначив приватну ціль,
а в рішенні суду зазначили, що візит був з туристичною метою, хоча одне одному не
суперечить. Я погодився з цим абсурдним з точки зору права рішенням, тому що, відповідно
до нього, мене повинні були спровадити на територію України через 10 днів після
того, коли рішення вступить у силу. А впродовж цих 10 днів я мав перебувати у спеціальному
закладі для іноземців камерного типу. Мене тримали у цьому спецзакладі незаконно
три місяці. Самі не виконували рішення свого суду. Після різноманітних способів
психологічного і фізичного тиску, які до мене застосували (спроби підкупити, залякати
наркотиками) працівники цього закладу, я зміг передати таємну записку в Україну,
і до мене прийшов адвокат. Для того, щоб пришвидшити процес вербування, «правоохоронці»
вивезли мене в ліс, підвісили на наручниках і били, душили, імітували розстріл.
Наступного дня мали все це продовжувати.
Мені вдалося
витримати три години знущань першого дня, а наступного дня я зрозумів, що підпишу
будь-що на будь-кого. Мені пропонували дати свідчення на Сенцова. Тоді я ще не знав,
хто це такий, думав, що росіянин, оскільки прізвище російське. Проте, мене не цікавила
будь-яка форма співпраці з ФСБ, тому порізав собі вени і живіт, щоб довести тіло
до такого стану, при якому не можна катувати. І це насправді мене врятувало. Я сказав,
що не дам себе зашити, допоки не дадуть телефон, щоб зателефонувати додому. Оскільки
це був спецприймальник для іноземців, і кров лила з мене фонтаном, то вони дуже
швидко дали мені телефон. Мене перевезли в лікарню, де зашивали рани без наркозу,
щоб покарати за протест. Впродовж наступних днів, тільки-но охоронці заходили в
камеру, я прикладав лезо бритви до шиї, і вони до мене не підходили. Лезо витягував
з одноразової бритви, яких видають кожному по 6 штук у місяць. Всі бранці носять
ці леза у швах одягу, підошвах тощо.
Залякували,
що я хворий на СНІД. У мене була висипка через те, що не було нормальних санітарних
умов. Потім я був три місяці в одиночній камері, три місяці з психічно хворою людиною.
Часто відправляли в карцери. Десь приблизно так виглядає життя українських в'язнів
у тюрмах Росії.
- Що допомогло
вам витримати все, вижити?
- Були такі
незначні моменти, скажімо, звичайний карцер, але відчуваєш, що ще трохи і не витримаєш,
зійдеш з розуму або щось таке подібне. Хоча карцер - це не найстрашніше порівняно
з побиттям і катуваннями. Але були такі моменти, що ще трохи - і вони б мене дотиснули.
За мене дуже багато моїх родичів, друзів молилися, і я це відчував. Впевнений, що
все це я пережив тільки завдяки Божій волі. В таких умовах дуже швидко і добре розумієш
всі свої слабкості, - що ти не супергерой, все, що з тобою відбувається, залежить
від Бога.
- Це було
страшним випробуванням?
- Я його
не вважаю страшним. Воно було важким. Через півроку я вже перебудував свою свідомість
так, що планував 7-15 років сидіти. Життя, яке було до того, зникло, а настало інше
життя. Я це усвідомив, проаналізував, змирився, бо тільки так можна було виживати
в тих умовах. В мене була ціль - вийти звідти нормальною людиною. На щастя, я найменше
сидів з усіх в'язнів, які зараз перебувають у тюрмах Росії. Зараз їх близько
60. Проблема в тому, якщо звільнення полонених на Донбасі відбувається, то політв'язнів
у тюрмах Росії за останні чотири роки було звільнено лише шестеро осіб - я, Надія
Савченко, Геннадій Афанасьєв, Юрій Солошенко, Ахтем Чийгоз, Ільмі Умеров.
- В Україні
зняли фільм на основі вашої історії?
- Режисер
В'ячеслав Бігун, дізнавшись про мою історію, запропонував зняти про це фільм. До
речі, ми з ним - випускники одного юридичного факультету Львівського національного
університету ім. І Франка. У нас багато спільних друзів, викладачів. В'ячеслав працював
юристом у провідних юридичних фірмах світу, зокрема, в Європейському суді з прав
людини, який є чи не єдиною правовою надією незаконно ув'язнених громадян на справедливе
рішення суду. Проте, очікувати швидкого рішення цього суду не варто, - там розгляд
справи триває 6-7 років. Окрім того, Росія може не виконувати ці рішення, як це
було у випадку з 19-річним українцем Павлом Грибом.
- А ви подавали
позов на Росію в Європейський суд із прав людини?
- Так, від
мене подали позов у Європейський суд із прав людини, і ми очікуємо відповіді. Потрібно
зазначити, що скажімо, є деякі резонансні справи, щодо яких є явні фабрикації, порушення
тощо, і їх Європейський суд з невідомих причин відхиляє, при тому, що заяви було
складено дуже професійно. Це стосується, здається, справи Клиха. В мене є інформація,
що в Європейському суді є певне налаштування - знаходити якісь формальності, неточності,
для того, щоб максимально відсіювати справи, бо суд перевантажений. Також мене насторожує
момент: щодо 60 українських політв'язнів, про яких говорить президент, міністри,
Нормандська четвірка, не винесено жодного рішення Європейським судом. Можливо, варто
говорити про якісь впливи на цю, як ми вважаємо, незаангажовану структуру.
- З цього
списку звільнених з Росії лише щодо звільнення Надії Савченко було найбільше радості
і тепер - найбільше розчарування.
- Її звільнення
було прогнозованим, бо по всьому світу здійняли галас. Стосовно мотивів Росії, поведінки
Савченко після звільнення хочу наголосити - не потрібно створювати собі кумирів
з людей, яких ми не знаємо. Абстрагуючись від історії Надії Савченко: якщо будь-яка
особа себе гідно поводить у полоні, то не обов'язково вона буде хорошим політиком
чи громадським діячем. Для цього треба мати освіту, досвід, менеджерські здібності.
Героїзм і професійність - це річні речі.
- Те, що
ви пережили, ваш досвід, освіта зараз спонукають вас докладати зусиль до звільнення
інших в'язнів...
- Я закінчив
юридичний факультет, завжди аналізував і свою ситуацію з правової точки зору, і
ситуації інших в'язнів - як за російським законодавством, так і за міжнародним гуманітарним
правом. Я до цього ставлюся сухо і професійно, розуміючи всі емоції, які вирують
навколо справ політв'язнів. Коли я потрапив у тюрму, то зрозумів, що не працює жоден
правовий механізм, тобто, мене п'ять років змушували вчити те, що не існує. Але
все ж завдяки освіті я зміг уникнути багатьох пасток, які постійно намагалися генерувати
як оперативники в СІЗО, так і ФСБшники.
- Якими методами
послуговується ФСБ, що вони нагадують?
- Одна з
перших книг, яка мені в Росії потрапила до рук від білоруського анархіста, - «Архіпелаг
ГУЛАГ» О. Солженіцина. Ця книга, хоча її автор мав, радше, антиукраїнську позицію,
актуальна в контексті дослідження політичних репресій. Зараз дуже багато з того,
що описував Солженіцин, повторюється. Після її прочитання я налаштувався на гірше.
У книзі йшлося про те, що з перших днів ув'язнення треба зрозуміти, що це не помилка,
не буде такого, що все з'ясують і випустять, готуйся надовго, зроби своє тіло і
серце кам'яним - тільки так тут виживеш. Я з перших днів це зрозумів, і це мені
дало силу, щоб пережити всі тортури. Зараз вже є більше правових механізмів у Росії,
щоб захистити себе, в багатьох камерах стоять камери відеонагляду, в'язнів можуть
відвідувати омбудсмени, представники громадськості. Але там поступово «закручують
гайки». Треба говорити про наших політв'язнів, - якщо б вони не були публічними,
то їх давно б закатували.
- Щодо вашого
звільнення - чи був тиск з боку української сторони?
- Так, щодо
мене від України зверталися в Росію Уповноважена з прав людини Валерія Лутковська,
тодішній генпрокурор Ярема, МЗС надсилав ноти протесту, були різні слухання в Європарламенті,
ОБСЄ. Великий внесок у моє звільнення зробив мій адвокат Петро Заікін.
- Очевидно,
це коштувало немалих грошей.
- Так, один
виїзд адвоката коштував близько тисячі доларів. Спочатку доводилося збирати кошти
серед родичів, друзів, в університеті. Потім долучилися міжнародні правозахисні
організації, які суттєво допомогли. Зараз, на щастя, є більша роль держави в цьому
напрямку, є спеціальний фонд у міністерстві закордонних справ, який допомагає
частково перекривати кошти на адвокатів. Але цікаво, що цей фонд чомусь не виділяє
кошти на адвокатів в'язням у Криму. Адже Крим вважається територією України.
До речі, незабаром до Львова має приїхати Ахтем Чийгоз. Коли він був у в'язниці,
до нього надійшов лист від львівського школяра, і це зігріло йому душу, тому Ахтем
Чийгоз хоче з ним зустрітися.
Дуже важливо
писати листи нашим політв'язням. Насправді це має велике значення. Коли адміністрація
тюрми бачить, що до того чи іншого в'язня прикуто велику увагу, особливо, як у випадку
з Виговським, якому написав сам президент, то ставлення до таких осіб зовсім інше.
В тюрмі розуміють, що ця людина не забута, статусна, через неї може бути скандал.
І це - повага серед в'язнів, а також моральна підтримка, яка додає сил для боротьби.
Розмовляла
Галина Палажій
Джерело: IA ZIK