Куля снайпера прирекла медсестричку з Майдану до смерті. Але вона вижила, щоб і далі йти до своєї мети, понад усе цінуючи Свободу і Незалежність.

Колись я присвятив цій дівчині свій вірш «Клятва Гіппократа», віддаючи належне її мужності і життєвому вибору...

А нині ми сидимо у мене вдома на дивані. Вона п'є духмяний зелений час із мелісою, гладячи мого висловухого шотландського кота. Звичайна дівчина, яких багато в Україні.

Та ця звичайність уявна. Чотири роки тому її молоде життя могло раптово обірватися, як обірвалося воно у багатьох Героїв Небесної Сотні. Але Господь подарував їй другий шанс. Сьогодні вона розповідає про драматичні події Майдану Гідності-2014.

- Олесю, хочу привітати тебе з твоїм, по суті, другим Днем народження. Адже саме цього дня, чотири роки тому, для тебе почався новий відлік життя. Ти була за крок від загибелі... Що відчуваєш сьогодні?

- З одного боку, так воно і є, але святкувати не хочеться, оскільки це - одна з найдраматичніших сторінок у моєму житті. 20 лютого 2014 року я не забуду ніколи.

- Розкажи, як ти опинилася в епіцентрі подій?

- Моя історія розпочалася, як у більшості українців. Коли Україну облетіла звістка, що на Майдані побили мирну маніфестацію студентів, я в той час перебувала на Тернопільщині, в маленькому містечку Монастириська, працювала там фельдшером. Ця новина з Києва буквально обурила людей, і почали дуже швидко організовуватись автобусні рейси, які відвозили охочих на Майдан. Я дуже швидко прийняла рішення - і однією з перших також вирушила до Києва. Тепло вдягнулася, бо був мороз. З особистих речей взяла лише телефон. 2 грудня я була вже на Хрещатику. Не мала жодних знайомих у Києві, але вже ввечері першого дня я грілася в наметі біля «буржуйки» - пічки, що зроблена із залізної діжки, у колі таких самих молодих людей, як і я. Атмосфера тоді на Майдані була дуже доброзичливою, молоді було чимало. Наш намет стояв прямо біля Стели Незалежності, в ньому були спальні мішки, запас води, необхідні речі гігієни. До речі, цей намет згорів одним з перших, коли почалися активні сутички з міліцією у лютому. Там у мене одного разу трапився казус - я дуже змерзла і, щоби якось відігрітися, занадто близько притулилася спиною до «буржуйки». І спалила свій новенький пуховик. Звичайно ж, засмутилася, адже знала, що батьки дуже сваритимуть. Але мої нові друзі з Майдану згодом принесли кілька новеньких пуховиків і запропонували мені будь-який на вибір... У той час відчувалася потужна підтримка Майдану - сюди везли продукти, одяг, дрова, залишали гроші, тому все було добре, допоки не з'явилися перші жертви... Пам'ятаю, як мене розбудили зранку і сказали, що загинув Нігоян. Особисто я з ним не була близько знайома, але бачила постійно цього симпатичного бородатого хлопця.

Відтоді все почало змінюватися. Люди зрозуміли, що серйозні події ще попереду. Саме тоді стала по-справжньому потрібною робота медиків.

- Як саме була організована ваша діяльність на Майдані?

- Як правило, ми заступали на денне або нічне чергування, і я працювала в парі з лікарем. В мої обов'язки входило робити перев'язки і обробляти легкі рани: забої, подряпини, порізи. Потім дедалі частішими стали травми від вибухів гранат і кульові поранення...

- Ти пам'ятаєш той драматичний для себе день?

- Так, звичайно, за певний час до того, в січні, я дуже простудилася і захворіла: гострий бронхіт, ангіна. Довелося поїхати додому, в рідний Кременець, але тільки-но трохи відпустило, я одразу ж повернулася. 19 лютого я знову прийшла на Майдан і дізналася, що напередодні були дуже сильні сутички зі силовиками, з'явилося чимало вбитих і важкопоранених. Вони певний час перебували в таборі, а потім їх забирали...

Отож, 20 лютого зранку я пішла в Михайлівський собор, щоб узяти ліки і повернутися назад. Минула готель «Козацький» і вийшла на Майдан, побачивши своїх друзів. Я стояла з ними поруч, обличчям до Будинку профспілок. Ледве почали говорити, що день обіцяє бути важким, як я почула чи то постріл, чи то вибух, і ніби гарячою хвилею війнуло у мою праву щоку. І раптом я побачила, як у хлопця, що стояв навпроти мене, - його звали Пантік (Пантелеймон) - округлилися очі і він вигукнув: «Олесю, в тебе влучили - ти вся в крові!»

Далі все було, як в тумані, але болю я не відчувала. Мене підхопили попід руки, повели до машини швидкої допомоги, яка, на щастя, стояла поруч. Куля пройшла через шию, за кілька міліметрів від сонної артерії, але були пошкоджені великі судини і слинна залоза. Лікар поклав мене на кушетку і запитав, як мене звати. Але я не могла відповісти - захлиналася від крові. Тоді він міцно затиснув пальцями мою рану, і ми поїхали до лікарні № 17. Але я весь час була при свідомості, хоча швидко спливала кров'ю. У руках у мене був телефон з відкритою вкладкою на сторінці в соціальній мережі. І чомусь з останніх сил однією рукою я набрала одне лише слово: «Я вмираю»... Не думала, що згодом це повідомлення облетить весь світ. А тоді я вирішила просто попрощатися з усіма...

- Коли ти прийшла до тями?

- Наступного дня після операції. Лікарі казали, що мені пощастило, жартували, що днів з десять - і зможеш знову повернутися на Майдан. Буквально наступного дня у мене в палаті вже були журналісти - і наші, і закордонні: BBC, CNN. Було багато відвідувачів. Приходив також Олег Мусій, керівник медичної служби на Майдані, та Ірина Геращенко. Вона, до речі, якраз була в лікарні в той час, коли мене привезли, можна сказати, чергувала там, приймаючи поранених. З того часу ми зблизилися з нею, згодом вона запросила мене до участі у міжнародному форумі в Парижі, я зустрічалася з президентом Франсуа Олландом, познайомилася з місцевою українською діаспорою. Згодом була ще поїздка до Рима, багато зустрічей в Україні...

- Я чув, що ти отримала Державну нагороду?

- Так, орден «За мужність» III ступеня...

- Як сьогодні складається твоє життя?

- Навчаюся в Київському медичному університеті на 5 курсі. Живу в гуртожитку. Вчитися важко - велика кількість предметів і вимогливість викладачів дуже висока. Я вже визначилася з фахом - хочу бути гастроентерологом. Мене також цікавлять питання дієтології. Деякі рецепти і технології вже випробувала на собі: змогла схуднути на 16 кілограмів.

- Два слова про твоїх батьків...

- Вони у мене дуже прості люди. Живуть у Кременці, тато колись працював зоотехніком, мама - медпрацівник. Не маю рідних братів і сестер - я у них одна-єдина. Зараз бачимося не часто, здебільшого, це - телефонне спілкування.

- Що можеш сказати про свій характер?

- Я дуже люблю свободу і незалежність - заради них я колись приїхала на Майдан. А ще я намагаюся завжди досягати своєї мети. Ставити реальні завдання і йти вперед крок за кроком.

- Чи тоді, 2014 року, ти могла уявити, що чекає Україну?

- Ні, ніхто не думав, що почнеться ця страшна війна. До речі, більшість моїх друзів з Майдану стали добровольцями і поїхали на Схід. Шкода, багатьох уже немає на цьому світі... Та я ні про що не шкодую в своєму житті, бо це був мій вибір - я так вирішила сама...

- Що ти очікуєш від зустрічей з українцями Чикаго?

- Я ще жодного разу не була у США, хоча знаю, що тут живуть багато наших кровних братів і сестер. Сподіваюся на цікаві відкриття. Хвилююся...

 

 

Клятва Гіпократа

(медсестричці з Майдану Олесі Жуковській присвячується)

Надія й гордість мами й тата.

Весела. Гарна. Запальна.

Давала Клятву Гіппократа

У своїм коледжі  вона.

 

А незабаром на Майдані,

В собі здолавши біль і страх,

Вона вже лікувала рани

І вбитих несла на руках.

 

Така проста, наївна й чиста,

Боролась, скільки мала сил,

Але - до снайпера-садиста

Вона попала на приціл...

 

І чітко, як на тренуванні,

Припав він до свого ствола -

І куля - вперше і востаннє

Дівочу шию обпекла.

 

Вона шепнула: «Я вмираю.»

І вже була безсила плоть...

Але, - на цім шляху до Раю,

Зустрівся з нею сам Господь.

 

Душа завмерла, як билина,

Почувши Голос Неземний:

«Не поспішай сюди, дитино,

Цей час не твій, цей час не твій...

 

Заради  Клятви Гіпократа,

Яку давала людям ти,

Живи - щаслива і багата...»

І вдарив Промінь з висоти.

Анатолій Матвійчук (с)