Допоки українські високопосадовці відпочивали на Мальдівах та Сейшелах, вважаючи, що мають повне право на відпочинок за кревно зароблені гроші, вони мерзли в окопах під завивання ГРАДів та «Васильків», підривались на мінах, атакували у відповідь. І гинули.

Вмирали так, як вмирають герої. Багато хто з них вибрав свій шлях свідомо. Після демобілізації замість жити на мирній землі вони пішли у саме пекло війни. Туди, звідки повертаються не всі. Доземний їм уклін за їхній подвиг.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Володимир Анадимб

Володимир Борисович Анадимб (позивний «Бетмен») народився 14 жовтня 1986 року, в селі Федорівка, Каховського району, Херсонської області. Мешкав у селі Тереблече, Глибоцького району, Чернівецької області.

2004 року хлопець закінчив 11 класів сільської школи, в якій залишив після себе напрочуд добрі спогади у вчителів та друзів як добрий товариш та старанний учень. Він сумлінно ставився до навчання та доручень, брав активну участь у позашкільній та позакласній роботах, мав великі здібності, захоплювався літературою, фізичною культурою та футболом.

Після закінчення школи був призваний на строкову службу 7 листопада 2004 року. Після демобілізації Володимир Борисович до рідного села вже не повернувся, а переїхав жити на Буковину. Працював у Чернівцях і в Чернівецькій області. Там він одружився, народилися діточки. У новому селі його всі любили, адже він був неконфліктною та врівноваженою людиною.

Був призваний за мобілізацією Глибоцьким РВК у березні 2014 року. Чоловік потрапив до 8-го батальйону територіальної оборони, який згодом був перейменований на 8-й окремий мотопіхотний батальйон і ввійшов до складу 24-ї окремої механізованої бригади вже в районі Азовського узбережжя із зоною відповідальності від Маріуполя до Чонгара. Згодом зона відповідальності була зменшена через відсутність бронетанкової техніки та артилерії.

Обіймав посаду кухаря взводу матеріально-технічного забезпечення. Голодний солдат - це мінус 50% від боєздатності. Тому до своїх обов'язків Володимир ставився з відповідальністю, постійно турбуючись про те, аби побратими були забезпечені смачним провіантом та хорошим настроєм.

Оскільки батальйон кілька разів змінював дислокацію, то кухні були різні - наметові, стаціонарні та бліндажно-окопні. Не надто просто в абсолютно диких умовах нагодувати солдата гарячою їжею, хоч би раз на добу, тому всі, хто був тоді там, вдячні йому і пам'ятатимуть до кінця життя.

Після демобілізації Володимир Борисович не дуже багато часу провів на мирній землі. Земля війни кликала його назад, тому 10 червня 2016 року він підписав зі ЗСУ контракт та потрапив до свого нового підрозділу.

Солдат, розвідник розвідувального взводу розвідувально-диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна».

Загинув 10 січня о 8:15 у районі Світлодарської дуги через уламкове поранення, якого зазнав під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Похований 13 січня у селі Тереблече. Залишились батьки, брат, дружина та двоє дітей.

Віктор Сухін

Віктор Вікторович Сухін народився 17 листопада 1979 року, в місті Кривий Ріг, Дніпропетровської області. Мешкав у селі Диміне, Новоукраїнського району, Кіровоградської області.

30 листопада 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, водій 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 січня у районі селища Піски, Донецької області, через мінно-вибухову травму, яку отримав під час підриву нашої БРДМ-2 на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 15 січня у селі Димине. Залишились мати, брат, дружина та донька.

Геннадій Вегера

Геннадій Петрович Вегера (позивний «Зелений») народився 19 травня 1980 року, в селі Курилівка, Волочиського району, Хмельницької області.

Закінчивши Курилівську 8-річну школу, вступив до СПТУ № 21 міста Полтава, в якому отримав фах «електрогазозварювальник», після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у Криму, в 3-му полку військ спеціального призначення. Після демобілізації працював спочатку у воєнізованій охороні, а згодом - у товаристві «Аграрна компанія-2004».

У травні 2014 року Геннадій Петрович добровольцем записався у батальйон «Батьківщина», який формувався у Кіровоградській області. Спочатку на навчальному полігоні відповідав за матеріально-технічне забезпечення, але коли у липні його бат доправили до зони війни, висловив бажання йти на передову, а не сидіти на базі. Тому невдовзі чоловік опинився у районі Горлівки, де у той час не вщухали бойові дії.

І майже одразу він ледве не загинув у бою. Під час облаштування позиції на наших хлопців зухвало атакувала ворожа група, яка під'їхала на автівці на відстань 300 метрів та почала рухатись у напрямку українських воїнів. Хлопці спочатку подумали, що то свої, а коли роздивились, що військова форма російського зразка, то противник негайно відкрив автоматний вогонь.

Геннадія врятувало диво у вигляді каменю, через який він перечепився та впав на землю. Куля лише зачепила його козацький чуб. Він живим та неушкодженим упав в окоп та відкрив вогонь у відповідь. Усіх нападників було відправлено до пекла, автівку знищено, а чоловік отримав перший бойовий досвід.

Навесні 2015-го його прикомандирували до роти вогневої підтримки 4-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, у складі якої він спочатку перебував у Краматорську, а згодом був перекинутий до Луганської області. Там 2016 року отримав важке поранення ніг та проходив лікування у Харківському військовому шпиталі.

Геннадій Петрович шалено любив своїх донечок. У нього була одна рідна та дві доньки дружини від попереднього шлюбу, але він їх любив не менше, ніж свою. Хоча він дуже сумував за ними, але виборював їхнє спокійне майбутнє, тому просто не міг повернутись додому. Того дня, коли його донька пішла до першого класу школи, він брав участь у пекельному бою, після якого зателефонував до неї та півтори години слухав, як проходить урочиста лінійка школярів.

Слухав крізь сльози, боліла душа у нього. І через те, що його донечка зробила важливий крок у житті, і через те, що не може бути поруч.

Закінчивши лікування, чоловік служив у підрозділі охорони, займався супроводженням медиків у сектори бойових дій. А потім повернувся на передову, де у травні цього року знову прибув до рідного підрозділу, з яким зайшов у район Донецького аеропорту.

Солдат, старший стрілець 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув Геннадій Петрович 10 січня у районі селища Піски, Донецької області, через мінно-вибухову травму, яку отримав під час підриву нашої БРДМ-2 на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 13 січня у рідному селі. Залишились мати, брат, сестра, дружина та троє доньок.

Тимофій Пухальський

Тимофій Вікторович Пухальський (позивний «Мурчик») народився 4 лютого 1987 року, в місті Кривий Ріг, Дніпропетровської області. Мешкав у місті Мирноград, Донецької області.

2015 року був призваний за мобілізацією Інгулецьким РВК. Після навчань на Яворівському полігоні був доправлений до Сєвєродонецька, де проходив службу солдатом, сапером-гранатометником у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Згодом підрозділ перекинули до Волновахи, а у червні 2016-го Тимофій Вікторович демобілізувався.

У нього була кохана дівчина, заради якої він жив. «Мурчик» так і казав: «Мені нічого не треба. У мене є ВОНА! А все інше - дрібниці. Кохаю ту, яка чекає та вірить». Вони мали намір у січні цього року одружитись. Тимофій не дожив два тижні.

28 серпня 2017 року підписав зі ЗСУ новий контракт.

Старший солдат, старший сапер-гранатометник 3-го механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 11 січня у районі села Славне, Мар'їнського району, Донецької області, під час виконання бойового завдання з розмінування місцевості.

Похований 16 січня у Мирнограді.

Андрій Витвицький

Андрій Ярославович Витвицький (друг «Спікер») народився 31 грудня 1987 року, в Івано-Франківську.

Є неймовірна кількість спогадів від його друзів та побратимів, я наведу окремі з них. Це і буде найкращою характеристикою Героя.

«Сповна не усвідомлюєш усього жаху того, що відбувається, допоки не починають вмирати твої друзі. Андрій був кльовий чувак. Добрий друг, людяний і чесний. Про це скаже будь-хто, хто знав його. В голові не вкладається, що він загинув».

«Неймовірно позитивний «Спікер». Завжди з посмішкою, турботою, з цікавими історіями. Людина, яка завжди була з книгою і дуже смачно готувала».

«Не так давно в Авдіївці ми сиділи з тобою і ти сказав: «Подивись навколо на наших побратимів і запам'ятай - до кінця року доживуть не всі...» Спи спокійно, брате! Все одно ми - на день ближче до перемоги! Слава Героям!»

«Запальний, правильний, рішучий. Веселун. Іноді здавалося, що не міг сидіти без активних дій ані хвилини. Він насолоджувався життям сповна. Закінчив духовну семінарію, але мав покликання бути воїном. Тому прийшов на Майдан робити революцію».

Він був одним з тих, хто пройшов з організацією все - і події на Грушевського, й Інститутську, і Будинок профспілок, і «силовий блок» ПС, новостворені тоді «Черепашки».

Вступив до лав «Правого сектора» під час Майдану 2013-2014. Одразу після завершення подій у Києві продовжив свій шлях у лавах 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Був завжди веселим та дружнім з усіма побратимами. Без ремінісценцій ставився до ворогів. Згодом перейшов до іншого підрозділу Добровольчого Українського Корпусу.

Доброволець розвідувальної групи «Санти» ДУК ПС.

Загинув 16 січня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» через важкі уламкові поранення.

Похований 19 січня в Івано-Франківську. Залишились мати, сестра, дружина та донька.

Михайло Дімітров

Михайло Сергійович Дімітров (друг «Гайдамака») народився 26 жовтня 1983 року, в місті Нікополь, Дніпропетровської області. Через 2 тижні його батьки повернулися до постійного місця проживання - у місто Сміла, Черкаської області.

Закінчивши міську школу № 1, здобув фах «інженер-електрик» у Національному інституті харчових технологій. Відслужив строкову у Києві, звідки прийшов хорошим мінометником, що стало йому в нагоді у майбутньому.

Молодший брат друга «Гайдамаки» трагічно загинув у 16-річному віці. Це стало важким ударом для всієї родини, ударом, від якого мати так і не оговталась і невдовзі від тяжкої хвороби пішла за сином. Батько був на заробітках, тому фактично Михайло жив з бабусею, яка виховувала його, і яку він потім доглядав. У неї також було слабке здоров'я через те, що у часи ІІ Світової її вивезли у Німеччину на важку роботу.

Від самого початку й до кінця пройшов Майдан. Після Революції гідності добровольцем вирушив на фронт у складі ДУК ПС. Брав участь у боях під Дебальцевим, у Пісках, в Авдіївці. Згодом перейшов до полку «Азов», але все одно повернувся до рідних «правосеків» та з літа минулого року перебував на передовій.

Доброволець розвідувальної групи «Санти» ДУК ПС.

У молодому віці він прочитав книгу «Холодний Яр». Вона повністю змінила його світогляд. Друг «Гайдамака» почав вивчати історію українських козаків, щороку їздив до цього урочища, передавав свої знання доньці, виховував у ній справжній патріотизм, що коріннями сягав у минулі часи. Він був справжнім чоловіком, захисником, поважав жінок. У нього було багато мрій, сподівань, але доля вирішила інакше.

16 січня він підірвався на міні у зоні відповідальності окремого тактичного угрупування «Донецьк». Зазнав важких уламкових поранень, був негайно доправлений до шпиталю, але наступного дня помер.

Похований 19 січня у селі Костянтинівка, Смілянського району, поруч з могилами мами та брата. Залишились батько та донька.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.Нет»