27 грудня на Донбасі відбулося масштабне
звільнення заручників - з окупованої території повернулися 73 українці. Серед українців,
звільнених з полону бойовиків на Донбасі, - «кіборги» та інші українські бійці,
громадські активісти та волонтери, серед них - і релігієзнавець Ігор Козловський.
Про полон, пропаганду, свободу і плани на майбутнє «Укрінформ» поспілкувався зі
звільненим з полону вченим.
- Насамперед,
від усієї редакції вітаємо вас зі звільненням! Що найперше згадується у день, коли
роки полону лишилися в минулому?
- Це, скоріше,
той внутрішній стан - ти переживаєш, коли ж, нарешті, зможеш дихати вільним повітрям.
Це - радість від зустрічі з рідними, близькими, друзями. Це - щось невловиме і його
не можна описати. Обійми, привітання - все це не дає розуміння, що відбувається
у тебе у внутрішньому просторі. Це вивільнення - не тільки фізичне, але ж і на якомусь
іншому рівні, на рівні твоєї екзистенції.
- Чим першим
поцікавились, коли отримали можливість прочитати і подивитися будь-що?
- Ми майже
не мали доступу до інформації. Із запізненням нам передавали трохи газет, журналів.
Перш за
все - хотілось подивитися, чим живуть мої рідні, друзі, мої учні, як вони тут, що
наповнювало їхнє життя сенсом.
Зараз мене
запросили в інститут філософії - це наукова установа, відділення релігієзнавства.
Це - той напрямок, яким я займався як науковець. Що стосується викладацької діяльності
- є багато запрошень викладати різні курси. Я хотів би спілкуватись з молоддю, читати
публічні лекції, проводити семінари.
В інституті
філософії маю намір присвятити себе роботі над проблемами, над якими працював ще
в Донецьку - дослідницькими релігієзнавчими питаннями.
- Повертаючись
до спогадів. Після захоплення Донецька ви казали в одному з інтерв'ю, що готувались
до від'їзду. Що завадило встигнути?
- Це була
зима, а для того, щоб вивезти свого сина, потрібен інший сезон. Вивезення - непростий
варіант, адже сину для цього потрібне ліжко, медичне обладнання. Ну, дуже багато
моментів, які треба було владнати. Я чекав весни.
- На вас
у полоні намагалися вплинути, чи була спроба вербування?
- Вони одразу
сказали, що я - людина зріла, яка має свої ідейні, світоглядні позиції, і вони не
будуть витрачати час.
- А як вони
поводили себе з іншими полоненими?
- Спроби
зламати були постійно. Зі всіма вони так «працювали», щоб зламати. Хтось з наших
хлопців - мабуть, бачили ті сюжети - виступав по телебаченню. Чому? Ви ж розумієте,
людину кинули до підвалу, йому погрожують арештом рідних - дружини, матері. Ну,
як би ви поводилися? І умови - ми відпустимо рідних, якщо виступиш. І люди йшли
на це. Не тому, що вони хотіли, але ж були такі умови.
- Коли ви
особисто відчули присутність у своєму місті російських військових?
- Одразу
і постійно. Це - вже такий момент, такий собі «секрет Полішинеля». Присутність є,
там навіть ніхто і не думає це приховувати, не потрібно бути заарештованим, щоб
це бачити. Є люди, які не військові, а куратори різних центрів, є і військові. Буряти,
осетини, чеченці - були...
- Що стало
переломним моментом, коли виникло рішення - «виїжджаємо»?
- Вже з
2014-го року все стало зрозуміло. Всі мої рідні виїхали, учні виїхали. Лишалось
кілька людей.
- Відчуття
тривоги було? Зрештою, всі рідні виїхали, більшість знайомих вже не в Донецьку?
- Знаєте,
треба було виживати, спостерігати. Ти бачиш, що відбувається, і це - вже історичний
матеріал. Треба не просто бути присутнім, а фіксувати. Ти вже живеш не лише для
себе, ти живеш і для своїх рідних, і для історії.
- Які передумови
були до затримання?
- Передумови
постійно були, тому що я ніколи не приховував свою позицію, всі знали. Я - людина
публічна, тому зі самого початку я був ще на донецькому майдані, молитовний марафон
проходили разом із представниками різних релігійних конфесій - починаючи від католиків,
протестантів, православних, мусульман.
- А конкретні
погрози?
- Звісно,
були. Ти фіксував це, знав, хто ці люди. Були прямі погрози, ще починаючи з
2014 року.
- Як відбувалась
комунікація у полоні? Яким чином до вас надходили звістки про рідних?
- Так, була
ізоляція, вони мені сказали десь через тиждень, що дружина приїхала.
До того
я навіть не знав про це, я лишався на самоті. Я розумію, що це був психологічний
тиск.
- А який
сенс був у цьому тиску, якщо вам одразу дали зрозуміти, що вас затримали фактично
для обміну полоненими?
- Не одразу,
спочатку я взагалі нічого не знав. Я був узагалі у підвалах, потім були катування.
І лише згодом була розмова, під час якої мені сказали: «Ви розумієте, що ніхто не
знає, де ви перебуваєте, ви нам потрібні для обміну».
Більше,
ніж тиждень я нічого не знав. Мені потім повідомили, що дружина приїхала.
- Чи можна
сказати, що якась мінімальна повага особисто до вас була?
- Можна
сказати, що так. Знаєте, я не впадав в істерику. Я вже для себе розумів - якщо прийде
смерть, я її - не боюсь. Вони це теж бачили. З іншого боку, я людина, яка постійно
переходить на позицію діалогу, я розмовляю, і з ними також.
А може -
така вдача. (Посміхається).
Люди, які
охороняли - казали, що вони здивовані, питали, що я тут роблю. І навіть підходили
люди, які сиділи, карні злочинці, авторитети - вони називали мене «професор» - і
казали мені: «Це - не ваше місце, нам тут важко, а вам як! Треба, щоб ви звільнились
якомога швидше».
- До вас
доходила інформація про акції та флешмоби на вашу підтримку в Україні і за кордоном?
- Так, така
інформація доходила до мене. Ми також, коли вже там у підвали всіх «політичних»
перевели, отримували різними шляхами інформацію. Так, наче там один від одного ми
й були ізольовані, але коли йшли до лазні, то мені розповідали: стосовно вас почався
флешмоб, і Джамала, Вакарчук підтримують.
- Серед
затриманих, полонених - хто, здебільшого, був?
- Ті, кого
називали «політичними», людей судили за цими статтями - тероризм, шпигунство. Є
бізнесмени, в яких забрали майно, автівки, бізнес, є викладачі. Там всі - не випадкові
люди. Вони сиділи там рік, два роки - і їх також ставили на обмін. Частина звільнилась,
частина досі лишається там. Всі ці люди були чужими для тієї системи.
- «Свої
своїх» кидали у підвали теж?
- Так, було
багато «ополченців», людей, які все починали ще від Слов'янська. Таких людей було
багато.
- Особисто
для вас що було найважчим за ті два роки?
- Навіть
не те, що я там перебуваю. Найважчим було те, що страждають мої рідні, близькі мені
люди. Страждають, що я - тут. Я переживав, що вони переживають. Це - головне. Якщо
ти один - ти можеш прожити. Якщо таким чином ти завдаєш страждань близьким - це
найтяжче.
- Чи був
момент зневіри, чи було усвідомлення, що на вашій персоні будуть «грати», буде обмін?
- Я знав,
що будуть грати. Але ж багато на світі живу і знаю, що постійні в цьому світі -
тільки зміни. Все змінюється, все закінчується. І в цієї історії також буде кінець.
Я не знав, який саме. Це давало надію, що одним з варіантів буде обмін.
- Сильно
втомлює наразі режим публічності?
- Скоріше,
не втомлює, а розумієш - як мало часу. Тому що для спілкування, атмосфери, для того,
щоб мати той простір, в якому ти був раніше - треба час. Відновлення зв'язків, розмов,
переживань - воно потребує часу.
На побутовому
рівні - багато питань. Або ж знову - сина перевозити. Все це потребує додаткових
зусиль. Ти не встиг ще реабілітуватися - психологічно, фізично, а треба порушувати
ці питання, заробляти гроші, треба жити.
- На вашу
думку, про пережитий досвід у полоні треба говорити чи, навпаки, - ставити на паузу,
брати тайм-аут?
- Я би також
взяв тайм-аут. Я розумію, що суспільство цікавлять саме такі моменти, больові точки.
Але ж ти хотів, щоб тобі ставили запитання, які не стосуються твого перебування
у полоні, а більше про творчість, душу, бачення світу.
Якщо казати
про колишніх заручників, то нам треба говорити про всі ці проблеми, тому що треба
визволяти інших бранців. І ми це робимо щодня, зустрічаємося з представниками владних
структур, іноземцями. Ми працюємо через офіс Ірини Геращенко. Ті, кого звільнили,
між собою спілкуються. Ми намагаємося залучити ті чи інші сили для того, щоб впливати
на ситуацію.
- У Києві
вам як - комфортно зараз жити?
- Ой, я
постійно бігаю з однієї зустрічі на інші. Я люблю Київ ще з 50-х років. Місто змінюється,
стає кращим. Мені дуже комфортно. Київ - таке місто, де я почуваюся своїм. Багато
друзів переїхали, рідні тут. А найбільш комфортно - там, де рідні.
Автор: Олександра Жаркова,
Київ
Джерело: «Укрінформ»