Уродженець Миргорода, американський бізнесовець у будівельній галузі, благодійник українського роду Олексій Григорович Воскобійник у своїй книзі «Повість моїх літ. Публіцистичні спогади» (2000) писав: «Життя - наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх років, хоч і щасливих, та уже немолодих. Благословення будь земля, на якій ти народився!.. Літа - як баскі коні: летять - не зупиниш. І всі роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги, ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось у силу своїх можливостей робили. Всі ми, без винятку, вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо...»

З іншим своїм земляком, також уродженцем славної миргородської землі, вільним козаком, який замешкав натепер у далекій американській Флориді, повним тезкою пана Воскобійника, також Олексієм Григоровичем, але вже Коновалом, який не лише мріє про волю України, але й плідно довгі роки працює для української справи, мене єднає багаторічна листовна переписка та спільне бачення трагічної української історії, складний процес вітчизняного державотворення, співучасть та переживання за долі українського люду. Понад 10 років тому у своєму листі до мене від 12 листопада 2007 року Олексій Григорович повідомляв мені: «Вельмишановний пане Панченко! Ваш лист, в якому ви цікавитесь деякими особами з діаспори, отримав. Фундація ім. Івана Багряного має 7 представників Фундації в Україні. Ми видали багато книжок Івана Багряного та інших авторів, між ними й тих, хто вас цікавить, й їх розповсюджували в Україні наші представники.

Коновал Олексій Григорович

Велику книгу Василя Гришка «Карби часу» видало видавництво «Смолоскип», це майже 990 сторінок, у ній розміщено багато його статей. Семен Дубок друкував деякі статті в газеті «Українські вісті», але ми нічого з його публіцистики не друкували. В 2005 року у видавництві «Юніверсум» ми видали три різні книги під одною назвою «Марш молодості» Віталія Бендера, в якій поміщені також його статті та вірші. Книгу «Нестор Городовенко - життя і творчість» ще в 2002 році видав з нашою допомогою Георгій Шибанов зі смт. Чорнухи, на Полтавщині. Долучаю копію з нашого Бюлетеню, де ми коротко про те інформували наших членів та жертводавців. Річники газети «Українські вісті» є в Києво-Могилянській академії, Державному архіві-музеї Києва, у видавництві «Смолоскип» у Києві, здається, ми висилали деякі річники в Полтаву до бібліотек». «...Ваш лист отримав давненько і пробував зв'язатися з тими особами, яких ви згадуєте - в справі Якова Ємця та Аверкія Гончаренка. Лідії Ємець написав лист й також розмовляв по телефону. Виходить, вона не має багато інформації, про яку ви просите... Вона є членом Фундації й має мою адресу й телефон... Стосовно А. Гончаренка, я колись мав книжечку про битву під Крутами, й там багатенько писалося і про нього. Але я її комусь вислав в Україні, можливо, в «Смолоскип»... Також шлю копію сторінки з енциклопедії діаспори, де є коротенькі дані про Якова Ємця... 10.08.2017».

	Акція ОДУМ-у, Чікаґо, - 1953 рік

За деякими даними, люди, народжені під знаком Водолія у цій декаді січня - особливі, бо ж у їхньому характері поєдналися творча енергія, швидка реакція та різнобічність. Це, здебільшого, вольові люди - за покликанням працелюбні творці, старанні трудівники, критичні мислителі, вони є конструктивними у своїх бажаннях, а ще - здатні впливати, спонукати й керувати активною діяльністю інших людей, до того ж, пристрасно віддані й завжди готові захищати свої переконання, як також - наділені величезною енергією, кмітливістю, сильно відчувають красу. Це - багатогранні особистості, які, зазвичай, встигають охопити цілий вахляр різних інтересів. Ці рідкісні люди здатні одночасно робити одразу кілька справ, причому, всі однаково добре, вони є критичними до своєї й чужої праці, а їхня витончена й динамічна сила дуже важко контролюється сучасниками у повсякденному житті.

Якраз до таких людей, народжених у третій декаді січня, я можу з усією впевненістю зарахувати видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й багаторічного генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП, який наразі очолює у США Фундацію імені Івана Багряного, Олексія Григоровича Коновала.

«...Я народився, - читаємо в уривках з біографії Олексія Коновала, - в селі Петрівці, Миргородського району, на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він - син козака, отож я - козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно зі СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. У 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб померли з голоду. В Німеччині я ходив у гімназію в двох таборах, в однім з них, у Новім Ульмі, де жив Іван Багряний, і там я його бачив і читав газету, яку він редагував. Коли приїхали до Америки, я належав до Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), й ми з Чикаго доклали зусиль, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим, коли давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій.

У 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Коли приїздив до Чикаго, то я їздив на залізничну станцію його забирати з групою осіб, а також у той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу, також на оглядин Чикаго... А до Америки, до столиці Арканзасу, Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових емігрантів. Були ніби ще кілька осіб - українців, які вважали себе прогресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових емігрантів й вислано було нам афідевіт. Я і мій старший брат одразу знайшли роботу. А батькові без знання мови (він мав уже 50 років), було тяжче знайти постійну роботу. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чикаго є багато українців, що там у Кучера можна купити українські платівки й легше знайти роботу. Спершу до Чикаго вирушає брат, а в скорому часі й решта родини.

Наші позиції (1954) - друкований орган УРДП

У Німеччині, в Ельвангені, я був у Пласті. Але коли переїхав до школи в Новий Ульм, там, у Пласті, почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і - тобто - православна молодь. У Чикаго створено філію ОДУММ. Запрошують і нас, братів, стати її членами. У Німеччині закінчив я п'ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після тримісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують будинок біля Гумбольт-парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Багатьох людей звільняють з роботи. Зокрема, й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово я вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене забрали в армію, оскільки я не був студентом. Два роки перебув у Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав і до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене вчили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав про свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році.

	Українська молодь в США, - 1960-ті роки

Незабаром одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій будинок, проявляє особливу активність. Створює оркестр, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я листуюся з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я завжди брав активну участь. Редагував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті» відповідав за «Куток одумівця».

Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми докладали зусиль, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у працювали вчителями в школі українознавства, а їхні діти були учнями. Ми з дружиною працювали понад десять років в школі святого Володимира, а п'ять років я був директором школи. Наші діти, син і донька, були активними в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, почала гіршати, а фінансово ми були забезпеченими, домовилися з контрактором, щоб побудував нам в Арлінгтон-Хайтс новий будинок, недалеко від американської школи, залізничної станції та дороги до Чикаго. Звичайно, доводилося виїздити зранку в суботу, а повертатися додому пізно після школи, сходин та занять в ОДУМ-і. Син і донька здобули вищу освіту. Син - інженер-хімік, а донька після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є лікарем-окулістом. Хоча я політикою цікавився з давніх-давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, до якої належали, головним чином, особи зі східних та центральних земель з України. Оскільки я був активним в одумівському житті, незадовго залучили мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній є активним членом. Я також є в Фундації Івана Багряного. Фундація є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок...

Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній форум Українців. Зупинилися протягом першого тижня у готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі делегування вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчуку та Іванові Плющу - голові Верховної Ради України. Користувалися послугами авіакомпанії «Lufthansa». Друга подорож в Україну - від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, в Петрівцях та інших місцях. Користувалися послугами української авіакомпанії «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) - восени на відзначення 95-ї річниці з дня народження Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали літаками українських авіаліній «Air Ukraine».

Четверта подорож в Україну відбулася з 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновали. Їздили кораблем по Дніпру до Севастополя, Чорним морем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Користувалися послугами польської авіалінії «Lot».

 Продовження в наступному номері («Час і Події» №7, 2018 р.)