Дерінкую, Туреччина

Одне з найбільш несподіваних відкриттів людства - підземне місто Дерінкую в провінції Каппадокія. Його відкопали у 1965 році і, на думку археологів, на сьогоднішній день вивчена лише десята частина лабіринту. Місто висічене в м'якій вулканічній породі, туфі, яка твердне під впливом повітря.

Вхід у місто зроблено в одноповерховому будинку. Далі мережа тунелів і кам'яних кімнат йде на глибину близько 85 метрів. У стінах підземного міста розташовуються численні приміщення - келії для сповіді, каплиці, школи місіонерів, спальні кімнати, зали для зібрань і спільного споживання їжі, склади для зброї, майстерні, виноробні, комори.

Тут знайдено склепи з упокоєними тілами померлих і стійла для худоби. Доступ повітрю відкривають вентиляційні шахти - навіть на нижніх поверхах дихати легко. Ці ж шахти слугували колодязями з ґрунтовою водою, забезпечуючи потреби всіх мешканців лабіринту. Температура повітря в підземеллі стабільно тримається на рівні 13-15 градусів вище від нуля.

Фахівці сходяться на думці, що місто Дерінкую в II-I сторіччях до н. е. слугувало притулком для 20 тисяч осіб, які рятувалися від набігів кочовиків та інших переслідувачів. За іншою версією, лабіринт був створений ще раніше, в VII-VIII ст. до н. е. фрігійськими племенами, які мігрували до центральних районів сучасної Туреччини.

Достеменно невідомо, чи жили тут люди постійно, чи час від часу, але факти вказують на те, що активне життя в підземному місті тривало до 8 сторіччя. Потім місто було забутим і покинутим, лише фермери зберігали в прохолодних приміщеннях Дерінкую зібраний урожай. Тепер місто відкрите для туристів, які можуть оглянути перших вісім поверхів лабіринту. Нижні яруси, що йдуть глибоко під землю, вченим ще тільки належить дослідити.

Храмовий комплекс Лалібеле

Скельне місто в Центральній Ефіопії, створене в XII сторіччі до н. е., визнане ЮНЕСКО одним з найбільших символів християнства і восьмим чудом світу.

Комплекс із десяти храмів був висічений за наказом представника династії Загуе - царя Лалібели, ще три були створені після його смерті. Згідно з легендою, монарх, який прожив у Єрусалимі тринадцять років, вирішив створити власне «небесне місто» в африканських горах. Для роботи над будівництвом храмів були запрошені відомі майстри з обробки каменю з Ізраїлю та Греції.

Масштаби будівництва вражають. Храми не тільки поглиблені і висічені по периметру, величезний обсяг вулканічних порід був добутий зсередини підземних будівель. Каменотеси надавали каменю обрис купола, прорубували вікна і двері, створювали колони й арки, не маючи права на помилку, адже надламаний туф не можна було прикріпити назад. Для відводу стічних вод були вириті численні канали. Церкви храмового комплексу з'єднані між собою тунелями-лабіринтами, розташованими під землею.

Архітектура будівель зберігає національний стиль майстрів, які працювали над проектом. Тут є і стародавня свастика, й ізраїльська зірка Давида, римські колони, єгипетські вікна та арки. Всередині будівель - прохолода і напівтемрява. Вівтар, ікони, розп'яття, різьблена стеля, фрески - декор і оздоблення храмів повністю висічено зі скельної породи, а гірський клімат дбайливо зберігає їх від руйнування. Тисячі прочан щорічно приїжджають сюди, щоб насолодитися дивовижною аурою цього місця і помилуватися найвизначнішою спадщиною ефіопської культури.

Пекінський Дися Чен

Підземне місто під Пекіном - спадщина епохи Мао Цзедуна. Зростання напруги у відносинах між Китаєм і СРСР у 60-х роках ХХ сторіччя спонукало вождя на втілення проекту бомбосховища на випадок ядерного удару. Мережа тунелів і камер загальною площею близько 53 квадратних кілометрів була вирита мешканцями міста в період з 1969 до 1979 років. З тильного боку будинків і підприємств розмістили і ретельно замаскували понад 90 входів до лабіринту.

За наказом Мао Цзедуна притулок мав забезпечити не тільки виживання 40% населення в умовах ядерної війни, але і дозвілля громадян. У підземному місті обладнали ігрові кімнати для дітей, перукарні, кінотеатр, магазини і ресторани, там є навіть роликова ковзанка.

Допоміжні тунелі слугували складами для зберігання продовольства, зброї та інших припасів. Провідні китайські вчені підбирали зернові культури, які можна було вирощувати без сонячного світла.

На щастя, Дися Чен не довелося використовувати за призначенням. Багато мешканців Пекіна вже давно забули про його існування. Однак, у іноземних туристів об'єкт викликає великий інтерес. Серед численних коридорів, якими водять екскурсантів, можна побачити написи, зроблені будівельниками - «Рий глибше, бережи зерно, не задирай носа, ти не імператор» і для народу: «Готуйся до війни, готуйся до голоду».

Сьогодні велика частина лабіринту закрита на реконструкцію. Деякі приміщення використовуються як крамнички й офіси, дешеве житло і гуртожитки.

Французький Наур

У провінції Пікардія, під містом Наур, розташовується одне з найбільш знаменитих підземних міст. «Мюш» (Muche) - так називають французи приміщення-притулок, що створене для захисту населення від ворожих набігів.

Мешканці міста ховалися тут від норманів, що прийшли захопити північ Франції, від англійців у період сторічного протистояння та іспанців у Тридцятирічній війні. У мирний час приміщення використовували в господарських цілях. До середини 19 сторіччя підземелля застаріло і виникла реальна небезпека обвалення зводу.

У приміщеннях Науру могли розміститися близько трьох тисяч осіб. Споруда була облаштована у 9 сторіччі і використовувалася мешканцями міста протягом декількох сотень років. Іноді людям доводилося залишатися в лабіринті протягом кількох місяців, рятуючи власне життя та майно.

Загальна площа будівлі, розташованої на глибині 33 метрів під лісовим масивом, сягає двох квадратних кілометрів. Лабіринт включає мережу коридорів, площ, галерей, каплиць, пекарень, 400 житлових кімнат і джерела прісної води. Інженерами Науру була спроектована хитра система димоходів, що відкриває вихід для диму від палаючих вогнищ, але при цьому не залишає ворогові шансів відшукати місцерозташування притулку.

Соляні шахти у Величці

Історія знає чимало прикладів, коли штольні і каменоломні з часом перетворювалися в підземні міста. Яскравий тому приклад - шахта «Величка» під Краковом, у Польщі, що внесена до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Розробка мінералу проводилася тут протягом 700 років. Шахти з часом обросли комплексом підземних виробничих і побутових споруд: млинами для переробки солі, складами, каплицями, шинками для робітників. Бувало, що робітники селилися тут цілими сім'ями, створювали невеликі громади, святкували весілля, виховували дітей.

Робота перетворювалася на довічну каторгу через сморід від людських і кінських екскрементів. Однак, повітря тут має цілющі властивості. Можливо, тому і вдавалося людям виживати в таких складних умовах, багатьох виліковували від інфекцій дихальних шляхів і алергічних захворювань. Навіть коні, яких брали сюди хворими, через кілька місяців ставали на ноги.

Стіни коридорів на всіх дев'яти рівнях шахти вкриті кристалами солі - зеленими через домішки глини у верхніх шарах та прозорими і чистими у нижніх. Подекуди вони укріплені дерев'яними палями, з часом просочені мінералом.

Виробництво солі у шахті «Величка» було припинено у 1996 році через збіднення родовища. Комплекс був переобладнаний для екскурсій. Найбільший інтерес у людей викликає палац на самому дні шахти, на березі підземного озера, соляні статуї, скульптурні композиції та каплиця святої Кінги - своєрідна церква 19 сторіччя, повністю висічена зі соляної брили. До неї непросто дістатися, але, незважаючи на це, тут щонеділі проводяться католицькі служби, іноді проходять концерти за участю світових зірок.

У середині минулого сторіччя відомий у Польщі галотерапевт Фелікс Бочковський заснував у шахті санаторій для пацієнтів з легеневими захворюваннями. Коридорами підземного міста ходили хворі, вдихаючи цілющі кристали солі. Медичний центр працює дотепер, щоправда, його пацієнти перебувають під землею лише по 6-7 годин на день.

 

Джерело: «Всвіті »