Закінчення.
Початок у № 4, 2018.

 

У першій частині огляду антології «14 друзів війни» («Час і Події», № 4) йшлося про твори восьми авторів - учасників війни на Сході України, які служили в Армії - мобілізованих військових, до яких впродовж останніх двох років долучилися контрактники. Це - розповіді, абсолютно різні за обсягом, стилем викладу, жанром. Їх об'єднує Правда (саме з великої літери) про війну, відсутність марнослів'я, сучасний лаконічний стиль викладу з різними відтінками використання «військової» неформатної мови. І найголовніше - це розповіді про Справжніх людей, про людяність у ЛЮДЯХ, яку «витягла» на поверхню і продемонструвала лиха година в нашій історії - війна на захист Батьківщини.

Серед них - і літератор-професіонал, а в час війни - доброволець Борис Гуменюк; і ті, котрі виявили літературний талант у час війни і вже мають свої публікації, для прикладу, Мартин Брест, Дмитро Якорнов, Максим Музика, Юрій Руденко, а також ті, котрі презентують себе вперше в цьому збірнику: неповторний Сергій Сергійович, інтелектуали Оксана Чорна, Віктор Трегубов.

Другий розділ антології. «Волонтери»

Їх безліч. Невідомо, чи є якась статистика. Але напевне відомо, що без волонтерів армія ЗСУ не стала б на ноги. Це - окрема народна армія, без якої (включаючи добровольчі батальйони) ворога не зупинили б, і без якої і до сьогоднішнього дня на передовій наші воїни, мабуть, не вистояли б. Волонтери можуть все. Все, що замовлять їм на передовій або військові госпіталі. Діють оперативно (без затяжних бюрократичних державних тендерів), прозоро, без корупції, за принципом «віддати», а не «взяти». Важливо: вони оперативно звітують перед доброчинцями. До слова, географія волонтерського руху сягає майже всіх країн українського закордоння. Наші читачі знають про це на численних прикладах волонтерів - українців Америки, про яких не раз і не два писала і наша газета.

Ми знаємо також, що написаного волонтерами з їхнього досвіду теж сила-силенна. Є і ще будуть окремі видання. Познайомлю вас з тими авторами-волонтерами, чиє «слово» ввійшло в цю антологію.

	Серж Марко

«Я - типовий укроп»

Один із них - Серж Марко - волонтер, блогер, військовий оглядач. Судячи з кількості відеовиступів, постів, статей - активний дописувач і коментатор. Зокрема, як спеціаліст з питань корупції в армії, теми «добровольці і лже-добровольці», взагалі, все, що стосується теперішньої ситуації на війні і в армії. Правда, про себе написав скромно: «Трішки волонтер, трішки диванний, трішки військовий, в загальному, укроп типовий». Скласти своє враження про особистість та інформованість С. Марка можна, бодай, з цього виступу на телеканалі «Еспресо»: https://www.youtube.com/watch?v=zTC6Gb3sqCI (Тема: Розкрадання державних коштів в армії).

На презентації збірника в Києві відрекомендувався: «Я - борзописець. Ось ця людина (показує на Дмитра Якорнова) підбила мене написати оповідання. Я це зробив. У книзі багато що написано. Але щось вам напевно сподобається. Стовідсотково!»

Ось його коротка повість «Волонтери». Двоє з них, Ден і Олексій, купують у поляків старий Nissan на замовлення одного з батальйонів. Торгувалися завзято, по-турецькому. Щоб зекономити зайвий волонтерський долар. Тисячу кілометрів гнали його без зупинки до лінії фронту. Старий, поржавілий, але комбат задоволений. І одразу ж його наступне замовлення: розвідникам потрібен особливий прилад для спостереження за позицією окупантів. Щоб зробити точні заміри, веде їх у супроводі бійців у «зеленку». Ден із знанням справи обміряв усе, що потрібно. Запевнив: за тиждень замовлення виконають. У цей момент повітря розірвав свист міни. Стрекіт кулеметів додав звуків. Окупанти їх помітили і полили вогнем. Розрив, розрив, розрив... За наказом командира - відступ, перебіжки під свист куль і мін. Свій снайпер дає прикриття. Так на власній шкірі волонтери відчули, що таке «передок»... Волонтери теж ризикують життям. Але це їх не зупиняє. Вони - такі ж захисники, як і армійці, і ризикують своїм життям....

	Олена Суєтова

«Я вас усіх люблю»

Олену Суєтову називають волонтером, чарівником, письменницею, блогером. Шістнадцять років вона займається доброчинністю. Кому тільки не допомагала: дітям-сиротам, солдатам і їхнім родинам, самим волонтерам і теж їхнім родинам. Вона - особлива, казкова фея, яка щиро вірить у добро, любов, порядність, людяність. У наш складний час, коли багато людей поділяють життя лиш на білу і чорну смуги, в Олени життя - веселкове. Принаймні, склянка «напівповна» і ніколи не «напівпорожня».

На презентації в Києві Олена про себе: «16 років займалася дітками. Зараз бійцям допомагаю. Всіх люблю, обіймаю. Всім вдячна. Насамперед, авторам, що зібралися разом. І читачам - за ніжність і тепло».

В антології поміщено одинадцять її коротеньких оповідань. Готова тримати їх і перечитувати, коли стане зле, з'явиться зневіра чи розпач. Для мене вони, як ліки або своєрідні індивідуальні психологічні тренінги. Стільки в них світла, любові, віри, людяності. І філософії. Ось одне з її оповідань. «Казка» з простим сюжетом:

Колись, дуже давно, жили Чарівники. Вони володіли здатністю перетворювати злих людей на добрих. І коли щось траплялося недобре через злих людей (війни, катаклізми, корупція, злодійство), чарівники миттю перетворювали злих людей на добрих. І тоді нікому було робити погане іншим. І ось настав час, коли добрі почали сумувати без причини... Три дні і три ночі шукали Чарівники причину і здогадалися: причина в лінощах людей, які вони самі ж породили. «Тому що людина без цілі і бажань починає сумувати. Стає лінивою. У кожного повинна бути мрія і бажання, яких людина має досягнути».

Улюблена її фраза: «Бути добру!» Закликає: «Любі мої! Цінуйте своє життя і життя всіх людей. Радійте навіть маленькій світлій новині. Навіть слабому промінчикові, який може дати плоди і наповнить світ сонячними дарами... З любов'ю, ваша Олена Суєтова».

 

******

Волонтер і блогер Ярослав Матюшин, який виріс і тривалий час мешкав у Маріуполі, написав невеличке оповідання «Ігнатич». Автор розповідає про проблеми людей міста, яке було окуповане, а потім звільнене. Про свого героя, який лиш згодом зрозумів: якби він і такі, як він, володіли українською мовою спочатку, то коли прийшов ворог, жертв було б значно менше. Зрозумів чому...

Ярослав Матюшин

Розділ «Блогери, журналісти, переселенці»

Як живуть на окупованій території

Переселенку і блогера Олену Степову згадувала вже на початку розповіді - в першій частині. Олена Степова - псевдонім Олени Степанець. Їй 47 років. Уродженка міста Довжанське (колишній Свердловськ), Луганської області. Відколи Олена стала переселенкою - мешкає на Черкащині. Автор опублікованих чотирьох книг. Це - п'ята. На презентації сказала, що вона теж боєць, але інформаційного фронту, який має ту ж саму мету, що й захисники на передовій - захищати Україну. Впевнена також, що всім друзям хунти не буде соромно за презентовану книгу.

	Олена Степова

Про життя на окупованій території (ЛНР) Олена розповіла у художньо-документальній повісті українською мовою «Абрикоси Донбасу». Як же вона смачно описала природу степового Донбасу, зокрема, його абрикосові сади та самі плоди! Виявляється, що ніде більше в Україні не дозрівають такі соковиті та різні за смаком абрикоси, як на Донбасі. Зокрема, у Сорокиному (колишній Краснодон). Ось як смачно і зримо вона їх описує: «У баби Валентини (вона торгує на маленькому риночку в Краснодоні, - авт.) завжди великий вибір фруктів. У неї в саду зібрані, напевно, всі сорти нашого краю. Біло-жовті, м'які й ніжні, що можна просто висмоктувати з трохи кислуватої скоринки. Жовті, в оранжево-червону цятку. Ці легко розламуються на дві частинки. А ось помаранчеві, величезні, з пушком, соковиті, як персики; їх неможливо з'їсти, не забризкавши одяг бурштиновим соком. Знаєш - і все одно їси... Або ось жовто-рожеві, трохи довгі, з гострою кісточкою. Цю кісточку не викидаємо. Сушимо. Обов'язково треба сушити і, розколюючи, насолоджуватися мигдальним смаком ядерця».

Мене вразила її, авторська, любов до своєї малої батьківщини - Донбасу. Здавалося б: терикони, шахти, заводи, смог, дим, вщент зіпсована екологія... Та ні! Авторка, опинившись за межами свого степового Донбасу, згадуючи дорогу, що веде з її рідного Свердловська до Краснодона з його абрикосовими садами та виставленими на продаж фруктами, ностальгує: «Як я сумую... за абрикосами Донбасу. За теплом. За гіркуватим, просякнутим пилом, маслянистістю чебрецю та шавлії, степом. І за молоком баби Валентини...».

Героїня повісті - 72-річна баба Валентина («маленька, сухенька, зігнута хворобою навпіл, завжди сяє, як ота донбаська абрикоска. Така ж сонячна і майже прозора»), яка не приховує своє українофільство навіть перед поліцейськими цієї «ЛиНиРи». Розповідає подруга, зателефонувавши авторці на нове місце проживання: патруль у камуфляжі вимагав від бабусь, що торгують на маленькому ринку, штраф. Всі заціпеніли, а баба Валентина чемненько просить його показати паспорт. Коли той показав посвідчення батальйону «Схід-ЛНР», баба Валентина дістає свій паспорт. Український. І тицяє йому в обличчя: «У мене, хлопчику, паспорт громадянки України. Це - моя земля. Я на своїй землі торгую молоком, що моя коза дає. У кози, хлопчику, є паспорт. У якому записано, що вона - коза українська. А що в тебе? Папірець, що ти з ЛиНиРи. Їзжай, їзжай у свою ЛиНиРи і не загороджуй наше українське сонечко». У камуфлемордого впала щелепа разом з автоматом... Інші бабусі також стали в люту позу. Він щось мекнув і пішов. Пішов!

Простими словами, на конкретних прикладах своїх знайомих земляків та сусідів Олена доводить, що і там, на окупованій території, живуть люди, для яких батьківщиною залишається Україна. Як ото кума авторки, що залишилася в окупації і з цікавістю перечитує залишені їй на зберігання книги українською мовою. Інколи телефонує і просить перекласти, що таке, наприклад, «пекельна пательня». І одразу використовує в розмові зі сусідками, вражаючи тих незрозумілостями...

А далі авторка переконливо аналізує, що насправді діялося зі самого початку подій на Сході, як і чому люди її рідного міста повірили пропаганді, що сталося потім. Розповіла про «фашистів», «нацистів», «націоналістів», яких ніхто там так і не побачив до цього часу. Розповіла, що втратили її земляки через своє колаборантство. Які злочини там чинять т. зв. «свої». Розповіла про жахливу страту молоденької дівчини, якій прив'язали гранату між ногами... «...Перелік злочинів та рівень виконання вражає неймовірною жорстокістю, бо осіб, що їх скоїли, не можна назвати навіть звірами, бо й звірі людяніші».

«Ця стаття, - пише Олена на завершення, - не для українців... Вона для тих, хто мріє про «новоросію», вважає себе «громадянами ЛНР-ДНР», путінолюбами, русскоміровцями, ватниками, а насправді вони - ідіоти». Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бендерівці», де? Немає їх!»

Але як донести цей текст землякам, які вибрали окупацію - свідомо чи вимушено ?

Пані Олена поділилася радісним: один примірник книги «14 друзів хунти» потрапив у її рідний Свердловськ-Довжанськ контрабандою - в пакеті з борошном.

А ось один з авторів і її колега - блогер Андрій Альохін пропонує тут (стаття «Психологія одноплемінників») із присутнім його стилю гумором ось що: «Послухайте мене, розумного: зараз значно більше, ніж обстріли, - я в цьому переконаний, - нам допомогли б зараз розкидані з літаків над Донбасом листівки роз'яснювального змісту, адресовані, зокрема, бойовикам». Згідна, діло каже Андрій. Тоді б «напринтаних» «Донецьких абрикосів» Олени Степової можна скинути десятки сотень.. Волонтери! А-у-у-у! Ви ж усе можете!

«Послухайте мене, розумного»

Андрій Альохін

Андрій Альохін - людина-оркестр. Знає та вміє все на світі. Перепробував десятки спеціальностей, живе на дві столиці (Київ - Париж). Журналістську премію «Золоте перо» отримав в Україні. А ще - державну медаль за внесок у вивчення української мови. Заявив про себе як блогер ще в дні Майдану. Його сторінка у ФБ нині з полемічними постами - одна з найвідоміших. Про складні речі пише з гумором та інколи з матом. Вважає, що так доступніше. Автор збірника оповідань «Чтобы вы знали».

В антологію «14 друзів хунти» включено, мабуть, найцікавіше з його актуальних тем. Лиш для прикладу:

«Путін і росіяни»: «Все таки, різниця між нашим спалахом патріотизму і російським - велика. Ми пишаємося собою, вони - своїми господарями. Вони щиро не розуміють, чому нам усе не подобається: Кучма нас не влаштовував, Ющенка ми нівелювали до статусу земного черв'яка, Януковича взагалі з ганьбою вигнали... З точки зору росіян ми - ненормальні».

Про наших олігархів: Ну, скільки мільярдів треба, щоб ти нарешті заспокоївся? Це ж навіть не спорт, а хвороба: ще один завод, ще одне обленерго, ще одна авіакомпанія, ще одна партія, ще, ще, ще... Мамочко рідна! Вони ж - ненормальні. Вони - психи і маніяки, якщо вдуматись. Джек-Різник і Чикатило порівняно з ними - зразки психічного здоров'я і стриманості».

Війна на Донбасі. Про обстріли Авдіївки. «Авдіївка - прекрасна відповідь нашим розумникам, які торочать: «Віддайте їм ці ДНР і забудьте. Вони тільки тягнуть Україну назад». Не вийде «віддайте і забудьте!» Воно, як жирна пляма, буде розповзатися по скатертині. Вони пробують на зуб Авдіївку. Вночі обстріляли Сарну, а це, практично, Маріуполь. Потім захочуть повернути Слов'янськ, Краматорськ, Харків, Дніпро, Одесу і Київ... І Україна скінчиться. Тому нам треба не віддавати, а тиснути. А тих, хто торочить «віддайте!», треба бити по губах сцяними ганчірками».

На газетні сторінки, яких завжди не вистачає, просяться багато інших висновків автора з найвищим, як він це він вже довів, IQ. Жаль, що нема такої можливості...

А ось злючі «Про почуття власної гідності» та «Метро як діагноз» пропоную самим прочитати повністю. Правда, Андрій попереджає: «Якщо побачите в тексті матюки - просто їх не читайте. Але без них не вийде висловити думку доступно».

*****

Павло Белянський («Паштет») - блогер, письменник, видавець.

	Павло Белянський («Паштет»)

Уродженець Луганської області. Мешкає і працює в Києві. Павлові - 40 років. Випускник Дніпропетровського хіміко-технологічного університету. Відомий унікальним літературним талантом. Його замальовки найпростіших життєвих ситуацій, які він дописує на своїй сторінці у Фейсбуку, звучать як літературні перлини з філософським змістом. Має три надруковані книги (оповідання, повість, містичний роман).

У цій антології - його оповідання «Сестра». Всього на п'яти сторінках «Паштет» розповів про війну та її людей стільки, що іншому авторові знадобився б обсяг повісті. Йдеться про один день роботи медсестри Олени, яка працює в медичній роті поблизу передової. Сюди прийшов служити, залишивши затишний кабінет у місті, хірург із Полтави. Лише тому, що перша, професійно надана медична допомога збільшує шанси вижити, якщо навіть пораненого бійця необхідно оперувати в госпіталі. А Олена? Це вона повернула психічне здоров'я лікарю, який вбив ножем окупанта і на цьому ґрунті майже втратив розум. Вона протягом довгих ночей сиділа біля нього, тримаючи його руку в своїй. Згодом його «відпустило». Це вона врятувала життя одному зі солдатів, який спробував покінчити життя самогубством. Вона пам'ятає всіх, кого доглядала тут. Всі вони - в її телефоні. І навіть мертві. Саме їй привезли пакети з фрагментами людських тіл і пакети з документами. Здавалося, паперів було більше, ніж останків людей. Саме вона витримала на собі крики, лайки, докори, плач і голосіння родичів загиблих. І згадується, що раніше, давним-давно, називали таких, як Олена, «сестра милосердя». Між іншим, дружина автора Олена - медик, працювала лікарем у зоні АТО.

Книга проникливих розповідей крокує планетою

І ще - важливе: роль Павла Белянського в появі антології «14 друзів хунти» - знакова. Саме він разом із Дмитром Вохмяніним створив незалежне видавництво «ДІПА», мета якого - друк новинок української літератури, зокрема, авторів - ветеранів війни. В їхньому книжковому арсеналі уже кілька таких книг, і одна з найпопулярніших - ця антологія. Підготовкою до її видавництва займався Павло Белянський. Зізнався, що легше написати самому роман, ніж зібрати 13 авторів. Проте, які чудові люди зібралися! Тому книга користується величезним попитом. Зокрема, за кордоном. Географія запитів та розповсюдження: Австралія, Японія, Канада, США, країни Європи, Росія.

Обласні міста і не тільки запрошують авторів на презентації. Окрім Києва, вони вже відбулися в Дніпрі (в приміщенні обласної державної адміністрації), Харкові, Одесі, Покрові (колишнє місто Орджонікідзе, Дніпропетровської обл.), нещодавно (26 січня) - в Івано-Франківську. Найближчим часом плануються в Миколаєві та Львові.

Видавці «14 друзів хунти» не забули про доброчинність. На обкладинці збірника - напис: «10% прибутку від продажу - на допомогу армії».

З цієї «десятини», за інформацією Павла Миколайовича, автору; доброчинні кошти видавництва вже перераховані чотирьом доброчинним фондам: «Повернись живим», «Госпітальєри», Фонду захисту Маріуполя та People's Project.

У планах видавництва - випуск нового збірника, присвяченого війні на Сході України. Видавці впевнені, що це буде приємний сюрприз для читачів.

Книгу «14 друзів хунти», як і інших українських авторів, можна офіційно й легко придбати в електронному вигляді на сайті litlab.online.

 

P.S. Висловлюю подяку доньці Вікторії Корсун за подарунки - згадані тут книги видавництва «ДІПА». Ми зачитувалися оповіданнями з книги «14 друзів хунти» на цьому березі океану в різдвяні вакації-2018 і, думаю, що цей відгук може зацікавити наших читачів. Рекомендую, не кривлячи душею. Яка це насолода - тримати в руках живу книгу, з якою можна спілкуватися, дискутувати, гортати сторінки! Та й сама друкована книга є твором мистецтва. Мистецтва друкованої книги. Слава - авторам ! Слава - видавцям! І Україні - слава!

Переклади використаних \

цитат українською та
фото - автора