Скільки громадян України, коли Росія почала війну, були готовими йти і битися з ворогом не на життя, а на смерть? Скільки українців були готовими відпустити у саме пекло своїх рідних, свої найдорожчі кровинки? Скільки зважилися і зробили той самий крок, який назавжди змінив їхнє життя? Саме завдяки їм, цим відчайдушним сміливцям, Україна досі є. Є українська мова. Є українська земля.

Хтось повернувся додому, хтось досі воює, а ще хтось залишився тільки у нашій пам'яті, у спогадах найрідніших та найближчих бойових побратимів...

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Петро Михайлюк

Петро Тадейович Михайлюк народився 21 липня 1974 року, в селі Гологори, Золочівського району, Львівської області, у багатодітній сім'ї.

Закінчив сільську школу. Навчався у Львівському ПТУ № 52. Був призваний на строкову службу, яку проходив у Житомирі з 1992 до 1994 років. Одружився з дівчиною, з якою познайомився під час проходження строкової. Народилась донечка, але шлюб невдовзі розпався, хоча зі своєю дитиною Петро Тадейович завжди підтримував родинні стосунки.

1997 року він закінчив 343-ю школу прапорщиків при Прикарпатському військовому окрузі. А далі почалася його військова кар'єра, впродовж якої він обіймав безліч посад та на кожній зарекомендував себе з найкращого боку.

Ким він тільки не був в армії! Розпочав командиром танкового взводу 274-го механізованого полку 24-ї механізованої дивізії. Обіймав посади командира автомобільного взводу роти тилового забезпечення, командира бронетанкового ремонтного взводу, старшини роти, старшини механізованого батальйону 282-го танкового полку, старшини танкової роти, старшини центру радіо та супутникового вузла зв'язку 93-го окремого полку зв'язку, старшини центру каналоутворювальних систем вузла зв'язку, начальника складу роти матеріального забезпечення.

Це - не все, чим йому доводилось займатися в армії. А потім на Схід прийшли біль, смерть та реактивні системи залпового вогню.

Чоловік був призваний у третю хвилю мобілізації, влітку 2014-го року. Спочатку Петро Тадейович поїхав на Яворівський полігон, де одразу був призначений старшиною. Вже тоді сповна проявились його позитивні риси. Він піклувався про підлеглих, як про своїх дітей, намагався допомогти всім, хто цього потребував, категорично не вживав алкоголь, ділився з хлопцями останнім.

Розповідати, що таке перші хвилі мобілізації першого року війни, не буду. Всі знають, який панував хаос, коли мобілізовували не лише патріотів та тих, хто мав велике бажання йти воювати, а всіх поспіль.

Але «Старшина» (так його з великою повагою називали хлопці) зміг втримати рівновагу у тому буремному вирії з різних людей з різними долями, які мали різну мету. Це було занадто важко, але він впорався, не втрачаючи при цьому відчуття справедливості та підтримуючи порядок.

У вересні 14-го відбулася перша ротація на Схід, у район селища Перемога, якраз після того, коли село обстріляли «Смерчами» з території Росії. У той час Петро Тадейович обіймав посаду сержанта з матеріального забезпечення 2-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону 80-ї окремої аеромобільної бригади, яка згодом стала десантно-штурмовою.

У 2015 році бригаду вивели на полігон Широкий Лан. Петро ані на мить не припиняв хвилюватися за свій підрозділ, їздив на своїй автівці селами з бочкою для води, діставав для хлопців цигарки. Він дуже полюбляв запашну заварну каву. Неодноразово хлопці ласували цим напоєм, звареним дбайливим «Старшиною».

Після демобілізації одразу підписав зі ЗСУ новий контракт.

Прапорщик, головний сержант 2-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«Старшина» зарекомендував себе справжнім професіоналом, відданим своїй справі. Завжди прагнув до освоєння нових знань, дуже активно брав участь у заходах, спрямованих на підвищення кваліфікації. Ніколи не порушував військову дисципліну й не дозволяв цього робити іншим, легко знаходив спільну мову з побратимами, був надійним товаришем і другом, готовим надати допомогу у скрутній ситуації.

Смерть знайшла «Старшину» 22 грудня, у районі селища Старий Айдар, Станично-Луганського району, Луганської області. Він отримав смертельне поранення під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Похований 25 грудня у рідному селі.

Залишились мати, троє братів, сестра та донька.

Олег Шевченко

Олег Сергійович Шевченко народився 22 вересня 1988 року, в місті Лозова, Харківської області.

Закінчив місцеву школу № 7, відслужив строкову службу. Працював на Лозівському ковальсько-механічному заводі.

Мобілізований за контрактом Харківським міським військовим комісаріатом 30 червня 2017 року.

Солдат, водій 3-го відділення 1-го взводу 3-ї мотопіхотної роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 25-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 23 грудня близько 11:50 у районі селища Луганське, Донецької області, через смертельне кульове поранення, завдане ворожим снайпером.

Похований 27 грудня у Лозовій.

Залишились мати та брат.

Юрій Золотарьов

Юрій Анатолійович Золотарьов народився 11 лютого 1983 року, в Києві, у родині військовослужбовців. Через те, що батько хлопця служив у різних місцях, його рідні змінювали місце проживання. Починаючи з 1994 року, сім'я проживала у Дніпрі.

1991 року почав навчання у школі № 5 міста Умань, Черкаської області, але через два роки перейшов спочатку до школи № 142 у Дніпрі, а впродовж останніх двох років отримував середню освіту в школі № 134.

2000 року Юрій Анатолійович вступив до Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії Сумського державного університету, який закінчив у 2004 році. Отримав фах «спеціаліст військового управління» за спеціальністю «бойове застосування та управління діями підрозділів Сухопутних військ».

У нього не було однієї улюбленої справи, він захоплювався дуже багатьма речами: від кулінарії до малювання. Напрочуд гарно у нього виходило реконструювати зразки історичної зброї та створювати повноцінні експозиції.

Спочатку два роки Юрій Анатолійович виконував обов'язки заступника командира батареї з виховної роботи та офіцера-психолога у складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. З 2010 і до початку війни перебував на посаді командира 3-го взводу, офіцера-вихователя в Ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Юрій навчав молодих курсантів мистецтву виживання та часто наголошував на тому, що треба цінувати саме життя. Він навчав їх, як максимально ефективно зберегти свого побратима, бути обережними, як з найменшою шкодою для себе проходити крізь важкі випробування, переборювати біль, вибирати пріоритети серед розмаїття спокус, як правильно ставити цілі та йти до них.

23 березня 2014 року був призваний у першу хвилю мобілізації. За кілька днів у складі 2-ї роти 1-го повітрянодесантного батальйону чоловік був відряджений до міста Амвросіївка, Донецької області.

Протягом 2014-2015 років, виконуючи обов'язки заступника командира роти з виховної роботи, пройшов найгарячіші місця військових сутичок у Донецькій та Луганській областях: Амвросіївка, Зеленопілля, Дебальцеве, Шахтарськ, Савур-могила, Нижня Кринка, Кам'янка, Зайцеве.

Найгірше було у Шахтарську. 30 липня 2014 року під час спроби взяти місто штурмом загинув його ліцеїст - випускник та хороший друг, старший солдат 25-ї повітрянодесантної бригади Ростислав Нікітін. Наступного дня Юрій Анатолійович зателефонував своїй дружині і 30 хвилин мовчав у слухавку. 30 нескінченно довгих хвилин не міг вимовити жодного слова, аж поки не повідомив їй про трагедію.

У березні 2015-го був демобілізований та повернувся до роботи у Ліцей на посаду офіцера-вихователя та викладача вогневої підготовки. Але війна не закінчувалась і гинули наші солдати на всій лінії фронту. Тому у вересні 2016 року Юрій вирішив повернутись до рідної бригади, щоб знову передавати бійцям свої знання та намагатись вберегти їх від смерті.

Старший лейтенант, заступник командира з роботи з особовим складом 1-ї роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Якщо у когось промайне думка, що з такою посадою він відсиджувався у штабах - це велика помилка. Коли на «нулі» була його рота, Юрій Анатолійович також увесь час перебував на передовій. І як завжди, зі своїми обов'язками він давав собі раду «на всі сто».

Незважаючи на те, що перед ним вже були не курсанти, а воїни, всі вони настільки глибоко поважали свого замполіта, що невідривно слухали його лекції чи просто поради щодо самозбереження, необхідності звертати увагу на найдрібніші деталі, як правильно захоплювати позиції та контролювати сектори.

21 грудня він мав їхати додому. Вже були зібрані речі, але за день до виїзду у зоні відповідальності окремого тактичного угрупування «Донецьк» почався мінометний обстріл наших позицій. Старший лейтенант супроводжував бійців у безпечне місце, коли неподалік впала міна. Він отримав вкрай важке уламкове поранення у голову та негайно був евакуйований до лікарні імені Мечникова.

Чотири доби лікарі боролися за його життя. 24 грудня Юрій Анатолійович помер. Похований 26 грудня на Алеї Героїв Краснопільського кладовища міста Дніпро. Залишились батьки, двоє братів, дружина та син.

Андрій Товкач

Андрій Віталійович Товкач народився 3 квітня 1978 року, на півночі Росії. У дитинстві разом з родиною переїхав до України, до селища міського типу Широке, Дніпропетровської області.

Закінчивши Широківську школу № 1, вступив до професійно-технічного училища, де отримав фах «тракторист».

Він дуже любив читати. Займався цією справою постійно, вважаючи таку «їжу» для розуму найкоротшим шляхом для самовдосконалення та інтелектуального розвитку.

Був призваний за мобілізацією у 2015 році. Службу проходив у 1-му протитанково-артилерійському дивізіоні 93-ї окремої механізованої бригади.

Після демобілізації працював у Дніпрі, але одного дня вирішив знову повернутися до лав армії. А це була людина, яка майже ніколи не змінювала своїх рішень та не відступала від досягнення мети. Незважаючи на всі вмовляння та поради, він влітку 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, гранатометник парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув 26 грудня у зоні відповідальності окремої тактичної групи «Донецьк» через кулю ворожого снайпера.

Похований 29 грудня у Широкому, біля могили своєї матері.

Залишились батько, брат, сестра, цивільна дружина та дві доньки.

Андрій Сипавка

Андрій Олександрович Сипавка народився 13 червня 1980 року, в Ужгороді (зареєстрований у Чопі).

Військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Загинув 17 грудня близько 23:00 у районі селища міського типу Зайцеве, Донецької області, після прямого влучання 120-мм міни у бліндаж.

 

Джерело: «Цензор.net»