Ми - в безвихідній ситуації.

- Кажу вам, вони вбили Тройні... - бурмоче Двур.

- Каже він! - огризається Файар, котрому ніколи не сидиться на місці, тому для нього наша біда, мабуть, найдошкульніша. - Раніше треба було головою думати, а не язиком чесати!

Він злісно штурхає найближчу каменюку носком черевика просто до стіни. Удар!

- Хочеш нас прикінчити? - Двур тільки й чекає шансу зчепитися з Файаром. - Хочеш, аби ті покидьки нас вчули?

- Припиніть, - кидаю їм. - Тройні мертвим ніхто не бачив. Ті покидьки все одно знають, де ми.

- Щоби вони виздихали... - спльовує Двур.

Я мовчки погоджуюсь з ним, але мовчу. Що тут сказати. Це мала бути ризикована, але по суті проста операція. Ми тишком спускаємось в шахти, гребемо безцінні каменюки ріхалу і звалюємо ще до того, як ті покидьки взагалі помітять чиюсь присутність. А тоді прямий рейс на Землю корабликом Файара, кілька незаконних оборудок і - вуаля! Бабло потече до нас рікою, бо наразі немає достатньо божевільних мисливців, які б лізли просто в шахти до руші. А на землі ріхалу нема. Але оскільки нам кранти, то ніхто й не дізнається про цю бісову історію, в яку я влип, бо Тройні має погану звичку... Гаразд-гаразд. Про мертвих або добре, або ніяк.

- Кажу вам, нашаткують нас, як капусту, - Двурові ніколи не ліньки підливати олії у вогонь. - Вони - бісові варвари. Єдині, хто не в Альянсі. Шизануті.

- Закрий пащеку, - кидає Файар і дивиться вгору. - Як думаєте, до поверхні далеко?

- Біс його знає... Так?

Я дивлюсь в стелю. Вона низька і чорна. От що я побачу перед смертю. І купи ріхалу. Він валяється на підлозі, ніби сміття. Так і не скажеш, що на Землі можна шикувати, збуваючи його.

- А мій дядько розповідав, що ті покидьки в часи війни з варганами любили вибирати очі живим полоненим, - стрекотить Двур. - І їсти.

- Заткнися, - повторює Файар так само повільно, як і до того. Повітря довкола нас наповнюється іскрами напруги.

Не знаю, де ми помилились. Все було добре: спорядження, детальна карта, невелика команда. До біса!.. Загін руші перестрів нас просто дорогою до ліфта нагору. Височенні, як колони. І страшні, як мама моєї першої дружини.

Здається, вони здивувались нашій появі.

Але ми не дурні - рвонули звідти, що було сили. Так і опинились тут. Руші досі не напали на нас. Але скоро вони це зроблять. Тройні вже в них, бо він відстав.

 - ...а між собою перемовляються химерною мовою, - голос Двура стає хрипким. - І якщо слухати її довго, то мізки починають закипати.

- У мене від тебе мізки закипають, - повідомляє Файар.

Я думаю, що треба було пошукати інфу перед тим, як дути сюди. Наприклад, чи їдять руші землян? Знаю, в повсякденному житті це не дуже корисна інформація, проте зараз я б віддав свою річну зарплату за конкретні дані. Але пізно думати про міжпланетну дипломатію, коли поперся грабувати шахти інопланетян.

- ...і потім, якщо ти будеш ще при тямі, вони...

Двур не закінчує речення. Файар кидається на нього.

- Ти замовкнеш, сволото, чи тебе заткнути?!

Я не хочу влазити між ними. Але тут Двур вихоплює ніж. Ох, трясця вам, ніж! Ще би спис і алебарду приволік з музею...

Файар сахається назад до дверей.

І двері розходяться.

От і дошумілись.

Я чекаю, що наш сховок зараз заполонить натовп злісних шахтарів, котрі прийшли розібратись зі злодіями. Але там нікого немає. Відчуваю, як серце лупить по ребрах.

Тихо.

Визираю.

Нікого! Двур рипить невдоволено і плентається за мною. Файар кидає:

- Тут мусить бути якась фігня...

- Ходу, - відповідаю я. - Головне - вихід.

Хвилину ми летимо прямим коридором. Я першим влітаю у круглу кімнату.

А ось і фігня.

Там нас вже чекає один. Високий, з непропорційно довгими ногами і худою шиєю. Банькаті очі. Кістки випирають. Ніби підліток-переросток. Ще й з довгою мітлою в руках. Щойно помічає - клацає кнопкою на пульті.

Я інстинктивно кидаюсь назад. Двері захряскуються перед моїм носом.

Чудово. Мене відділили від Файара і Двура. Чудово. Мене закрили наодинці з оцим. Трясця...

Я дивлюсь на свого суперника. Окидаю поглядом кімнату. От де в них склад! Всюди каменюки ріхалу, які ми планували збувати на Землі. Тільки тут вони звалені в корзини з позначками для сміття... А, до біса! З'їсти свої очі я не дам.

Вихоплюю пістолет. Руші робить те саме. Без найменшої затримки. Різким впевненим рухом відкидає мітлу.

Гаразд, думаю, він бачить у мені ворога.

- Що, прикінчити мене вдумав? - питаю, а у самого голос тремтить. Як на зло, в голові оживають всі історії про жорстокість їхніх катувань.

- Що, прикінчити мене вдумав? - відповідає підліток-переросток. А голос не дуже грізний.

- Ну, підходь... - я підманюю його, але він повторює мій жест.

Знущається, покидьок!

- Де Тройні? Що ви з ним зробили?

- Д-де Тройні? Тройні... а, Тройні!

- Будеш мене мавпувати, я тебе...

- ...я тебе...

Я завмираю - він теж. Я кажу щось - він повторює. Я йду - і він за мною.

Що за дурня?

Кілька хвилин ми кружляємо один напроти одного. Це мене бісить. Піт на чолі. Руки трясуться. Двері зачинені.

- Що ти хочеш? - кажу у відчаї.

- Що ти хочеш?! - відповідає.

Ах, що я хочу?..

Вихід я хочу. І додому. І...

Ідея моя, звичайно, божевільна. Я опускаю пістолет на підлогу.  Не зводжу погляду зі свого довготелесого «друга». Він робить те саме. Ого! Спрацювало!

Крок вперед.

Намагаюсь на думати про його зріст, силу, криваві байки і балаканину Двура.

Ще крок. Два. Три.

Ми опиняємось один навпроти одного. З такої відстані очі покидька нагадують поліровані каштани. Такі ж темні, великі. І перелякані. В його баньках відбиваюся я - з перекошеним від страху лицем теж.

- Цікаво, хто з нас більше боїться?

- Цікаво, хто?

Я сумніваюсь кілька секунд. Тоді зусиллям змушую руку поворухнутись і простягаю її до інопланетного шахтаря. Він відповідає на мій потиск.

- Сміття? - питаю я, киваючи на ріхал довкола.

- Сміття, - киває він на камені в моїх сумках на поясі. - Прибирати? - питальна інтонація.

- Заблукати. Вихід, - видихаю я і вивертаю падлюче каміння просто в найближчу урну.

Мої ноги тремтять, коли руші посміхається задоволено і киває в бік дверей:

- Люди. Тройні. Вихід. Вихід-вихід.

Здається, я тепер знаю, як налагоджувати міжпланетну співпрацю.