- Тільки не кажи, що ти віриш в цю... в цю тупу брехню!
- Арі зім'яв афішу і кинув її просто мені в лице.
- А що, коли вірю? - посміхнувся я, здмухуючи папірець.
- Зна-а-ю я цю усмішку, - протягнув Арі. - Востаннє, коли
ти так на мене вирячився, ми якогось темного опинилися вночі в саду Бубелькової
і... забув вже, яку прочуханку влаштував нам дід?
- То був експеримент! - я підхопився з софи, старої і
потертої, як і все в цьому домі. - Тим більше, Бубелькова не постраждала. Та на
неї хоч танком їдь - певен, вона своєю вставною щелепою зжує його й не вдавиться.
- Все одно. Ні. Я кажу - ні, - Арі затявся на своєму і
намагався вдавати, що він все ще читає конспект. - В мене семінар у четвер. А в
п'ятницю два модулі. І соціологія, котру якийсь біс вліпив в останньому семестрі.
- Можливо, це наш єдиний шанс! - я не міг вгамуватись,
поки не отримаю згоду. Так вже сталося, що з нас двох це мені завжди доводиться
вмовляти Арі, а не навпаки. Мабуть, весь дух шукачів пригод, який ми в дитинстві
всотувати з розповідей діда, прадіда і двох прабабусь, вивітрився чи розбився вщент
об стіну впертості і скептицизму мого брата.
- Скласти соціологію в мене теж єдиний шанс, - відповів
він, але вже без попереднього запалу. - Пані Цербер сказала, що хто не складе одразу
- папери в деканат і на вихід.
- Ну й гаразд, - я підкинув зім'яту афішу до стелі, а
тоді клацнув пальцями, щоби викресати іскру.
- Геть від моїх конспектів! - Арі злякався іскри ще більше,
ніж Бубелькова свого часу злякалася величезного живого куща, котрий постукав у її
спальню на другому поверсі.
Але я багато тренувався: вогонь розгорівся саме там, де
й потрібно. Афіша спалахнула і за кілька секунд стала попелом. А з нею і повідомлення,
отримавши котре, я сьогодні вранці відчув, що моє серце лупиться об ребра, мовби
скажений пампух у каструлі з киплячою олією.
«Шановні Арістарх і Арістель Шумм, - писали нам. - Хочемо
урочисто запросити вас на Перший у нашому місті, та попри те найсправжнісінький
Турнір бойових магів! Сподіваючись на вашу щиру й сердечну згоду, ми повідомляємо
вам також таємний пароль для того, аби ви без перешкод до нас потрапили: АТРБРНД.
Ви повинні одночасно промовити пароль третьої ночі після отримання цього листа,
стоячи спиною на схід і бажано обличчям до дзеркала. За відсутності дзеркала рекомендуємо
вам скористатися гарно помитими ложками чи супницями. Зауважте, що зі собою заборонено
проносити холодну чи вогнепальну зброю. Щиро ваші, організаторський комітет Турніру».
***
Я знав, що вмовлю брата. Адже я ще ніколи, ніколи-ніколи,
ні єдиного разу в житті не бував на Турнірах бойових магів! Покійний прадід розповідав,
що він познайомився з прабабцею саме під час щорічних змагань під Лондоном, коли
вона налетіла на нього, прихованого покровом невидимості. А другий прадід втратив
руку в 21-му, коли його суперник у фіналі вирішив, що саме час порушувати правила,
і кинувся в атаку з кухонним ножем. Але потім мій родич навчився крадькома відрощувати
на місці своєю втрати вельми вдалу ілюзію.
Та головне - вони обоє неодноразово здобували вінок переможця,
підтверджуючи силу великого роду Шумм. Я теж прагнув підтверджувати його силу, тому
чародійський Турнір - то була мрія всього мого дитинства.
...Поки я не дізнався, що їх вже давно не проводять. Принаймні,
в нашій всіма забутій провінції. Приблизно в той же час я дізнався й іншу жахливо
новину - сучасні маги майже не чаклують й чомусь вважають це несерйозною та небезпечною
розвагою. Таку інформація матір намагалась запхати нам в голови приблизно з 5-річного
віку. Арі повірив, я - ні.
- Прадіде, - спитав я якось, сповнений дитячої наївності
та прямолінійності. - А чому тато й мама не користуються магією? Вони що - не навчились?
- Ні, Арісте. Вони просто хочуть бути сучасними і нормальними
людьми, - відповів батько батькового батька так, що я замислився, яке слово жахливіше:
«сучасні» чи «нормальні».
- Арістелю, не слухай дідуся і негайно помий посуд! -
втрутилась матір, котра метушилась на кухні. - Ти ж пригадуєш, як тітку Георгію
забрали в лікарню?
- Так, - кивнув я, хоча пригадував це вельми туманно.
Тітка Георгія запам'яталась мені тим, що любила говорити зі столовими приборами
за обідом.
- Ну ось, - мати кивнула. - Це може статися і з тобою,
якщо ти десь казатимеш, ніби вмієш чарувати. Затям це гарно!
- Не задурюй малому голову, Адо! - хрипко відповів прадід.
- Арістель - справжній бойовий маг з роду Шумм! Правда, малий?
- Правда! - рявкнув я з таким ентузіазмом, що тарілка
вислизнула з моїх рук просто на підлогу.
Мама скривилась.
- А тепер, шановний бойовий маг з роду Шумм, прибери за
собою і марш вчити французьку! Чарівне вміння бити тарілки не стане тобі в нагоді
у майбутньому.
Кінець замальовки.
Загалом, тепер ви уявляєте, як виглядає моя сім'я і чому
ми з Арі вчились чаклувати переважно потай, поки батьків не було вдома. Точніше,
я вчився і вмовляв брата складати мені компанію. Бо магія - це довго і складно.
Принаймні, набагато складніше, ніж у розповідях дідів та бабусь, котрі, здається,
могли завиграшки вичакловувати правою рукою тайфун, а лівою спиняти лавину. Я мріяв
якщо не дорівнятись до них, то хоча б освоїти все, що мені вдасться.
Отож, у п'ятницю я молив всіх існуючих богів, духів і
демонів, а також Великий Бублик Везіння (довга історія...), аби Арі гарно здав свої
модулі. І коли він, сяючи, мовби каток в торговому центрі, ввалився в мою кімнату
ввечері, я зрозумів, що все вдалося.
- Ха! У кого сто зі ста? - заявив він з порогу.
- У мого найкрутішого брата! - впевнено відповів я.
Арі завжди вчився на відмінно. Шкода, що ми не близнюки
- тоді я б його відправляв замість себе на особливо складні екзамени.
- А тепер нам пора на Турнір! - нагадав на хвилі братового
гарного настрою.
- Який-такий турнір? - зі супер-розумної головешки Арі
всі речі, які він не вважав важливими, вивітрювались ще швидше, ніж аромат моїх
улюблених булочок з кухонного креденсу.
- Першийвмістітурнірбойовихмагів! - випалив я з бойовою
готовністю номер один.
Арі подивився на мене. Тоді потер перенісся. Тоді зітхнув.
- По-перше, це все просто чиясь вигадка. По-друге, тобі
дев'ятнадцять чи дев'ять? По-третє, відколи хоч хтось з нас бойовий маг?
- До речі, сьогодні Анка питала про тебе, - я вирішив
застосувати безпрограшну, хоч і трохи жорстоку методику. Анка - власниця найрудішого
волосся та найкоротших спідниць на нашій вулиці і давня любов Арі. Одностороння,
звичайно.
- Що вона хотіла? - брат нашорошив вуха.
- Ти йдеш зі мною на Турнір - я тобі розповім, - довелось
піти ва-банк. Анка справді дзвонила, але питала вона чи ми - я, Арі і наші численні
родичі - завітаємо до них через тиждень на святковий обід з нагоди уродин її бабці
Аделі.
- Щоб. Ти. Вдавився, - відкарбував Арі, а тоді розтріпав
жорстке волосся і підійшов до мене. - Ну і? Що треба?
Я повернувся обличчям на захід, тицьнув братові в руку
ложку, яку заздалегідь приніс. І папірець з паролем.
- Треба сказати це одночасно.
- Давай.
- А-те-ре... - почав я, але тут Арі смикнув мене за руку.
- Не «ре», а «ер», ти..!
- А-те-ер-бе... - я затнувся перед наступною літерою, але
сказав правильно: - ...ер-ен-де!
Дві секунди ми просто стояли посеред кімнати: двоє височенних
ідіотів - один в синій жилетці, інший в сірій - і з начищеними до блиску ложками
в руках. А тоді сталося.
Ми потрапили на Перший у місті Турнір бойових магів.
***
Транспарант висів на двох стовпах так високо, що довелося
задерти голову.
«Вітаємо вас на Першому у місті Турнірі бойових магів!»
- сповіщав надпис. Я стиснув ложку сильніше.
- Дурня якась, - прошипів Арі.
Я нізащо не міг з ним погодитись.
По-перше, транспарант - це вже серйозно. Для якоїсь дурні
на кшталт розпродажу віників чи університетського конкурсу краси його б не друкували.
По-друге, за імпровізованими воротами відкривався вид на абсолютно прекрасно незнайому
мені долину на березі озера. Вона була всипана різнобарвними наметами, аренами і
неймовірною кількістю гірлянд, ліхтарів та свічок, котрі, здається, просто собі
літали чи плавали в повітрі. І там була прірва людей!
- Ти бачиш те, що і я?
- Дурня якась... - повторив Арі спантеличено.
- То ви будете йти чи таки тут й стовбичитимете до самісінького
рання? - прострекотів хтось за нашими спинами. Я ледь не підстрибнув.
Там стояла бабушенція в капелюсі з пір'їнами. Вона тримала
перед собою величезну миску з булочками.
- Перепрошуємо, а куди тут звернутися, щоби взяти участь
у Турнірі? - спитав я, сходячи з її дороги.
Бабушенція хмикнула так, що пір'їни здійнялись вгору,
а тоді тицьнула мені в руки кілька булочок, гарячих, як вугілля у вогні.
- Бідосю, ти ще й читати не навчивси! - вона похитала
головою, а тоді оминула Арі, і припустилась з пагорба в долину зі швидкістю, котрій
позаздрить олімпійський спринтер.
- Мені здається, чи це була бабця Франтішека? - спитав
Арі повільно.
- Тобі здається, - відповів я. Бабцю Франтішека, стару
й поважну професорку філософії, яка гасає по полях з мискою булочок, я не зміг би
уявити навіть в найхимернішому сні.
І ми пішли вниз теж. До наметів, гірлянд і озера, яке
блискотіло так радісно, як і мої очікування.
***
Зблизька Турнір бойових магів нагадував суміш весняного
фестивалю для всієї родини та ярмарку вуличної їжі. Над берегом група дітей радісно
бігала по воді. Коли я придивився, то зрозумів, що то не вода - найстарший з них
заморожував все при березі, перетворюючи поверхню озера на ковзанку. Звідусіль долинали
аромати смакоти. Між наметами з наїдками ходили цілі сімейства і здавалось, що всі
гарно проводять час, не дивуючись нічому. На відміну від мене. Повногруда жіночка
в архаїчному корсеті закликала купувати саджанці мандрагори. Двоє стариганів з гачкуватими
носами зосереджено переливали з великого бутля в пробірки мерехтливу золотаву рідину,
котра пахнула пліснявою. Повз мене пробіг сніговик з дверною ручкою замість носа.
Кілька разів я наче бачив в юрбі сусідів, проте вони швидко зникали з поля зору.
Ліхтарі справді плавали в повітрі. Час від часу з біло-синього намету виривались
снопи іскор і феєрверки. Пан у чорно-вишневому фраці грав на скрипці. Довкола нього
танцювала зграйка дівчат, схожих, як двійнята. От тільки їх було восьмеро - усі
з перловою шкірою і довгим зеленаво-сріблистим волоссям. Одна підморгнула мені так,
що серце здійснило шалений пірует, але Арі смикнув мене і ми пішли далі.
- Ну? - нетерпляче спитав брат, коли ми відійшли на безпечну
відстань від вабливих танцівниць, продерлися поміж наметами з солодкою ватою, котра
сама намотувалась на палички, і спинились позаду них, щоб перевести подих.
- Тут всюди маги! - захоплено видихнув я. - Справжнісінькі!
- Ну? - брат дивився на мене похмуро і з таким осудом,
наче я тут примушував його танцювати на столі на очах у його любої Анки!
- Ти бачив тих дядьків із зіллям? А прилавок зі справжніми
пророцтвами? А...
- Ну і що? - Арі, здається, стримувався з останніх сил.
- Це щось... дивне. Дивне і химерне, так.
- Гаразд. Вочевидь, нам треба знайти організаторів Турніру!
- здався я, розуміючи, що брат не поділяє моє захоплення ні на йоту.
- Ви сказали: організаторів Турніру? - перед нами, мов
з-під землі з'явилась дівчинка з величезними бірюзовими очима і обличчя таким гладеньким,
як у порцелянової ляльки з колекції прабабці Зойсі.
- Так, - кивнув я. - Ми б хотіли взяти участь у Турнірі.
- А ви хто? - дівчинка з підозрою подивилась на ложку
в моїй руці. Я зловив себе на думці, що тримаю її, ніби зброю.
- Брати Шумм, - буркнув брат. Він свою ложку давно сховав,
але вона по-зрадницьки визирала з задньої кишені його джинсів.
- О, - дівчинка не виражала жодних емоцій кілька секунд,
але після того сплеснула в долоні і заволала так голосно, як пожежна сирена: - Шановне
товариство! Вони прибули! Вони прибули! Арістарх Шумм! Арістель Шумм! Вітайте!
Приблизно в цей момент я справді захотів дати дьору або
прокинутись у власному ліжку. Бо коли крик бірюзової дівчинки припинився, змінилося
все. Зовсім все.
На мить світ довкола нас завис:
стихла музика і гомін натовпу, ліхтарики погаснули, навіть повітря, як мені здалось,
загусло. А далі намети перед нами метнулись в боки, мов живі. І ми з братом опинились
перед очима великого... ні, величезного натовпу, серед якого блукали дідки з зіллям,
жіночка з мандрагорами, срібнокосі красуні, живий сніговик, а також «бабця Франтішека»
з булочками і стільки магів, скільки я в житті не бачив. І, мабуть, більше не побачу.
Коли прокинусь. Бо на даному етапі мені почало здаватися, що все це - найчудовіший
сон, який може наснитися тільки раз у житті.
- Нарешті! Тепер ми можемо починати! - наказав строгий
жіночий голос, котрий підозріло нагадував бабцю Аделю, але жодної бабці Аделі тут
не мало б бути.
А тоді бірюзова дівчинка проштовхала нас з Арі крізь натовп,
дорогою вчепила нам бутоньєрки, як на весіллі, тільки замість квітів там горіли
золотим емблеми учасників Турніру - я бачив такі серед прадідових речей. Дівчинка
виштовхала нас - попри те, що була нам зростом до пояса - просто до стрільбища.
Що то стрільбище я зрозумів з наявності загорожі та мішеней на протилежному кінці
поля.
- Ну-ну, Шумми таки приперлись! - знущальний голос Франтішека
примусив мене повернутись праворуч.
Франтішек жив на сусідній вулиці і був відомий тим, що
нічим не був відомий. На п'ять років старший він мене (і на чотири від Арі), він
успішно сидів вдома, під опікою бабці, мамці, двох старших сестер і незаміжньої
тітки.
А тепер він стовбичив просто перед нами і на лацкані його
старого піджака теж блищала емблема учасника.
- Ти що - маг? - спитав Арі швидше за мене.
- А що, на капусту більше схожий? - Франтішек, якого я
знав виключно як спокійного і затурканого хлопця, раптом хвацько перестрибнув через
загорожу і примірявся до цілі на тому кінці.
- Я вас обставлю, так і знайте!
За Франтішеком до нас підійшов
і мовчки кивнув чоловік з темною клиновидною борідкою, котрий бурмотів собі під
ніс щось іспанською. Потім пара білявих близнюків у світлих сорочках і з метеликами.
Один похмурий патлатий металюга, на котрому було стільки брязкалець, що я не одразу
помітив емблему учасника. Та вони все прибували і прибували!
- Я й не знав, що цей Турнір
такий масштабний, - шепнув я до Арі, який нагадував статую імені себе.
- Там... - пробулькотів він.
Я прослідкував за його поглядом.
До гурту учасників саме підійшла... ахах! Руда Анка! Як завжди, в короткій спідниці
попри мороз і з гоноровою посмішкою.
- ...і панна Анкоридж Влас!
- я спочатку не зрозумів, що ведуча (бірюзова дівчинка) оголосила нашу сусідку,
але то була єдина панна тут.
- Анко, гов! - я помахав їй
і вона підбігла, поки Арі поруч мене червонів і білів почергово.
- Привіт, Арі, привіт, Арісте,
- сказала вона. Арі пощастило урвати собі краще скорочення імені, бо він старший.
- Готові до стрільби льодовими стрілами?
- Звичайно! - брат раптом з
ентузіазмом кивнув. - Але Анко, що ти тут робиш?
Вона закотила очі (з накладними
віями виходило особливо ефектно) і відповіла:
- Потім побачите.
- Анкоридж... - гигикнув я, бо
ж уперше почув повну версію її імені.
Вона стрельнула в мене поглядом
серійного вбивці.
- Так! Анкоридж! Чудове американське
місто!
- Відколи тебе звуть Анкоридж?
- Відтоді, коли мої батьки
там познайомились і вирішили назвати первістка так - їм це, бачте, видалось романтичним!
- О, дуже романтично, - пробурмотів
Арі, обмацуючи Анку поглядом. Але довго йому не вдалося це робити, бо - так-так,
нарешті! - розпочався Турнір.
***
Вичакловувати льодові стріли
виявилось важче, ніж я думав. Вони кришились, танули, різали руки чи ставали снігом
замість льоду. Я пригадував настанови прадіда і наші тренування потайки від батьків.
Але перші три стріли зовсім розтанули, зате четверту я запустив так поспішно, що
вона ввіткнулась просто в центрі мішені.
Так швидко, що я не встиг здивуватись.
- Є-є-є-є-й! - закричав і підкинув
стиснуті кулаки вгору.
За моєю спиною підбадьорливо
зашумів натовп чаклунів. Золотисті гірлянди вибухнули над головами - так ставалось
щоразу, коли хтось потрапляв в ціль. Мені здавалось, що я трохи п'яний від щастя.
Арі вцілив двічі. Франтішек
- жодного разу. Анка перемогла всіх.
- О, вона неймовірна! - пробурмотів
мій брат, коли оголосили результати.
Здається, він різко змінив
свою думку про Турнір.
- Ану зосередься! - я турнув
його під ребра. - Нам треба захищати честь великого роду Шумм, а не соплі розпускати!
Далі ми змагалися у створенні
ілюзій. Біляві близнюки не змогли навіть удвох нічого витворити, тому їх дискваліфікували.
Я розхвилювався, але раптом знайшов в натовпі поглядом прадіда, який підбадьорливо
піднімав в повітря свою ілюзорну руку.
«Ти все зможеш!» - пролунало
в моїй голові.
І пригадавши довгі тренування
вдома, я повірив у себе.
Найпростіше спочатку створити
ілюзію того, що ти гарно знаєш. А потім зробити її рухомою - це одна з вимог завдання.
Я хотів витворити кухонний сервант і примусити його відчиняти дверцята. Але, врешті,
це погано закінчилось. Бо я дуже чітко уявляв пакети з печивом, а от сам образ серванта
з моїх думок вислизав.
Збоку незнайомець у старовинному
темно-синьому плащі успішно вирощував ілюзорній кущ троянд, котрі виростали, всихали
й осипались на очах в зачарованих глядачів. Праворуч мене Арі створив наш годинник
з вітальні, але коли стрілки почали рухатись, ілюзія попливла, ніби картини Далі.
- Ти можеш сказати, що сюрреалізм
- це твій задум, - шепнув я братові.
- Заткнися! - відрізав він
мені, роздратований своєю помилкою.
Врешті, я покинув спроби зробити
неможливе і начаклував гору пісочного печива. Воно послухалось мого руху, здійнялось
в повітря, мовби чудернацькі гірлянди і затанцювало довкола так, що зарябіло перед
очима.
І - раптово! - я переміг у
цьому турі.
А потім ми змагались у швидкості
замороження води - озеро ж під боком. Один з учасників випадково впав у воду і вморозив
сам себе у лід, панікуючи. Його розморозили, звичайно, але дискваліфікували.
Згодом ми билися на льоду.
Точніше, ошаліло намагались зберегти рівновагу і при цьому кидались крихітними енергетичними
сферами, ніби сніжками.
Я у своєму жилеті забігався,
геть впрів, дихав важко і стомлено, і постійно здував волосся з очей. В мене боліла
права нога (Анка вцілила) і спина (заслуга Синього Плаща). Я обпік пальці, бо не
вдягнув рукавиць і вхопив сферу суперника. Розтягнувся на льоду разів зо п'ять.
Набив синець на підборідді. Став гордим власником дірки в джинсах (пропалив) і дірки
в сорочці (порвав). Ще я ледь не обсмалив собі брови, коли задивився на глядачів
- серед них тепер блукав не лише прадід, а й обидві прабабусі в старовинних сукенках.
Перед очима в мене миготіли золоті сліди від енергетичних сфер. Іскри засипали все
довкола, перемішані зі снігом і конфетті.
Я посів третє місце в «магічних
сніжках на льоду». Дві срібнокосі красуні, котрі підійшли привітати мене після змагання,
розповіли, що в часи їхньої юності сніжки були улюбленим видом спорту магів. Хоч
з вигляду я дав би їм не більше, ніж 16-ть.
Поза тим, я ніколи не почував
себе щасливішим.
***
У перерві між парними дуелями
я привалився відпочити біля одного з наметів. Фото потрапило мені в руки цілком
випадково - воно лежало в снігу. Старе та ще й розірване - другу половину поруч
я так і не знайшов. На фото сиділи двоє пупсів з вигляду від 0 до 3 років. Підпис
повідомляв, що то «Арістарх, Арістель і Арі...». Обірваний шматок фото не дозволив
мені дізнатись про повне ім'я третього.
Ого!
Я знову зиркнув на фото, намагаючись
знайти зв'язок, бодай, ментальний, між собою теперішнім та хоч яким-небудь пупсом
у мереживній льолі, з лисою головою і великими світлими баньками.
- Слухай, - спитав я в брата,
який підійшов і привалився спиною до стенда з сувенірними магнітами, котрі плавно
змінювали колір, - які ти знаєш імена на «Арі»? Окрім наших.
- Арістон, - видав він негайно.
- Це - не ім'я. Це - пральна
машинка бабці Грети.
- Коли нові викладачі намагаються
прочитати «Арістарх» в журналі, я теж думаю, що це не ім'я, - відповів брат. - Слухай,
- він повернувся до мене. На його чолі червонів глибокий поріз, намазаний якоюсь
гірчичною пастою. Очі Арі горіли.
- Слухаю, - я кивнув з готовністю.
- Тут Анка - і це круто. Але насправді, річ не в цьому,
- він затнувся на кілька секунд. - Тут просто круто. Мені здається, що... що так і
має бути. Ні, звичайно, мама права, треба гарно вчитися, здобути професію і все
таке... Але я ніколи не думав, що магія може бути настільки...
- Веселою? Яскравою? Живою?
- я мав звичку закінчувати речення за брата, коли він довго сумнівався над якимось
словом.
- Справжньою, - відповів мені
Арі. - Я ж завжди слухав ті казочки дідів і бабусь так поблажливо. Мені здавалось,
що половина з того - їхні вигадки. А інша половина - сильне перебільшення. А виявилось,
що... - Арі простягнув руку вперед, схопив повітря і розсміявся.
Я вирішив, що запитаю про фото
у прадіда після того, коли закінчиться Турнір. А тоді бірюзова дівчинка (її звали
Нін) покликала нас, бо починалась друга частина дуелей. І знаєте, що? Я мав твердий
намір перемогти всіх!
***
Мій прокол полягав у тому,
що перемогти всіх означало також перемогти і Арі.
Словом, ми з ним зійшлися у
фіналі.
- Ну що, малий? - брат геть
розпалився. - Здаєшся одразу чи тобі влаштувати прочуханку?
- Нагадати тобі, хто з нас
відповідально вивчав французьку, а хто - бойову магію? - реготнув я, певний у своїй
перемозі.
Нін перебила нас і наказала
починати на рахунок три.
На «раз» я спробував відчути,
як нагріваються долоні - прадід казав, що краще збирати енергію там, щоби вона випадково
не вистрелила тобі з коліна. Хоча, як глянути - коліно теж може стати в битві корисним...
На «два» я вже бачив достеменно,
що хочу. Я хотів меч, звичайно ж. Той самий, що на гербі роду Шумм.
На «три» я вдихнув і вивільнив
енергію, відчуваючи, як вона стікає по руках.
Проте, Арі атакував першим,
бо він вирішив обійтися без зброї і полоснув мене навідліг просто потоком енергії.
Або ж це був химерний батіг.
Я зігнувся від болю. Брат чекав.
Це дало мені шанс закінчити з мечем.
Коли я атакував Арі, хтось
в натовпі глядачів зойкнув. Але я не бачив, хто. Дивна річ: це був мій перший Турнір.
Це була моя перша серйозна сутичка з іншими магами. Але мене переповнювало задоволення,
горіння й відчуття того, що саме так і має бути. Що це світ, якому я належу цілковито.
Я посміхнувся, вивертаючись
від батога Арі. Моя атака розітнула його рукав. Бризнула кров. Брат сахнувся назад.
Послизнувся. І впав.
Я чекав, поки він підведеться.
Хтось з натовпу кинув запальне:
- Та добий ти його, допоки
є шанс!
Це на мить вирвало з бойового
трансу і я кинув спантеличено:
- Що ви мелете, шановні? Це
- мій брат. І вже вибачайте, але середньовічні смертельні дуелі в минулому.
Проте Арі дивився мені за спину
з виразом найглибшого страху.
Я озирнувся і теж завмер на
місці.
Брат пробурмотів за нас обох
цілковито нажахане і винувате:
- М-ма-а-м?
***
Наша мати, відома також як
сучасна і нормальна людина Ада Шумм, стояла тепер біля загорожі арени для дуелей,
вчепившись у неї обома руками. Я не міг зрозуміти, що написано на її обличчі. Страх?
Злість? Розчарування? Там було всього потрохи. Але тут до неї проштовхалась бабця
Анки і поплескала по плечу:
- Ну, бачиш, Адусю. Ми ж казали
давно, що пора це припиняти. А ти упиралась.
Мама ніби розморозилась і важко
схопила повітря ротом. Арі підвівся на ноги і поправив жилетку чи те, що він неї
залишилось.
Я подивився на маму, тоді на
бабу Анки і саму Анку (Анкоридж, хах!), на прадіда й обох прабабусь, на дідуся і
батька, котрий (ой, нам тринець) теж був тут. На Франтішека, його численних жіночок-родичів.
На дітей Гмельських, котрі крутились неподалік від арени зі стадом сніговиків. На
поштаря, котрого я знав з дитинства, але вперше бачив в образі франта сторічної
давності. На всіх-всіх-всіх тих родичів, сусідів, випадкових гостей Турніру і тих,
кого я бачив щодня... усе своє життя.
- Магів багато, так? - спитав
я у матері. Чи сам у себе. Бо тут же кивнув замість відповіді. - Магів багато. І
в нашому провінційному містечку теж. Вони просто гарно приховують себе, так? Так?..
Тут мені дуже хотілося, щоби
хтось підтвердив мою здогадку. Але ніхто цього не зробив. Натомість мама схилилась
на огорожу і розридалась.
Наша. Непробивна. Матір.
Ми з Арі підійшли до неї.
- Арі... ох, Арі... - вона витирала
очі і бурмотіла наше ім'я багато-багато разів, але мені здалось, що вона сказала
не Арістарх чи Арістель. А Арістан. Ім'я, якого я не чув ніколи раніше.
***
Поки прабабці заспокоювали
маму, ініціативу прояснити хоч щось взяла на себе пані Аделя.
- Давно розказати мали... то слухайте. Вас було троє, -
відрізала вона суворо. - Троє малих Шумм. Усі - з дуже сильними здібностями, але
що малі, то й не контролювали себе. За вами дивилися постійно, але якось не догледіли.
Ви бавились своїми чарами - закінчилося зле. Арістан помер. Арістан - третій брат
ваш. Ви двоє ледь вижили. Ада, - бабця Анки кивнула в бік нашої мами, - ледь не
зійшла з глузду. Або таки троха зійшла. Бо вона заприсяглася, що її діти житимуть
відтоді нормальним... чули, нормальним людським життям! Вона наклала на вас закляття,
котре сліпить од чар поза вашим домом - вдома пригасити не могла. Та того ви не
помічали нічого, що творилося, хоч би й у вас під носом. Чи забували одразу. Того
Френ, - вона кивнула в бік прадіда, - тільки вдома й міг вас вчити троха. Ада ж
затялась, що все. Ніякого чарівництва. Й нам заборонила руйнувати ваш світ ілюзій.
Але ми ж бачили, що ви - справжні Шумм. Шумм - не нудні людиська. І ми вирішили
- ми всі, - вона окинула натовп поглядом, - що влаштуємо цей Турнір та вмовимо Аду
зняти з вас закляття. Бо це ж мовби жити сліпими! Ми собі думали - якщо ви не прийдете,
то так тому й бути, нормальні люди. А якщо прийдете, то ви таки справжні Шумм і...
- І ми прийшли, - прошепотів
Арі таким надламаним голосом, якого я не чув у нього з того дня, як він завалив
свій перший екзамен в університеті, бо тоді впав з гарячкою.
Я дістав з кишені розірване
фото. Помітивши його, мама кинулась до мене і вирвала з рук.
- Вибач... - пробурмотіла вона,
- о вибач, Арі!
Я не знав, до кого вона зверталась
в той момент - до мене, брата чи Арістана. Чи до всіх одразу.
- Отож, маги... їх багато поруч
з нами? - знову спитав я, намацуючи в своїй свідомості ще якусь опору, аби не схопитись
за голову руками в істериці.
Бабця Анки кивнула поважно.
Наш прадід розвів руки в боки, ніби хотів охопити всіх-всіх одразу:
- Три родини на нашій вулиці.
І дві - в провулку Садівників.
- Ми - з проспекту Марціна!
- кинула сива жіночка, котра тримала за руки підлітків-близнючок.
- А ми жили над річкою, - кинув
пан у старому синьому пальті. - Але потім перебралися до Праги. Тільки на свята
тут буваємо.
- Ми з цього озеречка, - повідомила
одна з срібнокосих красунь, і мені видалось, що її шкіра зблиснула напівпрозорою
лускою.
- А в нас найліпша в районі
зіллєварська студія, - похвалився Франтішек раптом, знищуючи остаточно свій образ
домосіда-мамія, який вкоренився в моїй свідомості за роки нормального трясця людського
життя.
- А люди? Як же люди? - запитав
Арі. - Вони ж точно щось підозрюють!
- Люди? - хмикнула наша прабабуся
по материній лінії. - Та вони не помітять дракона в себе під носом, хіба, якщо він
підпалить їм газон!
- Люди не бачать магію. Їхнє
сприйняття ігнорує її, - пояснила прабабуся по татовій лінії, поки я всерйоз замислився
над тим, чи не водиться в нашому місті дракон. - Як і ви, малі, ігнорували її завдяки
тому, що наша люба Ада хотіла тримати вас подалі від... від життя.
- Я побачила достатньо, - відповіла
мама, наближаючись до нас. Фото вона все ще тримала в руках. - Ви будете в безпеці,
- шепнула вона і поклала руки нам на плечі. - Ви будете щасливими. Я звільняю вас...
Арістарх, Арістель...
Після того, коли мама сказала
це, все спалахнуло білим вогнем. Мене засліпило. Дотик пропалював наскрізь.
Я встиг подумати, що ми ж так
і не визначили переможця Турніру. Але наступне, що побачив - це стелю у вітальні
і годинник, котрий саме вибивав шосту ранку.
Ми з Арі лежали на підлозі,
стискаючи в руках ложки з улюбленого сервізу бабці Грети. Я з острахом подумав,
що все це - Турнір, море магів, історія про нашого брата - наснилось мені. І що
тепер я повернувся до нашого нудного життя, в котрому нема місця для чого-будь чарівного.
Але тоді побачив свою обсмалену
жилетку. Відчув, як саднить поріз над бровою. А тоді нізвідки - зате просто мені
на голову - впав пишний, зелений з червоними ягодами і золотистими стрічками вінок.
«Для переможців Першого у місті
Турніру бойових магів, Арістарха і Арістеля з роду Шумм».
Тут я почав шморгати носом,
тому пропоную ввічливо оминути епізод, де височенний, обсмалений в битвах маг ридає
на підлозі у вітальні поруч зі своїм менш емоційним братом, який просто дрихне.
***
Вітер тріпав стрічки на віночку
переможця. Ми з Арі так і не вирішили, хто забере його собі, тому прибили на двері
на кшталт різдвяної прикраси.
Брат шарпнув двері і пролетів
повз мене зі швидкістю гарматного ядра при облозі фортеці. Я хмикнув. Скільки ж
це було біди, перш ніж він зважився запросити Анку - вибачайте, Анкоридж! - на якісь
посиденьки.
Що ж до мене, то я сидів на
сходах і роздивлявся химерну веселкову пляму, яка зависла над домом Бубелькової
і підозріло помаранчевий дим з комина Франтішекової лабораторії. Повз мене в повітрі
пропливали наполовину розтоплені букви, котрі сповіщали «ем народжен». По вулиці
пробіг натовп сніговиків зростом мені до коліна, а за ними з криком летів син Марти
з третьої вулиці. З поштової скриньки обережно визирали листівки, які наспівували
святкових пісень іспанською - три різні одразу.
- Задоволений? - Нін з'явилась
у повітрі і приземлилась на сходах поруч мене.
- Так, - кивнув я. - А ти теж
живеш тут?
- Ні, звичайно, - похитала
головою бірюзова дівчинка. - Я - уповноважений координатор Турнірів. Мандрую по
світу. Наступного тижня їду в Словенію, а потім до Австралії.
- Ого. А ти давно цим займаєшся?
- Останніх чотири сотні років.
Тому ще побачимось, - посміхнулась вона і, черкнувши мене полами пальта, зникла.
Я помахав їй, хоча, мабуть,
Нін була вже далеко. Але ми з нею ще зустрінемось, так. Наприклад, наступного тижня
у Словенії, де я буду захищати честь роду Шумм. За Арістарха і Арістана теж. Якщо
я переконаю викладачку з соціології, що моя мм... навчальна поїздка значно важливіша
за семестровий звіт.
Моя мрія про Турнір збулася зовсім не так, як я очікував. Але
жити в світі з магією стало значно цікавіше. І ще в мене з'явилась щаслива ложка!