- Ти - ідіот! - каже Еол.

- Ти - бовдур! - каже Еол.

- Ти - телепень безпросвітний! - каже Еол.

Я кволо посміхаюсь у відповідь. Ну, він мій наставник, тож має цілковите право казати все це. Після того, що сталося - так, безперечно.

 

***

Почнемо з того, що я - вітер. І це добре. Але в мене є друг на землі, друг, якого я люблю. А це погано. На думку Еола, інших вітрів, вітрогонок, духів та всіх тих, хто проводить більшість життя у безтілесному стані. Народжені літати - так нас називають. Непевні, непостійні, ненадійні і невловимі. Звучить, як девіз, правда?

А друг - це вже щось з розряду речей, котрі потребують постійності й сталості. Про вітрів ніколи не кажуть «сталий».

Біда в тому, що я вже прив'язаний. Винен у всьому непогамовний інтерес до людей та їхнього життя. Точніше, до магів - люди нас не здатні ні побачити, ні почути. З магами ситуація краща - цим можна хоча б з'явитись на очі. У них є чуйка. А ще вони прикольні.

Для першого знайомства я вирішив, що з'являтись на очі не буду. Про всяк випадок. Турбувався безмежно - раніше, коли я був ще надто молодим вітром, мені не дозволяли ходити по землі взагалі - казали, це погано для крил. Тож я просто собі спостерігав з висоти і шаленів від цікавості. А згодом, після довгого спостереження та тривалих пошуків, я вибрав того, хто здійснить мою мрію та розповість про життя чаклунів!

Я схопив свою «жертву» просто за шалик - довгий, смугастий, з китицями - і обкрутив його довкола стовпа, усміхаючись від вуха до вуха через свою пречудову витівку. Соромно зізнаватись, та я обрав жертву саме через цей шалик - мені здалося, що він просто неймовірно красиво злітає у повітря, коли вона перестрибує прольоти на сходах, поспішаючи кудись...

Юна чаклунка проте не злякалась і взагалі нічим не видала свого здивування. Спинилась і вийняла з кишені шматок крейди. А тоді...

Я не очікував такої швидкості від земного дівчиська, але вона шарпнула шалик до себе, і водночас креснула крейдою по асфальту так, що ледь іскри не бризнули. Тонкі білі прожилки енергії розбіглись у всі сторони, ніби павуки. І тут же мене скувало з ніг до голови, примушуючи проявитися. Від раптового тиску все тіло напружилось, але я не міг ані втратити тілесну форму, ані виборсатись.

Паніка-паніка-паніка! Вона мене побачить! А що подумає про мій комбінезон посеред зими? А як поставиться до волосся кольору неба в квітні? А що, коли...

- Що, нахабо, піймався? - подивилась на мене наймиліша у світі дівчина зі смугастим шаликом на шиї, бурштиновими іскорками в очах і крейдою в білих пальцях.

Тоді я ще не розумів, наскільки погані мої справи і зауважив лише те, що чаклунка гарненька. Потім вона посміхнулась, розмашисто черкнула щось просто в мене перед носом і сховала крейду до шкіряного футляра на поясі.

- Якщо ти вирішив, що можеш завадити моїй підготовці, то тепер матимеш ба-а-а-гато часу, щоби подумати над своєю поведінкою, - повідомила вона різко. - Гарного дня!

І пішла.

Так, взяла і пішла.

Тобто, ні, я підозрював, що мій перший контакт з людиною не буде особливо вдалим чи плідним на нові знання, яких я так прагнув. Але...

Я сіпнувся за нею - та де там!

Чаклунка не зняла з мене пут. Вона жорстоко прикувала мене закляттям замка до того ж стовпа, довкруж якого я перед тим грайливо й доброзичливо закрутив її шалик.

Така журбинка.

Опісля я дізнався, що дівчина з крейдою не тільки гарненька, а ще й темна.

***

Закляття замка ослабло порівняно швидко - це добре. Чаклунка зникла знано швидше - це погано. Якщо вірити словам про те, що всі вітри, вибачте за тавтологію, надто вітряні, то я мав би вже вивітритись звідти і повіятись кудись подалі. Я не зробив цього, бо дорогу мені перепинила Віол.

Вона нагадувала фіалковий туман - найпрекрасніший туман на світі. За це я і любив її.

- Хто це у нас тут? - вона обкрутилась довкола мене найлегшим подихом і її аромат переплівся з моїм.

- Привіт, Віол! Ти була біля моря? - спитав я радісно. - Пахнеш сходом сонця над південним узбережжям. І жасминовими кущами.

- Можливо... - вона грайливо зачепила моє волосся, а тоді раптово навалилась всією своєю шквальною вагою. - Лінне, маленький мій, гроза тобі на голову, чого це ти з людським дитям розважаєшся?

- А що - заборониш? - я дав їй опір легенько, проте сніжинки шугонули від нас, ніби від епіцентру невидимого вибуху.

Віол заливисто розсміялась і тут же послабила натиск.

- Заборонити щось? Лінне, заради найвищих хмар, не верзи дурного! Лиш не схоже це на тебе та й... - вона не договорила, шугонула повз мене стрілою і залишила присмак жасминового південного повітря на губах. - Не затримуйся на землі надовго. Я чекатиму...

- Гаразд, - осміхнувся я, бо приморський присмак зачаровував мене в цьому зимовому промерзлому до глибин місті.

Віол зникла нечутно. Мабуть, вирушила пригнати найближчу грозу.

А я пішов шукати людину-чаклунку. Після зіткнення з ревнощами вітрогонки мені видалось веселою забавою знайти саме ту дівчинку. Тим більше, їй-богу, в цьому місті жило не так багато чаклунів, аби не розшукати власницю найкрасивішого у світі шалика з китицями! Вдруге ж вона мене не прожене.

 

***

Що ви робите зазвичай, коли вам кажуть «згинь»?..

Друга спроба знайомства виявилась раптово не дуже успішною. Чаклунка знайшлася в кав'ярні з вивіскою в клітинку. Шалик моєї мрії лежав біля неї на підвіконні і привернув мій погляд найперше. Тоді я помітив розкладені на столі папери. Я міг би прослизнути у відчинене вікно, здмухнути їх і матеріалізуватись просто перед дівчинкою - оце потішно вийде!..

Але поки я тішився, уявляючи таку картину, біля моєї чаклунки з бурштновими очима примостився... Гаразд, я не буду озвучувати того, що подумав про нього в ту мить. Всередині все збурилось, ніби грозові хмари, котрі втрапили до серця смерчу. Я не спалахував так швидко, як Віол, але все ж відчуття було не з приємних. Бо біля неї хлопець примостився.

Я подмухав на шибку. Це завжди заспокоює. Тоді трохи побився об неї. Це теж заспокоює - у гірших ситуаціях.

Але від моїх випадів тонке скло затремтіло. Чаклунка повернула голову до вікна і, здається, щось запідозрила. Тоді вона - все ще наймиліша у світі - підсунулась до вікна і виразно шепнула:

- Згинь.

Я завіявся вгору, під сам похилий дах будиночка і повис на скрипучій вивісці в клітинку. Вивіска ритмічно похитувалась і в її скрипі мені вчувалось знущальне «Згинь... згинь... згинь».

Чому ж вона сказала це? Хіба я зробив їй щось погане?..

***

Я провисів собі під дахом доволі довго. Небо залилось синькою, люди внизу перетворились на сутулі і темні силуети, котрі поспішають кудись. Мені не було, куди поспішати. Еол не помітить моєї відсутності, якщо тільки Віол не прошепоче йому чогось. Але для вітрогонки великий сором виражати прив'язаність - тож вона не ризикне своєю бездоганною репутацією, аби поскаржитись на мене. Мабуть.

Це надто вагомо. Хоча іноді в цьому житті, повному руху, пригод і волі не вистачало чогось вагомого. Наприклад, смугастого шалика!

Я подивився на нього, мов зачарований, коли моя чаклунка - я подумки звав її моєю - вийшла нарешті надвір.

З нею не було того хлопця - це добре. В мене виникла гарна ідея, як з нею заговорити - це погано. Ні, сама ідея прекрасна. Проте я відчував приглушене тремтіння всередині. Мене тіпало. Як над вогнищем, коли тобою тріпоче, ніби пошарпаним стягом, а всередині розсипається жар...

Але я не встиг знайти достатньо гарну гілляку, щоби звалити на чаклунку, а тоді героїчно врятувати її від удару. Вона сама зупинилась посеред алеї і завмерла без руху.

- Я тебе чую. Виходь. Інакше пошкодуєш - чув? Без жартів.

Я просвистів повз її вухо, зачепив каштанові пасма волосся і не стримався - шарпнув шалик. А тоді матеріалізувався.

Як і очікував, вона одразу ж вирячила очі на мої голі руки. Зима ж!

- Я не відчуваю холоду, - пояснив швидко. - Але в цьому комбінезоні зручні кишені, - сховав руки до них, бо раптом відчув себе надто недоладним. Ще б - потертий джинсовий комбінезон на голе і худюще тіло, розтріпані патли нижче пояса. Квітнево-блакитні, звичайно, але нічого симпатичного на людський лад.

Чаклунка кивнула.

- Ти - частина мого випробування? - спитала вона повільно й без погрози в голосі тепер. Я помітив, що в її правій руці знову затиснута крейда.

- Поняття не маю, - зізнався і випадково піднявся на кілька сантиметрів над землею. - А яке випробування?

- Яке випробування? Єдине! - дівчина хмикнула. - Чи ти, можливо, інші знаєш?

- Випробування швидкості перегону грозових хмар, - сказав я наугад, пригадуючи наші дитячі розваги з вітрами та вітрогонками. Моє волосся від хвилювання почало поводитись по-своєму і тепер повільно, але неухильно піднімалося вгору. А все тому, що я нарешті розмовляв з чаклункою з шаликом.

- Гаразд, зрозуміло, - кивнула вона серйозно, що страх. - Ти просто божевільний дух, так? І ти не маєш жодного стосунку до мого екзамену? Тебе не присилав Суд і ти просто тратиш мій дорогоцінний час?

- Я вітер, - посміхнувся нервово. Бісове волосся ніяк не хотіло влягатись назад і примушувало мене відчувати себе малим хлопчиськом, котрий вперше сплівся з вітрогонкою. - Мені шалено кортить дізнатись більше про життя чаклунів. І коли я побачив твій шалик, то зрозумів, що хочу з тобою познайомитись, - я говорив їй щиру правду і доброзичливо посміхався, але моя нова знайома ставала все похмурішою.

Коли я завершив, вона сховала крейду до футляра. І зняла з шиї шалик. І підійшла до мене.

О, моє волосся, або ти вляжешся негайно, або я тебе пообтинаю!

- Шалик, - видихнула вона у хмарку пари і накинула неймовірне плетиво мені на шию. Мені. На шию. Ой!

- Ти хотів шалик - ось тобі. Тепер геть від мене, почваро. За кілька днів ліцензія буде в мене в руках, - чаклунка відступила назад. Я відчував на плечах незвичайну вагу і боявся поворухнутись. Слова про ліцензію пролетіли мені повз вуха, бо мене саме наповнила найбільша прив'язаність до цього світу і неймовірне, неохопне захоплення ним. Тому прислухався до своєї найбільш вітряної частини і бовкнув цілковиту брехню:

- Гаразд, час зізнатися. Я - частина твого випробування. Мене... мене прислав Суд.

 

***

- Вона подарувала мені шалик! - випалив я Еолові, коли зустрів його наступного разу.

Зоряне небо сьогодні видалось особливо чарівним.

Еол прошелестів невдоволено:

- Не годиться приймати нічого від людей, Лінне!

Він шугнув повз мене. Я спробував наздогнати. Морозне повітря поколювало і цей політ бадьорив та наповнював радістю. Або ж справа геть не в нічному польоті, але...

- Ти не розумієш! - я захоплено крутнувся кілька разів і впав вниз, розтинаючи дрібні клаптики хмар. - Вона мене прив'язала! Це щось та значить!

- Це значить, що телепень ти, Лінне! - Еол обігнав мене, тоді виставив попереду стіну і я боляче вдарився об неї, бо не встиг загальмувати.

- За що-о?

- За наївні мрії. Вітрогонки тебе засміють, коли почують. Чутки розлітаються швидко...

Я повільно полетів праворуч, всотуючи місячне сяйво.

- До речі, а що таке Єдине випробування?

- А що, взяти участь захотів? Чи взагалі на землю спуститись? - Еол розреготався голосно.

- Та ні, - я сповільнився, уявляючи таку жахливу перспективу - ходити по землі, бути видимим для всіх і позбутися крил. Бр-р-р...

- Тоді не мороч собі тим голову... - Еол зробив паузу, а тоді продовжив: - То екзамен у чаклунів. Дуже важкий. Ото не мають, чим страждати! Але після того екзамену дозволяють застосовувати вищу магію. І скласти його можна лише раз. Склав чи провалив - шанс один.

- О-о-о... - протягнув я захоплено. - Дякую, Еоле!

Я щиро тішився. Мій наставник жив набагато довше за мене і бачив та знав стільки всього, що й не уявити одразу. Тому я хотів спитати в нього ще одну пораду щодо людської дівчини, але засоромився.

 

***

Ми мали зустрітися з чаклункою через кілька днів. Я ледь пережив їх, гасаючи з північними вітрами. Таємно ще спускався послідкувати за наймилішою у світі чародійкою, але так, аби вона не помітила. А от Еол помітив. Він сказав, що йому не подобається, коли я так завихрююсь через земну дівчину, але - якщо вірити йому - для молодих вітрів це нормально. Спалахнути, закрутити комусь голову і полетіти геть. Думаю, він просто заздрить, що у мене є шалик. Йому, наскільки я знаю, шаликів ніхто не дарував!

Перед зустріччю я акуратно обмотав свій презент довкола шиї і звісив вільні кінці за спиною так, щоби вони притримували волосся на місці (на випадок, що воно почне здійматися вгору!). Розправив китиці. Замилувався.

- Всі вітри такі самозакохані нарциси? - вона підійшла до мене першою, і я сполошився трохи, але опанував себе.

- Красивий шалик! - посміхнувся замість вітання. Захлинувся радістю. Прекрасна чаклунка сьогодні була в синьому пальто і з пухнастим бежевим плетивом на шиї.

- О ні. Більше ти від мене нічого не отримаєш, - вона відступила назад, помітивши мій погляд на бежеву красу. - Отож, шановна частино мого випробування, що ти хочеш дізнатися про життя чаклунів?

- Я... о... - зізнаюсь, її питання застало мене зненацька. Я так панікував та тішився ці дні, що абсолютно не подумав про те, що нам треба ще й говорити тепер. І тут очевидна ідея стрельнула мені в голову, мовби весняний легіт: - А як тебе звуть?

Чаклунка закотила очі, але тоді випалила з готовністю вітра, який вплітається бурю:

- Аллі!

- Алла? - я чув таке людське ім'я від Еола.

- Аллі. Алхімея, - дівчина нетерпляче похитала головою. - Що? - тепер вона дивилась на мене з викликом і образою. - Не чекав? Ну, не у всіх батьки божевільні алхіміки.

- О... - тільки й протягнув я.

- В мене ще брати є. Ферум, Молібден і, трясця йому, світлий Мельхіор.

- А я Ліннелл.

- Лінн-елл? - чаклунка повторила недовірливо, але правильно. Мені здалось, що я вперше чую власне ім'я, коли воно зірвалось з її потрісканих губ разом з новою хмаркою пари.

- Звуть Лінном.

- Чудово, Ліннелл, - вона проігнорувала зручне скорочення і відвернулась, - тепер ми йдемо на каву, інакше я задубію і це буде на твоїй совісті. Мені навряд чи вийде використати свою застуду в ролі пом'якшення, коли прийде час випробування.

Я відчув, що в мене рожевіють кінчики волосся від непроханого збудження.

- Заради всій стихій, Аллі, це та сама таємнича кава, на яку всі ходять і про яку постійно говорять?

- Мабуть, - вона нахмурилась. - А що?

- О. Я в житті не був на каві! - зізнався я і поспішно докинув. - Але очікую зі щасливим передчуттям. Дуже щасливим. Дуже очікую!

- Мабуть, це означає, що я плачу, - Аллі смикнула плечима.

Мені довелось докласти всіх зусиль, щоби не підніматись над землею і йти поруч з нею. Я постійно поривався вивітритись, випередити її чи перелетіти через перешкоди замість того, щоби їх обійти, як роблять люди. Брр... На мить відчув холодний подув на своїй спині і уявив, що мені влаштує Рада старших, якщо Еол розкаже їм, що я намагаюсь поводитись надто по-людськи і матеріалізуюсь, і спускаюсь на землю вже кілька днів підряд. Але ні, ніхто за мною не слідкував.

 

***

- ...А малину? Ти любиш малину?

- Ні.

- А я обожнюю! Так чудово влітку загубитись поміж її кущів і набратись ягідного аромату. Може потім принести його кудись далеко-далеко задля розваги!

- Ну, якщо в тебе стільки вільного часу, щоби гасати за ароматом малини...

- Я - вітер!

- Та я вже чула.

- Бути вітром чудово!

- Це я теж чула. Ти сяєш, як нова копійка, - зауважила Аллі.

Я злякано зиркнув на себе і видихнув з полегшенням. Ні краплі не сяяв.

- А коли твій екзамен? - спитав я, намагаючись дізнатись про нього якнайбільше.

Аллі напружилась.

- Я не знаю точно. Він може розпочатися будь-якої миті... через день. Чи через тиждень. Скоро - про це мене повідомили. Але деталей ніхто не каже. Чаклун має бути щомиті готовим...

- Жахливо, мабуть, - замислився я, - бути щомиті готовим. І складати екзамени.

Бурштинові очі Аллі загорілись.

- Ні, звичайно. Я мрію про це! Зовсім скоро отримаю свою ліцензію на вищу магію і зможу проводити круті експерименти. І захиститись в будь-якій ситуації. Навіть, якщо мене викличе на дуель сильний світлий.

- Світлий? Блондин?

- Ні, їй-богу! Світлий чаклун! Я - темна, - вона похитала головою роздратовано. - Вловлюєш?

- Ні, - зізнався я. - У вітрів немає темних і світлих. Немає екзаменів. І обов'язків. І заборон... ну майже, - я пригадав про те, що часом треба зайнятися хмарами. І про те, що не варто наближатись до земних створінь.

- У вітрів, наскільки я зрозуміла, немає красивих шаликів і кави, - Аллі раптом посміхнулась і всі думки втекли з моєї голови. Ніби хтось запалив вогнище просто попереду і сказав: «Дивись!». І я дивився.

- Ти схожа на вогнище, - сказав до чаклунки.

- І це мені що - тішитись треба?

- Спробуй, - кивнув заохочувально. - Я мало знаю про життя на землі, але мені здається, що вам згодилося б більше радіти. Якби ти була вітрогонкою, то мої слова б тебе збадьорили. От Віол...

- Ой, тільки не треба мені розповідати про свою дівчину, - Аллі потягнула до себе чашку і сьорбнула каву.

- У мене немає дівчини, - я відчув, що рум'янець цілковито псує ситуацію і втупився в своє горня з гіркою, темною, але запашною жижею. - У вітрів... не заведено мати когось стабільного й постійного. Але я люблю Віол.

- Дуже добре, - Аллі відповіла цього разу ще різкіше.

- Тебе я теж люблю, - докинув обережно, аби вона раптом не образилась. - Чесно-чесно. Ти прекрасна, відповідальна, добра, покликала мене на каву... і подарувала шалик. І...

Раптом відчув, що не можу говорити. Аллі тримала в пальцях шматочок крейди.

Вона накреслила на столі знак, котрий насильно закрив мені рота, он як.

- Лінне, якщо твоя вітро-ласка, чи не міг би ти припинити? Не можна говорити про любов так!

- Але я люблю тебе.

- Ти мене вперше побачив цього тижня!

- Але ти подарувала мені шалик...

- Та до біса! - цього разу Аллі черкнула крейдою так різко, що мені аж скреготнуло у вухах.

Моє розкішне плетиво зі смугами і китичками на кінцях почало тліти. Я не на жарт перелякався. Це ж був мій подарунок! Мій перший подарунок!.. Руки затрусились, бо я не звик використовувати їх у фізичній формі, але чашка опинилась поруч. Я схопив її і вилив на шалик ту огидну жижу.

Язички полум'я згасли. На моєму прекрасному шаликі розпливалась коричнева пляма. На комбінезоні теж, але щодо нього, то мені було байдуже.

Добра дівчинка, котра принесла нам горнятка, тут же підбігла з серветками і почала прибирати. Я дивився на Аллі, не помічаючи нічого поруч. Шалик лежав в мене на колінах, плямистий і нещасний.

- Ти ж... - я ковтнув сльози, відчуваючи надто багато емоцій одразу, - ти ж сама прив'язала мене.

Аллі попросила добру дівчинку з серветками залишити нас. Тоді вона повернулась до мене. Її обличчя раптом втратило всю злість, котра закривала його до того.

- Я не хотіла, - сказала Аллі. - Я - темна, Лінне. Темні - знаєш ти про це чи ні - небезпечні. Ми легко спалахуємо, легко зриваємось і легко... шкодимо іншим. Без докорів совісті.

- О, ну тоді ви трохи схожі на вітрів, - я посміхнувся, відчуваючи, що сльози малюють в мене на щоках доріжки і говорити важко. І усміхатись важко. І як же взагалі на цій каві важко! В житті більше не піду сюди. Хіба якщо Аллі захоче.

А опісля вона раптом розповіла мені історію про те, як її мама (чудова і прекрасна темна) зустріла її тата (жахливо занудного світлого). І з цього виникло четверо дітей і чомусь ще багато проблем. Тому їй, Аллі, вся ця любов дуже не подобається.

 

***

 

- Олле, ну порадь щось! - Віол перебирала пасма волосся, сидячи на даху багатоповерхівки і крадькома зиркала на дорослішу та досвідченішу подругу. - Він вже кілька днів ходить по землі! З... пха, з дівчиськом!

- То прив'яжи його... Якщо тобі потрібен вітер на прив'язі... - Олле пересмикнула худенькими плечима. Її голос раптово стишився майже до шепоту. - Вітрогонка ніколи не чекає одного вітра... Пам'ятай... Рано чи пізно...

- ...хтось відлетить, а хтось - з'явиться... - закінчила Віол. - Пам'ятаю...

- От і добре.

- Але хіба ми можемо залишити таке порушення без нагляду?

- Для того є його наставник Еол. І Рада старших, - Олле схилила голову набік, відчуваючи, як останні промені скупого зимового сонця лягають на її лице. Юна підопічна часом дратувала, але в її словах причаїлася й правда. - Хоча, думаю, є дещо, що ми зможемо зробити... - відповіла вона обережно, аби Віол не загорілась ідеєю одразу.

Проте, врешті, Олле й самій хотілось трохи розваг.

 

***

- Лінне! - Еол застав мене одразу після того, як я провів Аллі додому - і мушу зазначити, що цей процес мені сподобався більше, ніж кава.

- Еоле, - я кивнув втішено, але тут же помітив його напругу. - Що сталося?

- Чутка прилетіла, уяви собі! - він турнув мене доволі боляче. - Чутка, що ти забагато часу на землі. Крила загубити хочеш чи що?

Я знав, що це жарт, але все одно морозне повітря раптом стало надто холодним для мене. Смикнувся кілька разів, перш ніж відновив легкий та рівний політ.

- Це - чудернацька ситуація, Еоле, та проте я закохався у чаклунку! - повідомив, знаючи, що обдурювати наставника - погана думка.

Він мовчав кілька секунд, а тоді поруч розлилося тепло та його сміх.

- А, їй-богу, ото налякав! Я вже був думав, що тебе занесло в суперечки темних та світлих...

- Нізащо! - твердо відповів я. - А що, хтось настукав Раді?

- Поки ще ні, але загроза в повітрі, Лінне. Краще тобі посидіти в тиші поки що. А ще краще - полетіти кудись якомога далі. Ну бо справді, що ти зовсім прив'язався до цього міста?

- Тут Аллі, - повідомив я, посміхаючись від того, як звучить її ім'я в морозному нічному повітрі. Ал-хі-ме-я...

Еол розсміявся вдоволено:

- Ну-ну, якщо вона через тебе провалить свій екзамен, то це буде першокласний жарт, Лінне!

- А вона може? - я так злякався, що різко спинився й завис у повітрі.

- Атож! - Еолів голос лунав здалеку, але я чув його пречудово. - Ти ж заважаєш їй вчитись, між іншим! А в неї є лише один ша-а-а-нс...

Еол покинув мене позаду. Я не міг позбутися відчуття холоду. Адже я обдурив Аллі. Вона думає, що мене прислав якийсь їхній Суд для якогось її випробування. А я всього-лиш мрію поспілкуватись з людьми... ні. З нею. Саме з нею.

Я закутався в шалик до самих вух, але це не принесло полегшення. Думати про когось, окрім себе, виявилось важкою справою.

 

***

Я зі самого початку знала, що це не може закінчитись гарно. Вітер Ліннелл! Частина екзамену! Хах!

Я, звичайно, пригадувала розповідь матері про те, як їй під час випробувань закинули під опіку пораненого світлого чарівника, який згодом - сором всі родині - став материним чоловіком і нашим батьком. Але ж то був хоча б не вітер!

- Звичайно, він обдурив тебе, - повідомила краля з косою до пояса і зверхнім поглядом головної фіфи на конкурсі краси.

- Що треба? - спитала я спокійно, бо мені здавалось, що вона говорить до себе, ця почвара, котра перестріла мене дорогою додому - в тому самому парку, де й бісів фанат шаликів.

- О, нічого, - рудокоса відірвала погляд від мого обличчя і повернулась до всохлих клумб ліворуч. - Ви, людоньки... - її тонка й оголена попри мороз рука простягнулась у бік бадилля на клумбі. - Людиська! Так нудно зростаєте, так швидко всихаєте... Хапаєтесь одне за одного і душите, душите, душите...

Ясно. Ще одна божевільна.

Я тримала в руці крейду, тому не боялась нічого. Ні вітрів, ні магів. Ні божевільних красунь.

- ...а потім розсипаєтесь попелом, - вона розтерла між пальцями повітря. - Вам ніколи не збагнути нашої волі. Чи не так, Алхімеє?

- Треба що? - повторила я з натиском.

- Давай подумаємо... Твоєї смерті мені б не хотілося, але бачиш вже біда така - через тебе один молодий вітер так часто ходить по землі, що ми за нього майже турбуємось.

- Ваші проблеми. Мене не турбують вітри.

- Справді, Алхімеє? Тоді ти стала б гарною вітрогонкою - без турбот, вічно молода і прекрасна... Але, на жаль, ти всього лиш чаклунка.

Її голос, коливання вогняного волосся і м'які рухи загіпнотизували мене. Тому я не відчула той подув вчасно. Удар дістався спині. Руда почвара прийшла по мою душу не сама.

 

***

Вітрогонки виявились швидшими, ніж я думала. Руда, здавалось, сміялася з мене, злизуючи кров з кігтів. Фіалкова - я назвала її так за туманне волосся - навпаки не приховувала своєї злості. На мене падала її аура, ніби удари батога.

У них були кігті. Швидкість. Кількісна перевага. І вітряність, о так...

У мене була крейда. Порізи на кожному вільному сантиметрі шкіри. І мої знання.

Я знала, що не здамся. Темні не здаються. Навіть напівкровні темні.

Але важке дихання мене зраджувало. Кола перед очима ставали то помаранчевими, то фіолетовими. Вітрогонки легко ламали мої замки і уникали атак. Надто легко, завиграшки. Образливо до сліз.

- Ще не все, маленька Алхімеє? - руда наблизилась до мене вітром і незримі крила черкнули мене.

Я черкнула просто їй у пику вогняне закляття.

Вітрогонка відсахнулась неушкодженою. І розсміялась.

- Чому ти граєшся з нею, Олле? - навісніла друга. Голос її закипав. - Вбити! Вбити! Знищити негайно!

- Віол, у тебе нема ані смаку, ані почуття прекрасного!

Очі мені застелила темрява і я відчула різкий біль в нозі. Ще один поріз.

Я пірнула вниз і прокреслила по землі складнішу гілку атаки. Але спробуй зловити вітер!

Проте я мусила.

Мала стримати їх обох. Одразу.

Закляття готувала на екзамен, проте доведеться випробувати зараз.

На щастя, крові довкола аж задосить.

Крейда тріснула навпіл.

Шматок у правій руці повів гілку атаки. Шматок у лівій руці повів гілку атаки. Вони зімкнулися якраз там, де потрібно. Білі нитки розбіглися у всі боки і витворили купол, котрий миттєво накрив мене й обох вітрогонок. Прожилки обплели їх і примусили матеріалізуватись - так, як і Лінна в день нашого знайомства. Тільки то був не просто замок. То був замок на моїй, щоб ви нею вдавилися, крові.

Нитки вібрували. Я відчувала злість і острах почвар, тремтіння їхніх аур і непогамовну силу. А вони тепер відчували мою. Так їм і треба.

- Що ти робиш, дівчисько? - рудокоса сіпалась, але пута не відпускали.

Я посміхнулась саме тією фірмовою посмішкою темної чаклунки, котру репетирувала на майбутнє, і повідомила:

- Вбиваю вас.

Нитки довкола вітрогонок забарвились у червоне. Вони всотували їхню кров. Що ж, навіть у вітрів у цій матеріальній формі людські тіла.

Погана новина - оскільки ми об'єдналися, то сітка випивала і мене.

- Що... що ти, дурепо, робиш! - шаленіла та, що Віол. - Воно вб'є тебе теж! Ти помреш! Від втрати крові!

Я опустилась на коліна, стараючись не підводити голову надто різко.

- Ну то помру. Я - темна чаклунка. Чи ви думаєте, що мене лякає смерть? Ха!

Вітрогонки перестали сіпатись.

- Випусти нас, - хрипко попрохала руда Олле. - Ми клянемося... ми не торкнемо тебе! Нізащо!

- Ви серйозно? - я майже тепло посміхнулась до них, знаючи, що це може нагнати ще більше страху. - Ви - серйозно - думаєте... що вас пошкодує темна?

Тоді ниточка праворуч від мене луснула. Що таке? Хто міг розірвати моє найсильніше закляття? Будь-кого, хто втрутиться ззовні, добряче обсмалить вогнем. Ніхто не ризикне лізти далі...

Я повернула голову - нікого й не було. Нитки дрібно тремтіли і рвались. Язики полум'я кидались то вправо, то вліво, проте не знаходили свою жертву.

Нікого. Тільки вітер шалів.

Закляття втрачало силу. Купол розсипався.

Вітер... невже?

 

***

Я прийшов вчасно, але спалив собі половину волосся через той магічний вогонь. Олле і Віол з бідою вижили. Аллі потрапила в лікарню після зустрічі з ними - це погано. Зате чаклунський Суд, поспілкувавшись з нашою Радою, вирішив зарахувати цю сутичку замість екзамену - це добре. Аллі ж витворила надзвичайно складне закляття, так ще й без потрібної підготовки, та ще й перемогла двох вітрогонок. Я точно знав, що вона - най-найкраща!

А на мене Рада старших була трохи зла. Тому я й опинився в цій ситуації.

- Ти зв'язався з людською чаклункою і багато ходив по землі, а потім підняв руку на своїх родичок, - буркнув глава Ради суворо. - Це серйозне порушення.

- А я мав дати Аллі загинути?

Глава безмовно звів брови.

- Як для вітру, у тебе дивна психологія. Звичайно, ти не мав втручатись на боці людського дитяти!

- Чому?

- Бо належиш до тих, хто народжений літати.

- Беззмістовно й без мети...

- А у вітру може бути мета? - голос головного не змінився ні на йоту, але мені здалось, що його зацікавило щось.

- Може. Я дуже хотів дізнатися більше про людей. І чаклунів. І Аллі...

- Тому ти напав на вітрогонок?

- Але ж вони перші напали на чаклунку! А я хочу, щоби в неї все було добре.

- А як же ти сам?

- Зі мною і так все добре.

- Може бути, що ти просто не народжений літати ?

- Ні, - заперечив я спантеличено. - Але літати можна по-різному.

- Поясни.

- Можна літати в небі. А можна - в думках. Можна - на крилах, а можна - від щастя, - я пригадав те паморочливе відчуття присутності Аллі поруч, котре насправді підносило мене вгору щоразу.

Здається, я наговорив перед Радою зайвого. Глава раптом усміхнувся:

- Боюся, що в такій незвичайній ситуації доведеться застосувати найвище покарання. Твої крила...

Щось всередині здригнулося.

- ...зникнуть. І тоді ти доведеш, як можна літати без них. Якщо ти знайшов щось цінне в житті тих, хто ходить по землі, тоді покажеш це й нам.

Еол тихо застогнав і хотів втрутитись, але йому заборонили.

 

***

Отож, через рік у мене повністю зникнуть крила. Цікаво, волосся й тоді буде блакитним?

Я часом ловив себе на думці, що якби залишився осторонь тієї сутички, то відстояв би свою вітряність. Адже ніколи не думав серйозно над тим, що можу стати не вітром. Тепер же доведеться - я стану чаклуном. Як Аллі. Через рік. Але весь цей рік ще маю регулярно повертатись у небо. У небо, де Еол, вітри та вітрогонки, які на мене точать кігті. Бо я пішов проти своїх. Бо я врятував чаклунку. Що ж, це - частина покарання.

А мене тягне на землю. Я люблю її.

- ...ні, не любиш, - огризається Аллі. - Ти тільки думаєш так.

- Гаразд, - осміхаюсь я безтурботно. - Думай, що я тільки думаю, а потім побачимо.

- І нічого ми не побачимо!

- Гаразд. Ти права. Це не можна побачити.

Вона хоче щось заперечити, але тільки роздратовано смикає косу, а тоді рвучко поправляє мій шалик.

Ми гуляємо в парку. У Аллі з'явилось значно більше часу після випробування. Набагато більше часу на те, щоби я переконав її у тому, що я переконався у тому, що я люблю її правильно, а не вітряно. Вона ще пручається, але я вже дізнався, що хлопець, з яким вона була на каві у день нашої першої зустрічі, то не її хлопець, як тут заведено, а брат. Ферум, Молібден чи трясця-світлий-Мельхіор - не знаю хто саме, але я планую познайомитись з ними всіма.

 

***

- Ти - ідіот! - каже Еол.

- Ти - бовдур! - каже Еол.

- Ти - телепень безпросвітний! - каже Еол.

Я кволо посміхаюсь у відповідь. Ну, він - мій наставник, тож має цілковите право казати все це. Після того, що сталося - так, безперечно.