Молода львівська журналістка Наталія Матолінець у
2017 році отримала другу премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»
за фентезійний роман «Гессі». Авторка народилася 20 грудня 1990 року у місті Львів.
Закінчила факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Член НСПУ з 2014 року.
Серед її опублікованих творів - книги поезій «Краплини
світла» (2005), «Акварелі і аромати» (2013; обидві - Львів), в яких переважає любовна
лірика. Також є авторкою численних публікацій в антологіях та альманахах «Пелюстковий
автограф» (2002), «Весняний легіт» (2002-2008), «Місто птахів і поетів» (2008),
«З горіха зерня...» (2009), «Портрети срібної води» (2014), «Діапозитив» (2016;
усі - Львів), «Нарада творчої молоді Ірпінь-2009» (2009), «Говорить Майдан»
(2014; обидва - Київ), «Намалюй мені ніч...» (Канів, 2015), у журналах «Дніпро»,
«Дзвін», «Світ фентезі», газетах «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Нова
неділя».
У 2007 році отримала премію ім. Богдана-Ігора Антонича
«Привітання життя». Працює журналістом.
Ці сходи - моє прокляття.
Це єдиний у місті шлях до великої
дороги. Сходи тягнуться від повороту біля будинку старости, повз кузню, повз квартал
ткаль і піднімаються вгору прольотами по 200 сходинок, не менше. І так довго-довго.
Якби я не знав, де вони закінчуються, я б вірив, що вони тягнуться просто в небо,
до сил вищих. Я бачу їх щоразу, коли Ван налаштовує мої коліщатка і регулює все,
щоб я не скрипів, як зламаний віз. З його вікна сходи виглядають такими ж похмурими,
як я їх і запам'ятав під час того першого і останнього підйому, коли мені було років
п'ять і в мене ще були обидві ноги.
- Ну все! Літати тепер будеш!
- Ван плеснув по моєму коліну, і воно озвалась невдоволеним дзвоном, відвертаючи
мою увагу від пощерблених сходів.
Я опустив погляд. Явно краще.
Два нові коліщатка весело обертались на правій литці, прикрашаючи металеві труби
й дроти, котрі формували мій протез. Мода на коліщатка прийшла пізніше - коли якийсь
мудрагель на міське свято обвішав свою втрачену руку начинням від старого кімнатного
годинника.
- Дякую, Ване, - я кинув йому
на стіл дві квадратні монети і накинув одну довгасту зверху. - Я зайду через тиждень
на настройку.
- Я тобі місце забив, Ес,
- Ван почав витирати інструменти.
Я глибоко вдихнув і вперся
руками в коліна. Ну, Геф, давай. Ворушися, інакше заіржавієш. Натиснув на кнопку
для підйому. І р-раз!
Права нога хряснула і випрямилась,
підкидаючи мене вгору. Я сперся по черзі на обидві ноги, хитнувся вперед-назад:
можна йти. Кажуть, що мені пощастило. Праву ногу забрало по коліно, а лівої взагалі
тільки ступню. Багато у кого ситуація гірша - опинитись без робочої руки у нас майже
смертельний вирок. Хвороба приходила завжди раптово - спочатку кінцівка розпухала,
температура стрибала вгору, як верхівки сходів і якщо пощастить - то за день ти
вмреш в гарячці. А якщо ні, то будеш мучитись кілька тижнів і твою хвору руку чи
ногу відітнуть, щоб припинити страждання. Так і живемо.
Я вийшов з майстерні Вана і
пошкандибав додому. Добре, що йти недалеко. Це й так забирає в мене багато часу.
Але Ван бере з мене на три квадрати менше, ніж мав би, бо наші тати товаришували
і загинули разом, коли поїзд з вугіллям зійшов з рейок.
- Геф! Ну що, коли по сходах
нагору? - зареготала повна, як і її мама та дві старші сестри, Мурра.
- Йди ткати, шморгля, - я підштовхнув
її рукою в бік дому. Вона вирвалась, засміялась і побігла до воріт.
Малі з нашого кварталі іноді
потішаються наді мною, бо я колись дуже любив казати, як піду звідси, виберусь на
верхівку сходів і втечу звідси.
- А справді, коли? - спитав
хтось вже без насмішки у голосі.
Я озирнувся.
Незнайомець міцно стояв на
обох ногах. Він справляв враження особи, котра цілком вдоволена своїм життям. Якщо
описати його коротко, то це була доволі зграбна і двометрова гора м'язів з яскравими,
блакитними очима і довгим волоссям, зачесаним на один бік - права половина черепа
незнайомця була вкрита лише короткою щетиною. Чудернацький.
- Якщо йти до кузні Естів,
тоді можеш піти зі мною, хоча це і буде повільно, - я вказав на свої ноги, котрі
блищали після чистки у Вана, як гора нових монет.
- Ні, я тут проїздом, просто
поцікавився, - відповів незнайомець повільно і якось радісно. - А кузня Естів найкраща
тут? Якщо мені знадобиться.
- Не знаю, чи найкраща, але
вона моя, то вже знайте, що я б дарма не запрошував, якби не був певен в своїх руках,
- я підкотив рукави посірілої від носіння сорочки, щоб продемонструвати незнайомцеві
засічки, котрі ставили на щорічному фестивалі ковалів. В мене було їх вже сім.
- Матиму на увазі, - відповів
він, схиляючи голову, хоча навряд чи, щоб виразити свою повагу. - А що за історія
зі сходами?
- Жодної історії, - відмахнувся
я. - Сходи та й сходи. Хтось дурний, хто планував наше місто, вирішив, що сходи
до неба на схилах гір - це те, що треба.
- Не плануєш вибратись?
Я виразно опустив погляд вниз
- на свої ноги:
- Ляскотуне, як думаєш, скільки
час мені забере вибратись на них? Якщо хочеш познущатись, то ходи лишень ближче,
скручу тебе бубликом, тоді й поговоримо.
- Я б волів уникнути такого
непорозуміння, пане Ест, - незнайомець з довгим язиком похитав головою і тінню промайнувши
повз мене, зник за поворотом.
Чудо який дивак. Треба буде
Ванові розказати.
Я зібрався зі силами. Ну-мо,
Гефе! Пройти ще вісім халуп і два майстерні - що то для тебе є?
***
Ляскотун з'явився третього
дня після нашої першої зустрічі. Замовив у мене браслети.
- Ляскотуне, - сказав йому
я, - підкову тобі чи якогось городнього брухту я склепаю. Але по красиві штуки йди
до пана ювелірного. Він після третього прольоту живе. По твоїх любих сходах.
- Проведеш? - спитав білявий
дивак.
- Ні. Та і навіщо тобі ті браслети?
- То не мені. Дружині обіцяв
привезти з мандрівки щось особливе, - пояснив він. І я одразу відчув трохи більше
тепла, ніж варто було. Оце «дружина» в його вустах звучало так, наче то була не
жінка, а вище створіння, котре зійшло зі самого неба й обдарувало його благодаттю.
Неземна жінка, не інакше. Якій треба неземних браслетів - і то цілу гору, як пояснив
він. Менше вона не носить.
- До ювелірника, - відрізав
я, озираючи свої інструменти. - Нема в мене нічого такого, щоб умилостивити твою
жінку.
- Шкода, - він присів на лавку
при вході. - А ти не хотів таким займатись, як ювелірний майстер?
- Що пусто хотіти? Знаєш, скільки
на то вчитись треба? - я відклав інструменти вбік, бо настрій до роботи пропав геть
чисто від цього ляскотуна клятого.
- Не знаю. А що, довго?
- Довго-довго. І дорого. І
то аж за третім прольотом, - я визирнув за вікно. Кляті сходи маячили собі, тягнучись
вгору і ними саме бігла пекарка Акша, притримуючи на плечі торбу з хлібцями. - Я
не можу підніматись туди. Я дорогою помру від болю і втоми і півдня потрачу, щоб
піднятись, а пів - спуститись. А вчитись коли? - відказав наче сам собі.
- Легко здаєшся, - похитав
головою ляскотун.
Через кілька хвилин побачив,
як його світле волосся маячило на сходах. Мабуть, вже пішов до ювелірника.
***
Я проходив повз сходи чотири
рази на тиждень. Один раз - коли йшов на настройку до Вана. Другий - коли до пекарки
замість когось зі сестер, бо одна точно знаходила собі якусь справу, що уникнути
того нудного походу. Третій - на суботні покази, де прибували гості з іншого міста
і часом купували щось. Четвертий - по матеріали, до Луна, котрий жив за годину ходу
від мене і ніяк не згоджувався сам за додатковий квадрат приносити те, що треба
було.
Сходи завжди тягнулись собі
вгору і псували настрій, нагадуючи про те, що от вони є і дорога є, але мені нею
не піти.
- А ти пробував йти... з такими
ногами? - спитав ляскотун якось. Він, здається, залишився в нас жити, бо я на нього
натикався вже кілька разів. Тільки він щоразу був без роботи. Та і руки його, хоча
великі і сильні, не виглядали, як у робочого чоловіка. І одяг дуже чистий. Багатенький
ляскотун, мабуть.
- Не пробував, - відповів я. Що пробувати? Як тільки у
мене з'явились ці металеві «відростки» з коліщатами, я, взагалі, думав, що ходити
більше не буду, що вже по сходах йти. Я стояти на них не міг довше хвилини спочатку.
Це тепер вже так звик до того болю, що оно навіть шкандибаю замість малої Фір по
хліб.
- Не пробував і здаєшся, -
ляскотун забрав волосся з лівого боку на правий, щоб краще мене бачити, і спохмурнів
геть: - Я тебе не таким уявляв, Гефе.
Я хотів йому врізати, але промахнувся,
бо бісів двометровий прибулець був вертким, як вітер.
***
На наступному показі панове,
котрі приїхали з самої центральної Ордіди, так вподобали мою роботу, що кликали
до них в маєток працювати і обіцяли платити на десяток квадратів більше, ніж я заробляв
тут в кращі тижні.
- То чого не погодився? - спитав Енлі, коли я побачив
його наступного дня. Він казав, що його звати Енліль, але я сказав, що це звучить,
як ймення дівчиська. Тому він дозволив називати себе Енлі.
- Десяток квадрів мене не врятує,
- буркнув я, натираючи ліву ступню, бо щось вона геть замизгалась. Направду, воно
би й було помічним, але не хотілося ж казати Енлі, що я не погодився, бо щоб забратись
звідси треба піднятись по сходах. І це ж, коли приїздити додому, то треба по них
спускатись. А потім назад підійматись. Бісові сходи вже в горіли в мене перед очима.
Робота не клеїлась, бо сходи весь час крутились в голові. А Енлі, як на зло, мав
забагато часу і весь час заходив та примовляв щось про ту катавасію. Сходи! Теж
мені!.. Одне добре: сестрам Енлі подобався і мамі теж, та і він їм завжди приносив
чи якогось солодкого, чи тканину, котру в нас і не купити. Я вже знав, що грошей
в нього без міри, то й може собі тратити. Аби тільки дівчат не чіпав. Але він тільки
говорив по свою жінку і лице в нього сяяло, як начищений баняк. Такі не своїх дівчат
не зачеплять - не треба їм того.
- Гефе, а ти ж вчитися хотів?
- спитав Енлі якогось дня замість зауваги про сходи.
- Хотів, - кивнув я, роздмухуючи
жарівку. - Вчитися, поїхати звідси. Заробити багато-багато. Маму і сестер вивезти
потім. Потім тати - мій і Ванів - померли від аварії на колії. Тоді і грошей не
стало. Було тільки роботи й роботи. А коли не стало ще й ніг, то яке навчання?
- Розумію, - кивнув Енлі.
- По мені не скажеш, але в мене теж були гірші часи. Коли я і не знав, що зробити,
щоб... не здуріти.
- Ага, так і повірив, - тут
вже мені хотілось розсміятись. Білявець цей виглядав, як скала, котру ніщо не візьме.
- А якщо я скажу, що ти можеш
вчитись ще? - він усміхнувся у відповідь, але голос звучав серйозно: - Якщо я скажу,
що є місце, де тобі зможуть допомогти з ногами, щоб ти міг ходити краще... І там
же можна вчитись.
- Скажу тобі так, ляскотуне.
Геф Ест може й добряк, але жартувати над бідним калікою він тобі не дасть.
- Не жартую я, - відповів Енлі
і заусміхався.
Тої ночі мені снились кузні.
Великі і страшні, в них горіло пекельне полум'я і я головував там. Мене слухались
сотні і сотні майстрів, а я порядкував в кузнях і кував велику зброю самим хранителям
небес. І всі вони поважали мене та приходили на поклін з великими дарами.
Коли я прокинувся, то від мого
дотику почало тліти покривало.
***
- Це ти щось зробив, так?
- напосівся я на Енлі, коли той прийшов знову. - Це ти наслав на мене сни?
- Ні, то ти сам, - Енлі усміхався
спокійно. - Я багато що вмію, але сни насилати - не моє діло.
- А яке ж твоє діло тут?
- Та ніякого особливо. Зайшов
на тебе подивитись по дорозі додому.
- А де твій дім? Хто ти такий?
Чаклун якийсь триклятий? - я пополотнів від думки, що так і є. Бо що такому багатому
і красивому чоловікові робити в нашому місті та ще й біля самого підніжжя сходів?
Тепер ясно, чого в нього руки не спрацьовані. І волосся чудернацьке таке. І очі
надто сині вже - не буває таких. А щоб сережки носити у вухах - попридумував ще!
Я тут же згадав все, що мені бабця розказувала про чаклунів, але під рукою, як на
зло, не було ні свіжої роси з поля, щоб побризкати, ні трави асолу, зібраної опівночі
- її казали всі чаклуни бояться.
- Я - не чародій, - відповів
Енлі. - А живу я далеко звідси, - він закинув голову вгору і подивився на закопчену
стелю, ніби малював в голові картини свого дому. - Там красиво і тепло. Ну, принаймні,
оцій порі року тепло. Я живу при навчальному місці. Воно зветься Академією. Там
моя дружина керує - вона директор, велика і владна.
- Не буває, що жінка керувала,
- заперечив я.
- Всяке буває, - ухильно відповів
Енлі. - До неї керувала інша жінка. А до того - лише чоловіки. Але це не важливо.
Знаєш, ми приймаємо в Академію дуже багато студентів. Вони всі різні і часто дуже
дивні. В них є щось особливе.
- Як то?
- Ну, дехто може, наприклад,
палити простирадла дотиком, якщо роздратується. А декому під силу вирощувати рослини
швидко-швидко. Є такі, котрі морозять поглядом. І такі, котрі жодних сил спочатку
не мають, але вони добрі і чисті, і потім проявляють себе незгірше, ніж інші.
- Чудасія, - відповів я, клацаючи
язиком. Хоча перед очима моїми непрохано стояли дивні картини, які описував Енлі.
- Таки чудасія. Скільки років
живу там, стільки дивуюсь, - докинув він. - Тобі б сподобалось там. У нас вміють
лікувати такі страшні рани, як твої. Залікувати зовсім не вийде, але допомогти
- змогли б.
- Ага, і усі там багаті, як
ти, так?
- Ні. Усі там різні.
- І лікуєте ви їх без грошей?
- не повірив я.
- Без.
- Не буває так, Енлі. Не
городи дурного, бо виштовхаю тебе і не впущу більше.
- Я їду цієї ночі вже, - він
стенув плечима.
- В ту свою Академію?
- Так. Я не кликатиму тебе
з собою.
- І правильно. Я маму і сестер
не кину.
- До речі, я їм залишив подяку
за те, що були такі добрі, коли я в гості заходив.
- Що ж, справа твоя. Бувай,
Енлі.
- Бувай, Гефесте.
Від його слів мене схопив холод,
хоч в кузні було парко.
Гефест! Воно віддзвонювало
в мене у вухах сотнями ударів по металу, міцне і сильне, вогняне і глибоке, як надра
землі.
Гефест! Піт котився з мого
чола, а в голові відкривались якісь незнані картини небесних палаців і надхмарних
бенкетів.
Гефест! Дзвенів метал і я вгризався
в нього з усім натхненням, вимальовуючи історії на щитах, як художники на полотні.
- Енлі! - кинувся до дверей,
забувши про ноги. - Енлі!
Він не відійшов і з двору ще.
Стояв собі біля огорожі з якимось чудним синім плащем через плече. Достоту, як пані
пекарева на святки!
- Енлі, - сказав, - а куди
йти? Куди йти в ту Академію? Я вчитись не можу, в мене роботи й роботи, але якби
мене там підриштували, то я б...
- Дорога одна, - кивнув він
в бік сходів.
Триклятущі сходи! Мені не стане
сил навіть підійти до них.
Я відчув, як стає важко, як
ниють коліна, як хрускотять коліщата, як біль вдавлює мене своєю вагою в землю.
- Енлі, змилуйся над калікою.
Скажи, що є інший шлях.
- Дорога одна, - повторив він
без усмішки. - Якщо ти не почнеш підніматись, то ніколи не здолаєш її. Поки ти не
зробиш першого кроку, ти будеш калікою, Гефест, і сходи будуть випалювати тебе своїм
одним виглядом, як смертельна хвороба.
- Звідки ти знаєш?
- Бо я теж був там. Біля початку
сходів. Проклятий каліка, сліпий на одне око і певний, що він нікуди не зможе піднятись.
Але дорога одна.
***
Коліщата скрипіли загрозливо.
Плечі обривались під вагою двох сумок - я набрав своєї роботи, щоб продати десь
вище, бо гроші мені треба буде ще. Волосся прилипло до чола. Я сторожко озирнувся:
вулиця була геть пустою. Ще б. Кого понесе ходити посеред ночі, коли навіть місяць
сховався за горою?
Ну, давай, Гефе.
Я плеснув в долоні, тоді натужно зігнув праву ногу в коліні,
котре скрипіло навіть після того, коли Ван туди півбанки олії вилив, і поставив
її на першу сходинку, стерту майже до землі. Це виявилось легше, ніж я думав.