Молода львівська журналістка Наталія Матолінець у 2017 році отримала другу премію Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» за фентезійний роман «Гессі». Авторка народилася 20 грудня 1990 року у місті Львів. Закінчила факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Член НСПУ з 2014 року.

Серед її опублікованих творів - книги поезій «Краплини світла» (2005), «Акварелі і аромати» (2013; обидві - Львів), в яких переважає любовна лірика. Також є авторкою численних публікацій в антологіях та альманахах «Пелюстковий автограф» (2002), «Весняний легіт» (2002-2008), «Місто птахів і поетів» (2008), «З горіха зерня...» (2009), «Портрети срібної води» (2014), «Діапозитив» (2016; усі - Львів), «Нарада творчої молоді Ірпінь-2009» (2009), «Говорить Майдан» (2014; обидва - Київ), «Намалюй мені ніч...» (Канів, 2015), у журналах «Дніпро», «Дзвін», «Світ фентезі», газетах «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Нова неділя».

У 2007 році отримала премію ім. Богдана-Ігора Антонича «Привітання життя». Працює журналістом.

Ці сходи - моє прокляття.

Це єдиний у місті шлях до великої дороги. Сходи тягнуться від повороту біля будинку старости, повз кузню, повз квартал ткаль і піднімаються вгору прольотами по 200 сходинок, не менше. І так довго-довго. Якби я не знав, де вони закінчуються, я б вірив, що вони тягнуться просто в небо, до сил вищих. Я бачу їх щоразу, коли Ван налаштовує мої коліщатка і регулює все, щоб я не скрипів, як зламаний віз. З його вікна сходи виглядають такими ж похмурими, як я їх і запам'ятав під час того першого і останнього підйому, коли мені було років п'ять і в мене ще були обидві ноги.

- Ну все! Літати тепер будеш! - Ван плеснув по моєму коліну, і воно озвалась невдоволеним дзвоном, відвертаючи мою увагу від пощерблених сходів.

Я опустив погляд. Явно краще. Два нові коліщатка весело обертались на правій литці, прикрашаючи металеві труби й дроти, котрі формували мій протез. Мода на коліщатка прийшла пізніше - коли якийсь мудрагель на міське свято обвішав свою втрачену руку начинням від старого кімнатного годинника.

- Дякую, Ване, - я кинув йому на стіл дві квадратні монети і накинув одну довгасту зверху. - Я зайду через тиждень на настройку.

- Я тобі місце забив, Ес, - Ван почав витирати інструменти.

Я глибоко вдихнув і вперся руками в коліна. Ну, Геф, давай. Ворушися, інакше заіржавієш. Натиснув на кнопку для підйому. І р-раз!

Права нога хряснула і випрямилась, підкидаючи мене вгору. Я сперся по черзі на обидві ноги, хитнувся вперед-назад: можна йти. Кажуть, що мені пощастило. Праву ногу забрало по коліно, а лівої взагалі тільки ступню. Багато у кого ситуація гірша - опинитись без робочої руки у нас майже смертельний вирок. Хвороба приходила завжди раптово - спочатку кінцівка розпухала, температура стрибала вгору, як верхівки сходів і якщо пощастить - то за день ти вмреш в гарячці. А якщо ні, то будеш мучитись кілька тижнів і твою хвору руку чи ногу відітнуть, щоб припинити страждання. Так і живемо.

Я вийшов з майстерні Вана і пошкандибав додому. Добре, що йти недалеко. Це й так забирає в мене багато часу. Але Ван бере з мене на три квадрати менше, ніж мав би, бо наші тати товаришували і загинули разом, коли поїзд з вугіллям зійшов з рейок.

- Геф! Ну що, коли по сходах нагору? - зареготала повна, як і її мама та дві старші сестри, Мурра.

- Йди ткати, шморгля, - я підштовхнув її рукою в бік дому. Вона вирвалась, засміялась і побігла до воріт.

Малі з нашого кварталі іноді потішаються наді мною, бо я колись дуже любив казати, як піду звідси, виберусь на верхівку сходів і втечу звідси.

- А справді, коли? - спитав хтось вже без насмішки у голосі.

Я озирнувся.

Незнайомець міцно стояв на обох ногах. Він справляв враження особи, котра цілком вдоволена своїм життям. Якщо описати його коротко, то це була доволі зграбна і двометрова гора м'язів з яскравими, блакитними очима і довгим волоссям, зачесаним на один бік - права половина черепа незнайомця була вкрита лише короткою щетиною. Чудернацький.

- Якщо йти до кузні Естів, тоді можеш піти зі мною, хоча це і буде повільно, - я вказав на свої ноги, котрі блищали після чистки у Вана, як гора нових монет.

- Ні, я тут проїздом, просто поцікавився, - відповів незнайомець повільно і якось радісно. - А кузня Естів найкраща тут? Якщо мені знадобиться.

- Не знаю, чи найкраща, але вона моя, то вже знайте, що я б дарма не запрошував, якби не був певен в своїх руках, - я підкотив рукави посірілої від носіння сорочки, щоб продемонструвати незнайомцеві засічки, котрі ставили на щорічному фестивалі ковалів. В мене було їх вже сім.

- Матиму на увазі, - відповів він, схиляючи голову, хоча навряд чи, щоб виразити свою повагу. - А що за історія зі сходами?

- Жодної історії, - відмахнувся я. - Сходи та й сходи. Хтось дурний, хто планував наше місто, вирішив, що сходи до неба на схилах гір - це те, що треба.

- Не плануєш вибратись?

Я виразно опустив погляд вниз - на свої ноги:

- Ляскотуне, як думаєш, скільки час мені забере вибратись на них? Якщо хочеш познущатись, то ходи лишень ближче, скручу тебе бубликом, тоді й поговоримо.

- Я б волів уникнути такого непорозуміння, пане Ест, - незнайомець з довгим язиком похитав головою і тінню промайнувши повз мене, зник за поворотом.

Чудо який дивак. Треба буде Ванові розказати.

Я зібрався зі силами. Ну-мо, Гефе! Пройти ще вісім халуп і два майстерні - що то для тебе є?

 

***

 

Ляскотун з'явився третього дня після нашої першої зустрічі. Замовив у мене браслети.

- Ляскотуне, - сказав йому я, - підкову тобі чи якогось городнього брухту я склепаю. Але по красиві штуки йди до пана ювелірного. Він після третього прольоту живе. По твоїх любих сходах.

- Проведеш? - спитав білявий дивак.

- Ні. Та і навіщо тобі ті браслети?

- То не мені. Дружині обіцяв привезти з мандрівки щось особливе, - пояснив він. І я одразу відчув трохи більше тепла, ніж варто було. Оце «дружина» в його вустах звучало так, наче то була не жінка, а вище створіння, котре зійшло зі самого неба й обдарувало його благодаттю. Неземна жінка, не інакше. Якій треба неземних браслетів - і то цілу гору, як пояснив він. Менше вона не носить.

- До ювелірника, - відрізав я, озираючи свої інструменти. - Нема в мене нічого такого, щоб умилостивити твою жінку.

- Шкода, - він присів на лавку при вході. - А ти не хотів таким займатись, як ювелірний майстер?

- Що пусто хотіти? Знаєш, скільки на то вчитись треба? - я відклав інструменти вбік, бо настрій до роботи пропав геть чисто від цього ляскотуна клятого.

- Не знаю. А що, довго?

- Довго-довго. І дорого. І то аж за третім прольотом, - я визирнув за вікно. Кляті сходи маячили собі, тягнучись вгору і ними саме бігла пекарка Акша, притримуючи на плечі торбу з хлібцями. - Я не можу підніматись туди. Я дорогою помру від болю і втоми і півдня потрачу, щоб піднятись, а пів - спуститись. А вчитись коли? - відказав наче сам собі.

- Легко здаєшся, - похитав головою ляскотун.

Через кілька хвилин побачив, як його світле волосся маячило на сходах. Мабуть, вже пішов до ювелірника.

 

***

 

Я проходив повз сходи чотири рази на тиждень. Один раз - коли йшов на настройку до Вана. Другий - коли до пекарки замість когось зі сестер, бо одна точно знаходила собі якусь справу, що уникнути того нудного походу. Третій - на суботні покази, де прибували гості з іншого міста і часом купували щось. Четвертий - по матеріали, до Луна, котрий жив за годину ходу від мене і ніяк не згоджувався сам за додатковий квадрат приносити те, що треба було.

Сходи завжди тягнулись собі вгору і псували настрій, нагадуючи про те, що от вони є і дорога є, але мені нею не піти.

- А ти пробував йти... з такими ногами? - спитав ляскотун якось. Він, здається, залишився в нас жити, бо я на нього натикався вже кілька разів. Тільки він щоразу був без роботи. Та і руки його, хоча великі і сильні, не виглядали, як у робочого чоловіка. І одяг дуже чистий. Багатенький ляскотун, мабуть.

- Не пробував, - відповів я. Що пробувати? Як тільки у мене з'явились ці металеві «відростки» з коліщатами, я, взагалі, думав, що ходити більше не буду, що вже по сходах йти. Я стояти на них не міг довше хвилини спочатку. Це тепер вже так звик до того болю, що оно навіть шкандибаю замість малої Фір по хліб.

- Не пробував і здаєшся, - ляскотун забрав волосся з лівого боку на правий, щоб краще мене бачити, і спохмурнів геть: - Я тебе не таким уявляв, Гефе.

Я хотів йому врізати, але промахнувся, бо бісів двометровий прибулець був вертким, як вітер.

 

***

 

На наступному показі панове, котрі приїхали з самої центральної Ордіди, так вподобали мою роботу, що кликали до них в маєток працювати і обіцяли платити на десяток квадратів більше, ніж я заробляв тут в кращі тижні.

- То чого не погодився? - спитав Енлі, коли я побачив його наступного дня. Він казав, що його звати Енліль, але я сказав, що це звучить, як ймення дівчиська. Тому він дозволив називати себе Енлі.

- Десяток квадрів мене не врятує, - буркнув я, натираючи ліву ступню, бо щось вона геть замизгалась. Направду, воно би й було помічним, але не хотілося ж казати Енлі, що я не погодився, бо щоб забратись звідси треба піднятись по сходах. І це ж, коли приїздити додому, то треба по них спускатись. А потім назад підійматись. Бісові сходи вже в горіли в мене перед очима. Робота не клеїлась, бо сходи весь час крутились в голові. А Енлі, як на зло, мав забагато часу і весь час заходив та примовляв щось про ту катавасію. Сходи! Теж мені!.. Одне добре: сестрам Енлі подобався і мамі теж, та і він їм завжди приносив чи якогось солодкого, чи тканину, котру в нас і не купити. Я вже знав, що грошей в нього без міри, то й може собі тратити. Аби тільки дівчат не чіпав. Але він тільки говорив по свою жінку і лице в нього сяяло, як начищений баняк. Такі не своїх дівчат не зачеплять - не треба їм того.

- Гефе, а ти ж вчитися хотів? - спитав Енлі якогось дня замість зауваги про сходи.

- Хотів, - кивнув я, роздмухуючи жарівку. - Вчитися, поїхати звідси. Заробити багато-багато. Маму і сестер вивезти потім. Потім тати - мій і Ванів - померли від аварії на колії. Тоді і грошей не стало. Було тільки роботи й роботи. А коли не стало ще й ніг, то яке навчання?

- Розумію, - кивнув Енлі. - По мені не скажеш, але в мене теж були гірші часи. Коли я і не знав, що зробити, щоб... не здуріти.

- Ага, так і повірив, - тут вже мені хотілось розсміятись. Білявець цей виглядав, як скала, котру ніщо не візьме.

- А якщо я скажу, що ти можеш вчитись ще? - він усміхнувся у відповідь, але голос звучав серйозно: - Якщо я скажу, що є місце, де тобі зможуть допомогти з ногами, щоб ти міг ходити краще... І там же можна вчитись.

- Скажу тобі так, ляскотуне. Геф Ест може й добряк, але жартувати над бідним калікою він тобі не дасть.

- Не жартую я, - відповів Енлі і заусміхався.

Тої ночі мені снились кузні. Великі і страшні, в них горіло пекельне полум'я і я головував там. Мене слухались сотні і сотні майстрів, а я порядкував в кузнях і кував велику зброю самим хранителям небес. І всі вони поважали мене та приходили на поклін з великими дарами.

Коли я прокинувся, то від мого дотику почало тліти покривало.

 

***

 

- Це ти щось зробив, так? - напосівся я на Енлі, коли той прийшов знову. - Це ти наслав на мене сни?

- Ні, то ти сам, - Енлі усміхався спокійно. - Я багато що вмію, але сни насилати - не моє діло.

- А яке ж твоє діло тут?

- Та ніякого особливо. Зайшов на тебе подивитись по дорозі додому.

- А де твій дім? Хто ти такий? Чаклун якийсь триклятий? - я пополотнів від думки, що так і є. Бо що такому багатому і красивому чоловікові робити в нашому місті та ще й біля самого підніжжя сходів? Тепер ясно, чого в нього руки не спрацьовані. І волосся чудернацьке таке. І очі надто сині вже - не буває таких. А щоб сережки носити у вухах - попридумував ще! Я тут же згадав все, що мені бабця розказувала про чаклунів, але під рукою, як на зло, не було ні свіжої роси з поля, щоб побризкати, ні трави асолу, зібраної опівночі - її казали всі чаклуни бояться.

- Я - не чародій, - відповів Енлі. - А живу я далеко звідси, - він закинув голову вгору і подивився на закопчену стелю, ніби малював в голові картини свого дому. - Там красиво і тепло. Ну, принаймні, оцій порі року тепло. Я живу при навчальному місці. Воно зветься Академією. Там моя дружина керує - вона директор, велика і владна.

- Не буває, що жінка керувала, - заперечив я.

- Всяке буває, - ухильно відповів Енлі. - До неї керувала інша жінка. А до того - лише чоловіки. Але це не важливо. Знаєш, ми приймаємо в Академію дуже багато студентів. Вони всі різні і часто дуже дивні. В них є щось особливе.

- Як то?

- Ну, дехто може, наприклад, палити простирадла дотиком, якщо роздратується. А декому під силу вирощувати рослини швидко-швидко. Є такі, котрі морозять поглядом. І такі, котрі жодних сил спочатку не мають, але вони добрі і чисті, і потім проявляють себе незгірше, ніж інші.

- Чудасія, - відповів я, клацаючи язиком. Хоча перед очима моїми непрохано стояли дивні картини, які описував Енлі.

- Таки чудасія. Скільки років живу там, стільки дивуюсь, - докинув він. - Тобі б сподобалось там. У нас вміють лікувати такі страшні рани, як твої. Залікувати зовсім не вийде, але допомогти - змогли б.

- Ага, і усі там багаті, як ти, так?

- Ні. Усі там різні.

- І лікуєте ви їх без грошей? - не повірив я.

- Без.

- Не буває так, Енлі. Не городи дурного, бо виштовхаю тебе і не впущу більше.

- Я їду цієї ночі вже, - він стенув плечима.

- В ту свою Академію?

- Так. Я не кликатиму тебе з собою.

- І правильно. Я маму і сестер не кину.

- До речі, я їм залишив подяку за те, що були такі добрі, коли я в гості заходив.

- Що ж, справа твоя. Бувай, Енлі.

- Бувай, Гефесте.

Від його слів мене схопив холод, хоч в кузні було парко.

Гефест! Воно віддзвонювало в мене у вухах сотнями ударів по металу, міцне і сильне, вогняне і глибоке, як надра землі.

Гефест! Піт котився з мого чола, а в голові відкривались якісь незнані картини небесних палаців і надхмарних бенкетів.

Гефест! Дзвенів метал і я вгризався в нього з усім натхненням, вимальовуючи історії на щитах, як художники на полотні.

- Енлі! - кинувся до дверей, забувши про ноги. - Енлі!

Він не відійшов і з двору ще. Стояв собі біля огорожі з якимось чудним синім плащем через плече. Достоту, як пані пекарева на святки!

- Енлі, - сказав, - а куди йти? Куди йти в ту Академію? Я вчитись не можу, в мене роботи й роботи, але якби мене там підриштували, то я б...

- Дорога одна, - кивнув він в бік сходів.

Триклятущі сходи! Мені не стане сил навіть підійти до них.

Я відчув, як стає важко, як ниють коліна, як хрускотять коліщата, як біль вдавлює мене своєю вагою в землю.

- Енлі, змилуйся над калікою. Скажи, що є інший шлях.

- Дорога одна, - повторив він без усмішки. - Якщо ти не почнеш підніматись, то ніколи не здолаєш її. Поки ти не зробиш першого кроку, ти будеш калікою, Гефест, і сходи будуть випалювати тебе своїм одним виглядом, як смертельна хвороба.

- Звідки ти знаєш?

- Бо я теж був там. Біля початку сходів. Проклятий каліка, сліпий на одне око і певний, що він нікуди не зможе піднятись. Але дорога одна.

 

***

 

Коліщата скрипіли загрозливо. Плечі обривались під вагою двох сумок - я набрав своєї роботи, щоб продати десь вище, бо гроші мені треба буде ще. Волосся прилипло до чола. Я сторожко озирнувся: вулиця була геть пустою. Ще б. Кого понесе ходити посеред ночі, коли навіть місяць сховався за горою?

Ну, давай, Гефе.

Я плеснув в долоні, тоді натужно зігнув праву ногу в коліні, котре скрипіло навіть після того, коли Ван туди півбанки олії вилив, і поставив її на першу сходинку, стерту майже до землі. Це виявилось легше, ніж я думав.