У тіні середньовічних міських стін витиналися не тільки зафіксовані у літописних джерелах різноманітні візерунки соціально-політичних подій та інших яскравих історичних явищ. Тут спливало повсякденне життя людей із притаманним їм ритуалом щоденної поведінки та укладом, що визначав розпорядок дня, час різноманітних занять, характер праці й дозвілля, форми відпочинку, ігри, любовний ритуал і ритуал похорону.

Міське населення Київської Русі в часи її найвищого піднесення складало, за підрахунками вчених, чотири відсотки загального демографічного потенціалу усієї країни (близько 12 млн). З-поміж інших тогочасних великих міст найбільшими були Новгород, Смоленськ та Київ. Останній був просто гігантом. У часи його розквіту в ньому мешкало майже 50 тисяч осіб.

Населення середньовічного Києва було неоднорідним за соціальними, професійними та віросповідними ознаками. Більшість городян сповідували християнство, але навіть у межах одного міста були розділені щільною сіткою парафіяльних громад. За свідченням саксонського хроніста Тітмара Мерзебурзького, ще на початку ХІ ст. у Києві було понад 400 церков. Пожежа, що спалахнула у місті в червні 1124 р., знищила, за свідченням літописних джерел, майже 600 церков. Міські давньокиївські спільноти, кожна зі своїм укладом життя і світоглядними поглядами, ціннісними орієнтаціями, утворювали певне соціокультурне співтовариство, єдність якого визначали приналежність до християнського віросповідання, спільні свята, радощі й біди.

В урбаністичній моделі Києва органічно поєднувались аристократична вишуканість кам'яних палацових і храмових будівель на князівському дитинці й невибагливість за своєю архітектурою дерев'яних жител городян. Боярські будинки тулилися ближче до княжого двору, який містився в аристократичній частині міста - на Горі. За літописними джерелами відомо, що на початку ХІІ ст. тут були розташовані садиби Гордяти, Никифора, Воротислава й Чудина, Коснячка, Брячислава та інших княжих достойників і купців. Основна частина киян - «людей градських» - займалася цілком мирними справами - рукомеслами, торгівлею, сільськогосподарськими та іншими промислами. Цей люд мешкав, головним чином, на щільно забудованому дерев'яними будинками Подолі, житлові квартали якого зберігали свою індивідуальність і характер ремісничих, селянських та рибацьких поселень. Жили тут і представники духовенства. Так, під 1161 р. у літописах згадується «двір Лихачевъ попів», що містився коло подільського стовп'я (міської загорожі). У церкві на Щекавиці, як засвідчують літописні джерела, правив і, очевидно, десь поруч жив піп на ймення Василій, обраний 1183 р. на ігумена Києво-Печерського монастиря. Ближче до річкової гавані були розташовані складські приміщення та торговельні факторії купців. Тут, імовірно, були хатини човнярів, візників та вантажників.

Так виглядав Київ ХІ-ХІІІ ст. з висоти пташиного лету. Макет Д. Мазюкевич, 1968 р. / фото Миколи Тимченка

Основний тип міського житла визначала традиція будівництва зрубів-п'ятистінок, що склалася у Києві ще на початку Х ст. Характерною рисою таких будівель є те, що основний зруб поділявся на дві камери - невеликі сіни і власне житло. Глинобитна піч тулилася до внутрішньої стіни жилої камери приміщення. Як засвідчують матеріали археологічних досліджень, розміри і планування таких садиб залишалися незмінними протягом тривалого часу. То були нерідко добротні житла, часто двоповерхові, зі клітями і без них, іноді з галереями. Значна частина зрубів Подолу мала високі (до 1,5 м) підкліті, входи до яких улаштовувалися на висоті п'ятого чи шостого вінця. На думку фахівців, ця обставина, можливо, пояснює відсутність в окремих зрубах печей, які, за наявності підклітей, розташовувались у верхньому житловому приміщенні.

Для освітлення житлових приміщень використовували глиняні світильники, в яких жевріла олія. Її виготовляли з коноплі та льону. Житла були умебльовані дерев'яними ліжками, лавками, столами, ослінцями та кріслами.

На території старокиївських садиб містилися господарчі будівлі, які слугували для збереження різноманітних припасів та використовувалися як виробничі приміщення. Залишки таких майстерень, зокрема, ювелірних, металообробних та косторізних, виявлено археологічними дослідженнями не тільки в ремісничих кварталах Подолу, а й у межах Верхнього міста. Ювеліри високої кваліфікації, які виготовляли дорогоцінне церковне начиння, предмети розкоші для князівсько-боярської верхівки та прикраси для жіночих і чоловічих костюмів, були привілейованою групою міського населення. Про майстерність київських майстрів свідчать прикраси, знайдені археологами у різних частинах Києва та інших міст Русі.

Незважаючи на щільність забудови міської території, садиби киян потопали у зелені плодових садів та городини. В огороджених дерев'яними парканами дворах товклася свійська худоба - коні, кози, корови, вівці. Удень городяни випасали її на вкритій соковитою травою Оболоні та придніпровських луках, а надвечір заганяли її до міста у стайні. Отож, у місті, мабуть, нестерпно тхнуло гноєм. Із загиджених пташиним послідом і кізяками дворів та непровітрених кухонь несло гостро-їдучими випарами. Ось чому князь зі своїм оточенням волів улітку мешкати у заміській резиденції - на Красному дворі, як у випадку батька Мономаха - князя Всеволода Ярославича - біля Видубичів, чи на Берестовому. Нестерпні запахи супроводжували життя городян усіх великих міст мало не до ХІХ сторіччя. Згадаймо, наприклад, опис Парижа в культовому «Парфумері» пера Патріка Зюскінда. Так само задихався і Лондон, доки годинникар Олександр Каммінг не врятував його, винайшовши у 1875 р. туалет зі зливом.

Місто потребувало тоді багато води, конче необхідної для господарчих потреб та гігієнічних процедур. Її черпали дерев'яними коробами з річок та струмків, а у віддалені райони вона транспортувалась у діжках. Археологічними дослідженнями встановлено тривале функціонування струмка, який проходив під Замковою горою і перерізав увесь Поділ. Садиби киян, зведені на його берегах, мали своєрідну огорожу з дощок. Берегова обшивка струмка кріпилася і цілою системою дубових брусків-стяжок. У Верхньому місті, перерізаному численними ярами, також протікали річки і струмки. Якщо на дворищі не було колодязя, воду зберігали у спеціальних цистернах, з яких її черпали, аби приготувати їжу, напоїти худобу та просто умитися. Умивальником слугували глиняні горщики та мідяні тази, а у князівських покоях - коштовні водолії високохудожньої роботи іноземних майстрів. На садибах, де не було власної мивниці-лазні, їхні власники милися у хаті, коло печі.

Культура міського повсякдення має комунікаційну і символічну природу. Вулицями й узвозами міста, вкритими деінде дерев'яним помостом, городяни пересувалися, здебільшого, пішки. Натомість, княжі достойники та заможні городяни снували між натовпом верхи на конях. Візками, запряженими кіньми, перевозили різноманітні вантажі - продукти, реманент тощо. Жвавий рух людських потоків часом перечіпався, натрапивши на галасливих злидарів і калік, які вешталися містом, жебракуючи на перехрестях вулиць та майданах, а у празникові дні - коло церков на паперті. Невипадково з-поміж інших археологічних знахідок, виявлених біля церков, найбільше трапляються монети, якими парафіяни обдаровували нещасних.

Своєрідними комунікаційними вузлами, де скупчувалися людські потоки городян, селян із довколишніх сіл та прибульців із далеких і близьких світів, були міські торжища. Тітмар Мерзебурзький їх нараховує у Києві вісім. Проте, на сторінках давньоруських літописів їх згадується лише два: «Бабин торжок» на Горі у Верхньому місті та торговище на Подолі, поблизу церкви Богородиці Пирогощої. Тут можна було придбати все необхідне - від гуртової партії жіночих прикрас, коней, свійської худоби, сільськогосподарської продукції до звичайного кухонного горщика.

Після базарування гріх було оминути корчму, аби промочити горло добрим кухлем вина чи бодай пива. «Русі веселість - пиття, ми не можемо без цього бути», - приказувала зваблива шинкарка, розбавляючи нерідко при цьому вино водою.

Ринки були своєрідним барометром стану міської економіки, а також місцем соціального спілкування різних прошарків населення: тут обговорювали актуальні життєві питання, народжувалися і поширювалися різноманітні плітки, чутки та анекдоти. Професійні кликуни - биричі - оголошували на торжищах офіційні розпорядження влади, викликали до суду відповідачів. «Руська Правда» Просторої редакції приписувала «закликати на торгу» про втечу челядина, пропажу оружжя чи одягу, після чого той, хто допоміг челядину переховуватися або спробував продати украдені речі, ніс покарання. Биричі також збирали торговельне мито, стягували податки і штрафи та слідкували за порядком.

Культурний символізм повсякденного життя городян проявлявся, насамперед, в одязі, який маркував віковий та соціальний стан людини. На вулицях серед строкатого натовпу можна було розгледіти воїнські обладунки кремезних парубків, яскраве вбрання жінок, пишно оздоблені каптани заможних купців та бояр, строгі строї духівництва. Городяни були законодавцями моди в одязі. Специфічно міськими прикрасами були скляні браслети. У містах набуває поширення шкіряне взуття, стають різноманітними його фасони і вигляд. Чоловіки ходили у високих чоботах, пошитих з тонкої шкіри. Жінки взували низькі шкіряні черевики. Заможні люди дозволяли собі розкошувати в одязі, виготовленому з тонкого сукна та дорогоцінного шовку. Археологічні матеріали дозволяють виокремити поховальний одяг городян, який був відмінний від того, який вони одягали за життя.

Середньовічна міська цивілізація мала доросле обличчя. Діти ж залишалися без догляду - в Київській Русі вони були на периферії уваги дорослих. Староруські книжники, зазвичай, обмежуються лише лаконічною констатацією про народження дитини, та й то лише у князівських сім'ях. На восьмий день народження дитини їй давали ім'я, а на сороковий - справляли хрестини. Дитинство не мало жодного статусу, і з ним намагалася покінчити якомога раніше. Прагматичне Середньовіччя, як зауважував видатний знавець його Жак Ле Гофф, «ледь помічало дитину, не маючи при цьому часу ані розчулюватися, ані захоплюватися нею. Та й дитина часто не мала дідуся - настільки звичного для традиційних суспільств вихователя. Занадто короткою була тривалість життя в середні віки. Тільки-но вийшовши з-під опіки жінок, дитина опинялася викинутою до виснажливої сільської праці або до навчання у ратній справі».

У середньовічному місті (не тільки в Києві, а й по селах) дитина також з малих років долучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями і турботами. Хлопці вправлялися на дерев'яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів, опановували основи ремесел. Покликання дівчат - приготування до шлюбу. Ці, як їх називали за Середньовіччя, «люди прядки» змалечку вчилися нехитрому хатньому ремеслу, переймаючи від старших духовні цінності і знання. Швидка соціалізація дітей зумовлювала і раннє укладання шлюбів між ними (дівчат могли видавати заміж із досягненням 12 років, а хлопці могли вступати у шлюбно-статеві зв'язки з 14 років).

Ідеалом «доброї» дружини - господині дому - для старокиївського книжника початку ХІІ ст. був образ жінки, виписаний ним за біблійними зразками книги Псалмів та Приповістей Соломонових: «Дорожча вона від каменю многоцінного, радується нею муж її, бо робить вона мужеві своєму добрим усе життя. Добувши вовну і льон, зробить вона потрібне руками своїми. Будучи, мов корабель, вона чинить торг, здалеку збирає собі багатство; і встає вона ще вночі, і дає їжу в домі й діло рабиням. Побачивши ниву - купує її, плодами рук своїх вона засадить ниву. Перепоясавши міцно стегна свої, укріпить вона рамена свої на діло; і відчуває вона, що робити добре, і не гасне світильник її всю ніч. Руки свої простирає вона на корисне, а лікті свої підставляє під веретено. Руки свої вона розтуляє убогим, а плід подасть жебракам. Не клопочеться про дім свій муж її, коли де-небудь він буде. Подвійну одіж зробить вона мужеві своєму, а собі черлене і багряне одіння. Примітним буває у воротах муж її, якщо коли він сяде на зібранні з старійшинами... Уста ж свої одкриває вона розсудливо і до речі мовить язиком своїм. У силу і в красу вона убралась».

Яскравим контрастом «добрих жінок» у творах давньоруської писемності виступає «зла» чи «злообразна жона». Цю тему дотепно осмислив на зламі ХІІ-ХІІІ сторіч Данило Заточеник. У своєму славнозвісному Слові він, бідолаха, зізнавався: «Краще мені бути волом, господарем у домі своїм, ніж під п'ятою у злої жінки; бо віл не балакає, ні зла мислить, а зла жона, хоч і бий її, все одно біситься». Звісно, правда життя, сповнена людськими пристрастями, сімейними радощами і бідами була більш багатобарвною і колоритною.

Вимірюваний повсякденними клопотами ритм міського життя городян спливав у тривожному неспокої. Достатньо було комусь необережно повестися біля печі - і вмить здіймався вогонь, який, перекидаючись із будівлі до будівлі, міг знищити за лічені години чималу частину міської дерев'яної забудови. Велика пожежа спалахнула у Києві спекотного 1124 року. Як сповіщає літописець, «у се же літо було бездощів'я. Тоді ж погоріло Подолля все, напередодні празника святого рождення Іоанна Хрестителя і Предтечі. А на другий день погоріла Гора і монастирі всі, що їх було на Горі в Києві-граді». Недобрим словом згадує і волинський літописець якусь бабу окаянну, через яку вщент згоріло новозбудоване Данилом Галицьким столичне місто Холм.

	Славетний Михайлівський золотоверхий монастир – одна зі знаменитих пам’яток столиці Русі – Києва. Фрагмент діорами «Давній Київ» / фото зі сайта Wikipedia.org

Садиби заможних городян, особливо міських урядовців, іноземних купців та єврейських лихварів у неспокійні часи соціальних заворушень ставали ласою здобиччю київського плебсу. Так, під час заворушень, спричинених смертю князя Святополка Ізяславича 1113 року, кияни, користуючись відсутністю твердої князівської руки, пограбували двір тисяцького Путяти та оселі лихварів - іновірців-євреїв: «Розграбували двір Путяти Вишатича, тисяцького, пішли на євреїв і розграбували їх».

Сліди існування єврейської громади у Києві прослідковуються мало не зі самого початку історичного життя міста. В ХІІ ст. її місцеперебування фіксується у північно-східній частині так званого «города Ярослава», на Копиревім кінці (у районі сучасної Львівської площі). Головним заняттям цієї частини міського населення було заборонене Церквою для християн лихварство. Багаті садиби іновірців викликали заздрість у київського плебсу, який у період безвладдя піддався спокусі їхнього безкарного грабунку. У критичний для влади момент київські «мужі» змушені були звернутися до Володимира Мономаха, що князював тоді у Переяславі Руському, з пропозицією посісти великокнязівський престол: «Піди, княже, до Києва. Бо якщо ти не підеш, то знай, що багато зла підніметься, і тоді будуть не Путятин двір, не соцьких, але й євреїв грабувати, а далі підуть на ятрівку твою (удову Святополка), і на бояр, і на монастирі. І будеш ти одвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують». Лише тоді, коли Володимир Мономах прибув до Києва, у місті відновлюється порядок і громадський спокій.

Нерідко потерпали городяни від голоду, спричиненого неврожаями та стихійними лихами - повенями та землетрусами. Останні мали місце у Києві, зокрема, у 1108, 1170, 1196 та 1230 рр. Узимку 1195/1196 років «потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам'яні й дерев'яні хиталися, і всі люди, бачачи це, од страху не могли стояти - одні падали ниць, а інші трепетали». Найчастіше страждали від весняних повеней подоляни. Так, під 1128 р. літописець згадує, що того року «була вода велика, й потопило людей і жито, змило їхні оселі».

Не віщували добра та стабільності городянам і нерозважливе правління київських князів та їхніх управителів. Наприклад, Києво-Печерський патерик так характеризує «дні княжіння» в Києві князя Святополка Ізяславича (1093-1113 рр.): «Багато насильства людям вчинив Святополк - у заможних домах без вини їхніх господарів майно численне забрав. Через що попустив Господь поганим (половцям) силу мати над ним. І були битви численні з ними, а до того ж, і усобиці, голод сильний, і злидні великі настали в усій Руській землі». Підступно осліплений ним князь Василько Теребовлянський, прагнучи помститися кривднику, «не пустив купців з Галича, ні лодій від Перемишля, через що не стало солі у Києві і по всій Руській землі. Такі неуправства настали і грабунки беззаконні... І можна було видіти людей у великій печалі, знеможених від голоду та війни, і не мали вони ні пшениці, ні солі, аби чимось нестачу перебути». Коли ж доброчинні печерські ченці почали роздавати людям сіль із монастирських запасів, цьому позаздрили перекупники солі, які хотіли добряче заробити на цій біді. Купці почали шукати покровительства київського князя, який став на бік представників торговельно-лихварського капіталу, що й призвело, не в останню чергу, до масових заворушень киян, які спалахнули у місті після смерті Святополка Ізяславича навесні 1113 року.

Не меншим лихом були для городян безкінечні міжкнязівські чвари. У затятій боротьбі за право володарювати у Києві князівські клани нерідко намагалися помститися за свої невдачі мирним мешканцям міста та вчинити наругу над його святинями. Наприклад, коли у березні 1169 року Київ захопили військові союзники Андрія Юрійовича (Боголюбського), завойовники, за свідченням літописця, «грабували вони два дні увесь город - Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії».

Разом з тим, незважаючи на соціальну напруженість і тривожне очікування біблійних пророцтв про прийдешній «кінець світу», городяни знаходили місце і час для веселощів. Сміхова культура була складовою частиною світу повсякденного життя Київської Русі. Остання була суспільством, здебільшого, усної комунікації, ось чому ми безнадійно позбавлені можливості почути живі голоси давньоруських вулиць, міських майданів і торжищ, жарти і дотепи простонароддя. Давньоруські петенціалії засвідчують, здебільш, недоречні вияви сміху. У повсякденному ж побуті комічні ситуації виникали спонтанно і непередбачувано. Сміх вихоплюється зненацька. У всі часи люди сміялися над обдуреними обдурювачами, обкраденими крадіжниками, нерозторопами, хвальками і тому подібними «вічними» персонажами. Висміювалися також люди, одягнуті неадекватно до відповідної пори року, віку та соціального стану. Будь-яке переодягання/перерядження має здатність викликати сміх. Церква, проте, намагалася покласти край жартам, що переходили межу дозволеного. Під забороною було, зокрема, забруднення для сміху чужого одягу. На таких пустунів накладалася церковна єпитимія.

Популярними у народі були різноманітні забави та ігри. Гра для середньовічних спільнот мала особливе очарування. Особливо люди полюбляли гру в шахи. Майстерно вирізьблені фігури цієї гри існували чи не на кожному столі в оселях київських аристократів. Церковні настанови застерігали віруючих від цієї спокуси. За порушення канонічних заборон на гру в шахи, шашки і кості представники духовенства могли позбутися сану, а на мирян накладалась єпитимія. Втім, подібні заборони були, як уявляється, малоефективними. Виявлені археологічними дослідженнями в культурних шарах давньоруських міст доволі численні знахідки гральних кісточок, шахових фігур свідчать про популярність цих ігор на Русі. Вони були порятунком від одноманітності буденного життя.

Такою ж втіхою для городян були святкові учти, що влаштовувалися з будь-якої нагоди, - чи то весілля, чи то церковного або родинного свята. Продуктовий набір тогочасного споживача визначався його статками та кліматичними умовами. Кліматичні аномалії - засуха, саранча, недосконалість середньовічної агротехнічної техніки та економіки, примітивні способи збереження продуктів не сприяли розвитку гастрономічної культури. Звісно, на обідньому столі князя, архірея, дружинника чи простолюдина набір страв, їхній якісний і кількісний склад був різним. Перші куховарні з'явилися у Західній Європі в середині ХІІІ століття (Данія), а в XIV-XV ст. вони поширилися у Франції та Італії, а потім - у Німеччині. Про розвиток гастрономії у Київській Русі можна скласти уявлення лише на основі принагідних літописних звісток. Основу харчування простолюду складала рідка каша або юшка з гороху, доповненням до якої була городина: цибуля, часник.

Місцем для публічних видовищ у середньовічному Києві був збудований у Верхньому місті іподром, який був органічним продовженням Великого Ярославового двору.

Різноманітні видовища для киян влаштовувались і на міських торжищах і майданах, де нерідко лунала музика і сміх. Тут, зазвичай, улаштовували свої вистави скоморохи. Співаки й танцюристи веселили народ під акомпанемент музикантів, що вправно грали на гуслях, бубнах та сопілках. Фрагменти таких інструментів - дерев'яних гудків та гуслів - виявлені археологічними розкопками в культурних шарах багатьох давньоруських міст. Вуличні, нерідко кумедні, часом драматичні і курйозні мізансцени, що саме життя розігрувало їх на вулицях середньовічного міста, потішали уяву його мешканців та чужоземних гостей. Із них витиналися й тихо згасали візерунки повсякденного життя княжого Києва.

 

Автор: Володимир Ричка,
професор, доктор історичних наук

Джерело: «День»