«У нього не було чужих дітей. Усі були своїми», - так сказала дружина про покійного чоловіка Теодора Воляника.

Бл. пам. мгр. Теодор Воляник, один з основоположників та кількаразовий багаторічний голова Фундації Українського вільного університету (ФУВУ), багаторічний член Спілки Української Молоді (СУМ) в Америці, її керівних органів як крайових, так і місцевих у Міннеаполісі і в Нью-Йорку, голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) в Нью-Йорку, член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), Об'єднаного Комітету Українських Організацій міста Нью-Йорк та інших українських організацій та установ відійшов у вічність у Нью-Йоркському шпиталю після Різдва Христового, 8 січня 2018 р. залишивши дружину Олю та дальшу родину в Україні, а також українську громаду фактично по цілому світі.

Народився Теодор Воляник 24 жовтня 1922 р., у селі Монастирок, на Львівщині. За його діяльність УВУ відзначив його двічі - у 2005 і 2017 рр., включно із званням Почесного Сенатора. Крайова Управа СУМ надала йому ІІІ ступінь Суспільника, а Осередок СУМ у Нью-Йорку присвоїв звання Визначного члена Осередку.

Тяжко знайти було більш віддану, чесну, щедру, порядну і добру людину. У нього «не було зерна неправди». Після парастасу місцевий отець Петро Шишка, який особисто знав покійного ще як виховника і коменданта у молодіжних виховних таборах в оселі СУМ в Елленвілі, сказав, що покійний уособлював надзвичайну присвяту і відданість гаслу СУМ «Бог і Україна». Покійний був гідним членом парафії Української Католицької Церкви святого Юра у Нью-Йорку, співав у церковному хорі тощо.

Теодор Воляник був моїм виховником та комендантом у СУМ-і також. Ще ближче пов'язання моє з ним, як із колегою, відбулося недавно, тобто, п'ять років тому, коли він, 90-річний голова Фундації УВУ, запросив мене перебрати провід цієї Фундації, «щоби її відмолодити» та впровадити у майбутнє. Мені було тоді лише 60 років. Все ж таки, порівняне відмолодження. Покійний був моїм заступником до дня його смерті.

Здобув він вищу освіту в УВУ на факультеті економіки, але ці знання були більше теоретичними, ніж практичними. Він займався протягом свого довгого нелегкого життя різною підприємницькою діяльністю. Але громадська діяльність переважала, і він ніколи не розбагатів. Одначе, це не обмежувало його жертовність. Казала його дружина також, що він був порівняно бідним, але завжди гідним.

Він був прикладом того українського покоління, яке я мав щастя запізнати і яке я назвав найкращим, покоління також моїх батьків, покоління, яке виростало між двома найбільшими в історії людства світовими війнами, на землі, окупованій різними ворогами-окупантами у різних, а інколи і в той самий час на землі, зрошеній кров'ю її найкращих синів і доньок. Це покоління не знало буденних пригод чи приємності, йому треба було виростати дуже скоро, бо, здавалося, що кожний момент мав вирішальне значення, кожна хвилина характеризувалася буттям або небуттям. Кінець війни не приніс ні перемоги, ні полегшення, хіба нове напруження. Боротьбу треба було продовжувати вже у нових обставинах і починати своє життя заново.

У вірші Богдана Лепкого, що став піснею, яку ми часто співаємо під час похоронних відправ, «Чуєш, брате мій, / Товаришу мій, / Відлітають сірим шнурком / Журавлі у вирій» є такі завершальні слова: «Гине, гине в сірій мряці / Слід по журавлях». Співали ми ці слова також на парастасі та на могилі Теодора Воляника. Одначе, у випадку цього українського найкращого покоління не міг поет більше помилитися. Це покоління вже майже зовсім відійшло. Але слід не загинув. Залишило це покоління вагомий слід за собою, мабуть, більш вагомий, ніж будь-яке інше покоління. Це покоління збудувало духовну, національну, політичну і культурну основу для майбутніх поколінь не лише у діаспорі, але також на рідних землях. Створено структури, організації, установи, зведено будівлі. Найголовніше - зробили з нас націю, завершили змагання кількома державотворчими актами та вказали шлях захисту народу і його держави боротьбою, яка основана на власній силі нації. Сьогодні не зовсім вдячні наступні покоління цим дорібком та капіталом користуються з надією, що вже ніколи ми не будемо просто незрячими гречкосіями.

Пані Ректор УВУ Марія Пришляк після парастасу казала про фактично тисячі українських студентів, які здобули магістерські та докторські дипломи у цьому ж університеті у Мюнхені, власне, завдяки Фундації УВУ і таким людям, як Теодор Воляник. Інші промовці згадали про його відданість українській молоді, про притаманні йому скромність, працьовитість, лагідність та доброту.

Теодор Воляник любив українську молодь, тому він їй присвятив усе своє життя. Не маючи власних дітей, для нього кожна українська дитина була його дитиною та заслуговували на його увагу та опіку. Він присвятив своє життя українській молоді, її вихованню, а також розвиткові освіти і кращого майбутнього для нашого народу. Мені здається, що кращого сліду по собі не можна було залишити.

 

Вічна вам Пам'ять, любий Друже!

 

Фото з сайту http://fuvu.org