У кожного з них могло бути зовсім інше майбутнє. Майбутнє, в якому вони могли б тішитися своїми дітьми, спостерігати за заходом сонця десь далеко у горах, радіти і плакати.

Усі вони могли б жити, якби Росія не вторглася на українську землю. Вони загинули, щоб мала майбутнє їхня країна. Щоб у ній народжувалися вільні українці. Наш обов'язок - згадати про них, воїнів України. І пам'ятати про їхню жертву. І жити так, щоб вона не була даремною.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Іван Дубей

Іван Омелянович Дубей (позивний «Дівіді») народився 20 січня 1988 року, в селі Ворона, Коломийського району, Івано-Франківської області.

Навчався у сільській школі, працював у службі охорони та на заробітках. Змалку обожнював футбол, брав участь у змаганнях у складі сільської команди.

Іван Омелянович любив людей. Він у жодному випадку не був мізантропом, вірив у добро, випромінював його з величезною силою; як магніт, притягував до себе інших. Дбайливо та щиро любив матір, брата та друзів. Любив свята, Різдво, колядки, вареники, любив танцювати. Але найбільше він любив саме життя як найвищий дар, який дається людині.

Обожнював дітей. Виконував для малих функцію няньки, причому, виконував її на совість. Він не вважав це суто жіночою справою, терпляче переносив усі дитячі примхи.

Був випадок, коли на весіллі у його найкращого друга маленька дитина вередувала та плакала, він пішов її заспокоювати та бавитися з нею.

На війні встиг побувати двічі. Після першої ротації на Схід повернувся додому, побув там з півроку та вирушив назад, 16 березня 2016 року підписавши зі ЗСУ контракт. Старший солдат, командир БМП-1, кулеметник 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

До свого батальйону Іван прийшов спочатку номером обслуги ДШКМ. Потім, через деякий час, став навідником, а вже перед самим першим заходом у зону бойових дій (а було це у Мар'їнці 12 травня 2016 року) його призначили командиром бойової машини піхоти.

Його позивний - це трохи перекручений жартівливий варіант слова «ВДВ», адже Іван Омелянович раніше служив у десантних військах. Хлопці трохи пожартували над Іваном, який аніскільки не ображався, а потім цей позивний «Дівіді» за ним і закріпився.

Він цілком розумів, куди він їде, що на нього чекає, і який найгірший варіант розвитку подій. Але, незважаючи на всю серйозність ситуації, Іван ніколи не втрачав свої запаси доброти та оптимізму. Його невичерпна енергія неодноразово допомагала побратимам, для яких він завжди знаходив і посмішку, і добре слово, і міцне плече підтримки.

Але настав третій день грудня, і все завершилось. Завершилось з одним пострілом ворожого снайпера, який поцілив у голову, завдавши вкрай важкого поранення. Сталося це у Луганській області.

Івана негайно евакуювали до Дніпра. У лікарні імені Мечникова його доправили у реанімаційне відділення. Шансів на те, що хлопця можна врятувати, майже не було. Іван був непритомним ще чотири дні, а 7 грудня пішов у засвіти.

Похований 10 грудня у рідному селі. Залишились бабуся, батьки та молодший брат.

Андрій Павленко

Андрій Олексійович Павленко (позивний «Павлуха») народився 13 листопада 1984 року, в селищі міського типу Новотроїцьке, Херсонської області. З 2007 року мешкав у селищі Аули, Дніпропетровської області.

У дитинстві зростав із двоюрідним братом. Їх обох виховували рідні дядько та тітка, які дуже любили Андрія, ставилися як до свого рідного сина.

У Новотроїцькому хлопець закінчив 11 класів школи, після чого у листопаді 2002 року був призваний на строкову службу. Підписав контракт та продовжив службу в Південному оперативно-територіальному об'єднанні Національної гвардії України. Спочатку - на посаді стрільця, а після того, коли закінчив школу прапорщиків у навчальному центрі НГУ у Золочеві, Андрій Олексійович був призначений начальником варти.

Під час служби хлопець зустрів дівчину, якій відкрилось його серце. Він шалено закохався. Невдовзі звільнився з Внутрішніх військ, переїхав у Аули, де одразу розписався з коханою дівчиною, а через рік відсвяткували весілля.

Він дуже хотів мати донечку. Його мрія здійснилась 2012 року. Коли у нього з'явився маленький янгол, його радість не мала меж. Андрій немов літав на крилах, настільки він був тоді щасливим. А два роки тому народився син, якого він любив не менше.

Дуже хороші, родинні та теплі стосунки в Андрія склалися з батьками дружини. Вони ставилися до нього як до свого сина, за що він також платив батькам своєю відданістю та любов'ю.

Як до рідної він ставився й до сестрички дружини. Коли у неї почав погано працювати телефон, то Андрій негайно віддав їй свій. 2 роки тому він став домашнім тренером для неї, вчив її, як бігати на великі відстані та отримувати від цього якнайменше виснаження. Розповідав їй, що у дитинстві у нього була астма, тому він за власним бажанням також бігав, спочатку на короткі дистанції, пізніше - на значно довші. І хвороба відступила. Він навчив дівчину правильно дихати під час бігу, тепер вона легко пробігає 8-10 кілометрів.

Андрій Олексійович влаштувався працювати у приватну охоронну компанію «Крок», тривалий час був там, заслужив неабиякий авторитет як професіонал, але потім на нашу землю прийшла війна.

Із жовтня 2014-го до серпня 2015 року проходив службу у 3-му взводі 3-ї роти батальйону «Київ-1», а влітку 2016-го підписав зі ЗСУ контракт та 6 червня 2016 року прибув до свого підрозділу.

Прапорщик, головний сержант 3-го парашутно-десантного взводу 1-ї парашутно-десантної роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

25 жовтня він надіслав дружині телефонне повідомлення: «Доброї ночі. Мені тут сон приснився, що ти мене залишила. Мені так боляче стало. Прокинувся, а мені погано. Люблю тебе». А дружині такий самий сон наснився на початку листопада.

Обоє відчували кінець. І незабаром небо впало.

Андрій загинув 7 грудня внаслідок кульового поранення, отриманого у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк».

Похований 9 грудня на Алеї Героїв селища Аули. Залишились дружина, донька та син.

Анатолій Твердола

Анатолій Іванович Твердола народився 14 березня 1970 року, в селі Ладижинські Хутори, Гайсинського району, Вінницької області.

Закінчивши сільську школу, продовжив освіту у Вінницькому професійному училищі. Відслужив строкову, після якої продовжив службу у Західній групі радянських військ у Німеччині.

Працював охоронцем у «Промінвестбанку», пожежній частині та органах МВС.

Брав участь у Революції гідності, з початком війни долучився до волонтерського руху, впродовж 2 років допомагав нашій армії.

У січні 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 8 грудня о 4:35 ранку в районі селища Водяне, Донецької області, від кульових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій.

Похований 10 грудня у рідному селі. Залишились мати, дружина та двоє синів.

Олександр Прошкін

Олександр Олександрович Прошкін (позивний «Проха») народився 22 листопада 1991 року, в місті Маріуполь. Мешкав у селі Кам'яне, Сумської області.

2008 року закінчив сільську школу, вступив до професійно-технічного ліцею села Веприк, Гадяцького району, Полтавської області, де отримав спеціальності «коваль» та «електрогазозварювальник».

Олександр встиг попрацювати за фахом у ТОВ «Роял Хаус» та охоронцем, а 4 жовтня 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, номер обслуги 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 грудня близько 10:20 на Світлодарській дузі внаслідок поранень, отриманих під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 11 грудня у селі Кам'яне. Залишились батьки, сестра, дружина та маленька донька.

Геннадій Парасочка

Геннадій Павлович Парасочка (позивний «Колобок») народився 29 вересня 1975 року, в селищі міського типу Північне, Донецької області.

Закінчив школу № 11, після чо­го продовжив нав­чання у професійно-гірничому ліцеї. Відслужив строкову службу в Артемівську.

Був призваний за мобілізацією до лав ЗСУ у лютому 2015 року, службу проходив у 81-й десантно-штурмовій бригаді, а 9 жовтня 2017-го підписав контракт та був призваний Константинівським ОМВК, Донецької області.

Солдат, номер обслуги гранатометного відділення 3-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув о 9:55 на Світлодарській дузі від поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій із БМП-1, АГС та стрілецької зброї.

Похований 10 грудня у Торецьку. Залишились батьки.

Федір Караконстантин

Федір Федорович Караконстантин народився 29 березня 1995 року, в селі Старі Трояни, Кілійського району, Одеської області.

Після закінчення середньої школи вступив до військової академії Одеси, яку закінчив у 2016 році.

Підписав зі ЗСУ контракт та у березні 2017 року прибув до свого підрозділу.

Лейтенант, командир 3-го парашутно-десантного взводу 4-ї парашутно-десантної роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув 8 грудня через кульове поранення, завдане ворожим снайпером у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк».

Похований 12 грудня у рідному селі. Залишились мати та брат.

Віктор Зельманович

Віктор Ігорович Зельманович (позивний «Зеля») народився 3 жовтня 1992 року, в селищі міського типу Доманівка, Миколаївської області.

Хлопець ще з дитинства побачив, яким важким є життя в селі, коли треба працювати зі самого рання і до пізнього вечора. Незважаючи на це, він ніколи не скаржився й сумлінно намагався виконувати свої обов'язки.

Навчаючись у Доманівській школі № 1, завжди тягнувся до знань, прагнув опанувати щось нове та незвичне. Проте, після 10 класу Вікторові довелось не продовжувати освіту, а йти працювати. Разом з батьком він працював трактористом в агрофірмі «Нібулон».

Доброволець 18-ї окремої тактичної групи «Волинь» Української Добровольчої Армії.

25 березня 2017 року вперше прибув на позиції підрозділу біля Мар'їнки.

30 серпня під час нападу ворожої ДРГ на групу наших бійців на його очах загинув друг «Зона», його бойовий побратим. Сам Віктор отримав уламкові поранення, після чого був відправлений до Миколаєва, де йому зробили операцію з видалення уламків. Пробувши вдома місяць, повернувся до своїх хлопців.

Бойові побратими та волонтери «Госпітальєрів» згадують його як веселого, але, водночас, і спокійного хлопця. Віктор був уважним до людей, надійним і вірним товаришем.

Загинув 10 грудня у Донецькій області після підриву на фугасі під час виконання бойового завдання. Разом з ним загинув його побратим та близький товариш Олександр Зубченко (друг «Запал»).

Похований 13 грудня у рідному селі. Залишилися батьки та сестра.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»