Війна - як лакмусовий папірець, показує справжню сутність людини. А з нею - і цілого народу. Чи вартий він того, аби залишатися на карті історії, чи готовий захищати свою землю і боронити від ворога.

І, як у всі часи, на самому краю опиняються ті, котрі пам'ятають Котляревського: «як общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять». І воїни йдуть. Залишаючи вдома рідних, коханих, дітей... З надією повернутись. З надією, що їхні зусилля не будуть даремними. І настане час, коли кордони нашої України будуть відновлені.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Кривиденко Максим

Максим Ігорович Кривиденко народився 30 січня 1994 року, в селищі Сарата, Одеської області.

Закінчивши місцеву школу в 2012 році, хлопець одразу пішов на строкову службу, яка тривала до квітня 2013-го. Повернувшись додому, через півроку побачив великі зміни у своїй країні після Майдану, вогонь та кригу якого пройшов від початку й до кінця.

Думаєте, він вважав свій обов'язок виконаним? Помиляєтесь. Максим Ігорович не міг сидіти вдома, адже після закінчення Революції гідності лихо завітало до Криму. Тому хлопець добровільно, разом з кількома товаришами, поїхав туди на підтримку проукраїнських мешканців і там потрапив у полон.

5 днів його били, знущались над ним та катували, адже знайшли його сторінку в соцмережах та побачили, що він був на Майдані. Неодноразово в нього стріляли з травматичної зброї, але він не зламався.

Він був сильною людиною, мав велике серце патріота, незламний дух українського козака, який не змогли зламати у підвалах окупованого Сімферополя.

Згодом хлопців вдалося звільнити, а вже 31 серпня 2014 року Максима Ігоровича було призвано за мобілізацією і він став на захист Батьківщини.

Пройшов усі важкі бойові сутички, в яких брала участь його бригада. Пройшов їх із честю, сповна виконавши свій обов'язок чоловіка та воїна. Але це не спинило його. Після демобілізації 6 квітня 2016 року він недовго був там, де мирне небо. У червні того ж року підписав контракт зі ЗСУ та повернувся в рідний підрозділ.

Старший солдат, стрілець-снайпер 2-ї роти 18-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 9 вересня близько 22:00 у районі селища Красногорівка, Мар'їнського району, Донецької області, внаслідок уламкових поранень під час мінометного обстрілу мінами 82-міліметрового калібру наших позицій. Усього «прилетіли» чотири міни. Одна з них забрала життя Максима Ігоровича. Разом з ним отримав поранення його побратим, а рани Максима виявилися надто тяжкими - дорогою до лікарні він помер.

Похований 12 вересня у Сараті. У нього залишились батьки, брат, три сестри (одна є його двійнятком) та кохана дівчина.

Сергієнко Костянтин

Костянтин Олександрович Сергієнко народився 9 березня 1978 року, в місті Шостка, Сумської області.

Хлопчину з дитинства переповнювала енергія, активність та допитливість, тому батьки доволі часто віддавали його в різні спортивні секції, що, зрештою, дало свій результат - він добре плавав, швидко бігав та зміцнів.

Класний керівник передав йому захоплення туризмом, тож Костянтин разом із групою неодноразово мандрував Карпатами. Мав талант до шахів, брав участь у міських змаганнях.

Після закінчення 9 класів школи № 9 вступив до хімічно-технологічного коледжу Шостки, але на другому курсі отримав повістку на строкову. Проте служба була відтермінована, оскільки Костянтин отримав важку травму й рік відновлювався після неї. Отримавши фах механіка у ВПУ № 43, пішов працювати на ТЕЦ, де впродовж 10 років був спеціалістом з ремонту турбін.

Війна вирвала його зі звичного життя. Він був єдиним зі свого підприємства, хто зголосився добровільно йти служити. Костянтин не ховався від мобілізації. Службу проходив у Ромнах у складі НГУ.

Демобілізувавшись, чоловік не повернувся до мирного життя у тилу, а восени 2016 року підписав контракт зі ЗСУ. Спочатку служив у лавах прикордонників у Середино-Будському прикордонному загоні, а потім за власним бажанням перейшов до свого підрозділу.

Старший солдат, снайпер 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1» 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Курси снайперів проходив на навчаннях у Десні, де вирізнявся серед інших та отримав пам'ятну відзнаку від куратора за нестандартне вирішення моделі бойової ситуації. Я не маю права деталізувати його військову біографію через специфіку його діяльності, але достатньо буде того, що він був справжнім воїном, добрим та виваженим щодо своїх, але безжальним до ворога, що прийшов на нашу землю топити нас у крові.

Загинув у ніч зі 6 на 7 вересня у Луганській області.

За словами Олени Кравченко, керуючої справами виконкому Шосткинської міської ради, на вогневу позицію, де він був, прилетів снаряд. Микола Нога (міський голова Шостки) сказав: «Звір війни підступно вночі обстріляв позиції блокпоста. Змішалося все - палаючі бліндажі, крики, постріли снайпера... Життя обірвалось, як тонка ниточка між сьогоденням та вічністю». За даними штабу АТО, 6 вересня втрат не було.

Поховано цю мужню людину 9 вересня у Шостці. У нього залишились батьки, брат, дружина та син.

Глова Денис

Глова Денис Ігорович, командир бойової машини (БМП) 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців.

Загинув увечері 21 серпня у результаті мінометного обстрілу промзони міста Авдіївка, на Донеччині, від поранення, що було несумісним з життям.

Денис народився 22 липня 1989 року, у місті Фастів, Київської області. Похований на Інтернаціональному кладовищі Фастова на Алеї Слави.

Закінчив Фастівське ПТУ. Займався підприємницькою діяльністю. Восени 2015 року був мобілізований до Нацгвардії, проходив службу в районі Волновахи та Старогнатівки. Восени 2016 року повернувся додому, а у березні 2017 підписав контракт зі ЗСУ.

«Завжди був там, де небезпечно! Завжди готовий прийти на допомогу товаришам», - розповіли про нього друзі.

Денис був єдиним сином у матері.

Войтер Сергій

Войтер Сергій Віталійович («Лоза»), молодший сержант, командир 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти 16-го ОМПБ «Полтава» 58 ОМПБр.

19 серпня у бою поблизу с. Кримське, Новоайдарського району, отримав важке вогнепальне наскрізне поранення грудної клітини з пошкодженням хребта. Тиждень лікарі Харківського воєнного шпиталю боролися за його життя, та 26 серпня, о 7:30, Сергій помер.

Народився 13 березня 1979 року, на території РРФСР, на Уралі. Мешкав у містах Лохвиця та Лубни, Полтавської області. Похований у Лохвиці, на Благовіщенському цвинтарі. Як повідомила прес-секретар 16-го ОМПБ «Полтава» Світлана Халімоненко, поховання власним коштом організували побратими Войтера, а також волонтери та військкомат.

Шкільні роки провів на Уралі, в с. Свободний (Свердловська область). Служив у ГРУ ГШ РФ, мав звання капітана. Згодом Сергій зі сім'єю переїхав в Україну, де живуть його батьки. Останнім часом мешкав у Лубнах.

На війні був три роки. Раніше воював у складі батальйону «Донбас» та ДУК ПС, пройшов Іловайськ, Дебальцеве. Потім підписав контракт і продовжив службу у 58-й бригаді.

«Коли наша рота знову опинилась на передньому краї, Сергій знову повернувся на війну. Пройшов Іловайськ, Дебальцеве, Авдіївку. Коли почався бій, то першим вирушив виручати хлопців, яких «затиснув» ворог. Його атака виручила хлопців, а вже під час ворожого відходу йому поцілили у спину», - розповів у коментарі Gazeta. ua командир роти Тарас Гапон.

У воїна залишились батьки та дві доньки. З дружиною Сергій Войтер був розлучений.

Попов Олег

Попов Олег Валерійович, солдат, оператор протитанкового відділення 59-ї ОМПБр.

Загинув внаслідок наскрізного кульового поранення голови під час обстрілу опорного пункту поблизу с. Водяне (Волноваський район), на Приморському напрямку.

За повідомленням штабу АТО, 24 серпня о 23:45 під час хаотичного обстрілу українських позицій зі стрілецької зброї у районі смт. Талаківка, на Маріупольському напрямку, отримав поранення український військовослужбовець. Було надано екстрену медичну допомогу, але під час евакуації до медичного закладу, о 00:06, від отриманого поранення він помер.

Мав 20 років. Народився 29 липня 1997 року, в Низовому, Новоархангельського району, на Кіровоградщині.

Навчався у Торговицькому ПТУ за спеціальністю «механізатор». Пішов служити добровольцем.

Залишилися молодший брат та сестра.

 

Левицький Геннадій

Левицький Геннадій Миколайович («Зона»), доброволець ОТГ «Волинь» УДА.

Загинув 30 серпня у бою з ворожою ДРГ поблизу м. Мар'їнка, прикриваючи поранених побратимів.

Голова Миколаївської ОДА Олексій Савченко повідомив: «Щойно доповіли. Вчора, 30/08/2017, під час виконання службового завдання у зоні АТО загинув солдат Української Добровольчої Армії Геннадій Левицький».

Прийшов на світ 1976 року, в Мар'ївці, Доманівського району, Миколаївської області. 4 вересня український воїн мав би святкувати 41-й день народження.

Поховали воїна 1 вересня у рідному селі.

На війні - з 2015 року. Спершу служив у 28 ОМБр, демобілізувався 2016-го. Повернувся на фронт у лавах УДА.

У воїна залишилися мати і молодший брат.

Динька Олег

Олег Миколайович Динька (позивний «Єгер») народився 25 жовтня 1974 року, в Дніпрі.

Закінчив місцеву школу № 82, а 1994 року разом зі сім'єю переїхав до Запоріжжя, де працював помічником юриста, агентом з нерухомості, торговельним агентом та виконував ремонтно-будівельні підряди.

1 березня 2014 року вступив до Самооборони Майдану Запоріжжя, з липня 2014-го до січня 2015-го пройшов вишкіл «Тактика та стратегія малих груп у полі та місті». У лютому 2015 року добровольцем вирушив на фронт.

Солдат, гранатометник 1-ї роти механізованого батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

Толерантний та м'який у спілкуванні, однак завжди мав свою точку зору, яку нікому не нав'язував, уникав суперечок та сварок, полюбляв докопатися до самої суті, що на війні, що в житті.

Із 3 до 11 червня 2015 року Олег Миколайович разом із побратимами на трьох БМП заїхали у Мар'їнку та «тримали» там школу, лікарню, інтернат та хлібозавод. У тій школі одного разу «Єгер», перебуваючи на другому поверсі, почув, що наближається танк. Як потім виявилось, танк був наш, але про той випадок він казав: «Тоді я пізнав, що таке страх від наближення танка. Це коли від цього звуку, коли до тебе їде танк, якого ще не видно, всередині довго прострілює крижаними голками».

13 квітня 2016 року він демобілізувався, а влітку опинився знову в лавах добровольців.

Солдат 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

Нагороджений медаллю «За оборону Авдіївки». Олег Миколайович ніколи не ховався від небезпеки, а, навпаки, зі своїм надійним ПК рвався туди, де пахло небезпекою...

Це була дуже спокійна та неконфліктна людина. Він ретельно та скрупульозно підходив до виконання військових обов'язків. А іноді його рішення були настільки продуманими так виваженими, що це одразу вказувало на витончений розум справжнього воїна.

Не кожен може думати тонко під час бою, коли наступна секунда може бути останньою у житті.

Загинув 6 вересня о 15:10 у селищі Піски, Донецької області, внаслідок численних уламкових поранень, отриманих під час підриву на розтяжці з гранатою Ф-1 з нульовим запалом.

Похований 8 вересня на Кушугуському кладовищі у Запоріжжі. У нього залишилися мати й дружина.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»