Останнім часом не йде з голови вислів Данте-Аліг'єрі про те, що «найгарячіші куточки в Пеклі залишені для тих, хто в складні часи моральних перетворень зберігає нейтралітет...», себто, байдужість. І, звісно, хочеться таким допомогти прокинутися з того летаргічного сну, аби об'єднатися з ними духовно, і разом почуватися потрібною частиною великого народного організму. Але як?..

Наприклад, письменник, журналіст, професор, директор науково-видавничого центру «Наша культура і наука», відомий публіцист та літературний критик Микола Тимошик вибрав дорогу Сковороди. Проте, якщо Григорій Савич, мандруючи українськими шляхами, передавав людям живе вчення про душу, то Микола Степанович - про наші найважчі гріхи - нелюбов до України. Так, так, як би це не звучало боляче й парадоксально, багатьом з нас потрібно цю правду казати прямо в очі... На вулиці чи в транспорті, на різних зібраннях, форумах або ж презентаціях. Останніх - з приводу свого ексклюзивного та повчального видання «Село» пан Тимошик мав, за його словами, 7 чи 8 у різних куточках України.

Буковина - місце, без якого неможлива презентація унікального за своїм змістом двотомника про чи не найтрагічніші сторінки сільської історії, адже край Дністра, Черемошу й Пруту йому давно став рідним. Автор свого часу працював кореспондентом газети «Радянська Буковина» та головним редактором «Молодого буковинця», та й дружина Тимошика - корінна буковинка. А ще, хоч ми й «западенці», синдрому радянщини і досі не позбулися. Тож є про що поговорити. Письменник ставить перед собою нелегке завдання - об'їхати всю Україну. Про це він казав на декількох зустрічах, організованих у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича (у рамках майстер-класу зі студентами-журналістами), обласній універсальній, науковій бібліотеці ім. М. Івасюка (на запрошення фахівців якої професор завітав до нашого краю), в одному з райцентрів - Сторожинці, і у Народному домі - з просвітянами краю.

З перших хвилин спілкування наш гість стверджував, що таким українське село в нашій літературі ще не поставало. Бо насправді й ЗМІ, й письменницьку еліту більше цікавлять історії великих, а здебільшого, ницих особин, ніж основа України, завдяки якій ще збережена справжність - люди села. Закликав інтелігенцію, журналістів писати про життя тих, кого, на жаль, зараз також потрібно рятувати. Нове видання - це архівні дослідження із захопливими сюжетами та легким стилем викладання, за основу яких взяті події та люди, які їх творили у його рідному селі Данина, що на Ніжинщині.

Але, як стверджують численні читачі, історія будь-якого іншого українського села - чи то Сходу, Заходу, Півночі і Півдня - є майже ідентичною до данинської, а надто - совєтський період. Досліджуючи життя людей «знизу» - від козацької доби і аж до теперішніх часів - автор документально-переконливо доводить, що зіпсували село 20-і роки XX сторіччя. Це коли до колиски України з її лагідною мовою, колоритом звичаїв і традицій, винятковою взаємоповагою, залізла жорстока й огидна кацапсько-радянська істота зі своїми брудними лайками, прізвиськами, кличками, неробством і зухвалістю, своїм замурзаним чоботом топче її й нині - на Сході України, що призвело до деградації населення, яка, на жаль, невпинно прогресує... Постійні приниження породили в українців комплекс меншовартості, який і досі виїдає нас зсередини. Письменник радить позбуватися його, як непотребу, всіма силами, інакше не матимемо ані авторитету в світі, ані самі не виліземо з власного багна.

Пан Микола вдало наводить паралелі життя самоврядного дорадянського села, коли його мешканці самі приймали рішення: бути шинку чи школі, пекарні, чи книгарні. До речі, сучасна, нова модель, яку пропонує уряд у зв'язку з децентралізацією влади (створення ОТГ), дуже схожа до тієї, але чи дозволять теперішні чиновники скерувати її у правильне русло?

Не обійшов Тимошик і тривожні тенденції - антиукраїнськість та консерватизм чималої частини сільської інтелігенції, яка, працюючи агітаторами на виборах чи у дільничних комісіях, приводять до влади недолугих, непатріотичних, корумпованих та нерозумних людей. Гість наводить сумні приклади «руского міра» у Полтаві, де з ним не захотіли спілкуватися українською мовою, нерозуміння половини Сторожинецької аудиторії питань обов'язковості створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, явної ненависті до рідної мови чернівчанина-таксиста та офіціанта одного з ресторанів нашого обласного центру.

Отже, працювати є над чим, і Тимошик ділиться рецептами активізації роботи «Просвіти». Перше, що він пропонує - не плакатися, що нічого не допоможе, що від нас, мовляв, нічого не залежить. Можливо, але намагатися треба, не можна мовчати, а всіляко заявляти про «Просвіту», її мету і завдання. Пропонує не дозволяти «ґвалтувати» свої населені пункти чужинськими назвами, натомість, повертати їм наші, українські. Варто опротестовувати «істерії» навколо мовного питанням закону «Про освіту». Взяти Запорізький приклад розповсюдження флаєрів «Розмовляти українською - розмовляти модно», чи Дніпрянський - «Тут не поважають українську мову» (де не бажають розмовляти державною). Або ж на стінах церкви Московського патріархату - «Кожна куплена тут свічка - це куля, щоб убивати наших синів на Сході».

Ще один важливий чинник у роботі «Просвіти» - вибирати, з ким працювати. У владних структурах є розумні люди, треба їх побачити і виховувати з них просвітян. Як і серед бізнесменів. Серед них є чесні, порядні, патріоти, професіонали (ППП). Зрештою, цих три «П» має дотримуватися і сучасна молодь, без якої «Просвіта» в теперішні часи захлинається неміччю, безпорадністю, консерватизмом. Молодих варто шукати серед учорашніх бійців війни з російським агресором, котрі пройшли страшне пекло випробувань і їхня, хай інколи, агресія не завадить. Ми надто довго були поблажливими та толерантними.

Пан Микола пообіцяв приїхати до нас навесні, аби навідатися до так званих «бессарабських» районів, де, як мовиться, неоране поле українськості, і знайти там патріотів. А вони є. Отож, залучати мудрих та вмотивованих, формувати навколо них громадянську думку має стати стратегією «Просвіти».

Письменник є головою фундації ім. Митрополита Іларіона (І. Огієнка), тож полонив аудиторію ще й цікавими особливостями праць цього державотворця, книги якого зараз перевидає. 25 томів, до речі, вже побачили світ. І хоча б один з цих томників, вважає Тимошик, має бути в кожній українській хаті. Не дарувати на іменини чи весілля цукерки або ж шампанське, а, наприклад, «Рятування України», «Світильники землі української», «Любіть свою Українську церкву» тощо. Митрополит був всесвітньовідомим ученим початку XX сторіччя, але його праці чимдалі набувають все більшої престижності, бо продукують всебічну україноцентричність.

Ось із таким гостинцем завітав до нас творчий дослідник, аби достукатися до найпотаємніших куточків української душі, яка, на жаль, в обіймах міста та сутінках села подрімує собі. Трохи соромно, трохи боляче, що так воно є, проте, водночас, ця зустріч із просвітянами справді є поштовхом до дій. За щирість, відвертість та неабиякий просвітницький урок дякували письменнику голова Чернівецького обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» О. Савчук, відповідальний секретар М. Пелех та всі, хто має національну гідність і нікому й ніколи не дозволить її розтоптати.