Усі вони могли б жити. Могли, як кожен нині сущий в Україні, дивитись телевізор на зручних канапах, могли тішитися народженню своїх дітей, поволі старіти у колі близьких і піти засвіти у поважному віці.

Але війна не знає слів «могли б». Війна живе іншим: треба, вже і негайно. Бо ворог не спить. Бо там, де нема українських бійців, будуть російські. Бо російське закінчується там, де починається жива стіна з української армії. Бо ми маємо бути сильними. Бо навіть коли ми вмираємо, ми показуємо окупантам, що українці не здаються. Що ми - сильний народ, який готовий вмирати за свою землю. А ще більше - боротися. Щоб на ній могли жити наші діти і внуки.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Конюша Руслан

Конюша Руслан Сергійович («Галіфе»), старший солдат, військовослужбовець 58-ї ОМПБр.

19 липня близько 18:00 у районі смт. Новотошківське, на Луганщині, під час патрулювання території біля лісопосадки спрацювала стрибаюча уламкова міна ОЗМ-72. Унаслідок вибуху двоє військових загинули на місці, серед них - і Конюша. Ще один боєць отримав важкі поранення, врятувати його життя не вдалось.

Народився Руслан 8 листопада 1994 року, в Лисичанську, Луганської області. Мешкав у Луганську. Похований у с. Бобриця (Канівський район, на Черкащині). Воїна ховали у закритій труні.

Конюша був активним учасником Революції гідності (2-а сотня Самооборони Майдану).  Пішов добровольцем на фронт захищати рідну Луганщину зі самого початку агресії РФ, мав на той час 19 років. У 2014-2015 роках воював у батальйоні «Луганськ-1» та батальйоні «Айдар». Згодом підписав контракт із 58 ОМПБр.

У Руслана залишилась мати. «Його мама 2014 року врятувала в Луганську десятки людей, які, дякуючи їй, не потрапили до рук терористів та російських найманців», - розповіла Карина Гриненко.

Разом з тим, Олександр Якушев писав, що Конюша є круглим сиротою. Це з'ясувалося, коли його затримали правоохоронці: «Мій бойовий побратим Руслан Конюша заарештований 28 серпня 2015 року. На даний момент він - у СІЗО Києва. «Шиють» статтю 263, ч. 1 («незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами», ч. 1 - «носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передання чи збут вогнепальної зброї (крім гладкодульної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу». Він стверджував, що за Конюшу призначили заставу в розмірі нереальних для сироти-добровольця 210 тисяч гривень. Побратими Руслана збирали кошти на виплату застави.

Тимофієв Ілля

Тимофієв Ілля Миколайович, старший солдат, старший оператор 58-ї ОМПБр. Загинув 19 липня біля смт. Новотошківське, на Луганщині, від вибуху міни, разом з Русланом Конюшею.

Ілля народився 5 вересня 1973 року, в Норильську (РРФСР). Мешкав у селі Першотравневка (Компаніївський район), на Кіровоградщині. Тут і похований. Близько двох сотень мешканців Компаніївки й області проводжали героя в останню дорогу.

«Прикметно, що Ілля Миколайович народився в Росії, але, не вагаючись, пішов захищати незалежність України. Захищати Україну від російського агресора. Пішов за правду. А це означає, що правда - за нами, а, отже, і перемога буде за нами», - сказав під час прощання з воїном голова районної ради Вадим Спіктаренко.

Із 13 лютого 2015 до 26 квітня 2016 року відслужив за мобілізацією на посаді стрільця 72-ї ОМБр. У травні 2017-го пройшов збори резервістів, 6 червня 2017 підписав контракт із в/ч пп А4427.

У Тимофієва залишилась дружина та троє дітей: маленький син, котриму тільки виповнився один рочок, і дві доньки.

Дитинченко Роман

Дитинченко Роман Сергійович («Ромашка»). Був молодшим сержантом взводу управління артилерійського дивізіону 58-ї ОМПБр.

Загинув 19 липня поблизу смт. Новотошківське, на Луганщині, -  разом із Русланом Конюшею та Іллею Тимофієвим.

Народився 1986 року, жив і працював у Києві. Тут і похований.

За деякими відомостями, був мобілізований 2015 року, служив у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Через деякий час після демобілізації повернувся на контракт у ЗСУ й був відряджений у 58 ОМБР.

У Дитинченка залишились мати і дружина.

Гладкий Сергій

Гладкий Сергій Вікторович («Сіріус»), молодший сержант військової служби за контрактом, командир бойової машини, командир 2-го гірсько-піхотного відділення 2-го ГПВз 3-ї ГПР 1-го ГПБ 128-ї ОГПБр.

Загинув 20 липня о 0:37 від кульового поранення у ліве око. Снайпер поцілив у героя під час обстрілу опорного пункту поблизу смт. Новгородське (Донецька область).

Народився 27 жовтня 1995 року, у с. Юрки, Козельщинського району, на Полтавщині. Проживав у с. Страбичово, Мукачівського району, Закарпатської області. Похований у с. Юрки.

Після закінчення 9 класів вступив до Решетилівського художнього ліцею, де здобув спеціальність художника-живописця.

На фронті Сергій - з 18 років. 12 липня 2014 року розпочав службу в ЗСУ і вже з 24 липня перебував у зоні АТО. З липня до вересня 2014 року воював поблизу н. п. Леніно, Георгіївка, Родакове, де прикривав «дорогу життя» до Луганського аеропорту. З вересня до грудня 2014-го служив на ВОПі у районі смт. Станиця Луганська. Взимку 2015 року брав участь у боях за Дебальцеве. Саме після операції в Дебальцевому Сергій отримав звання старшого солдата.

З березня до грудня 2016-го захищав Невельське, а з травня 2017 - Новгородське, на Донеччині.

На молодого воїна чекали батьки і молодший брат.

Сень Олександр

Сень Олександр Васильович, військовослужбовець 92-ї ОМБр.

Поліг на полі бою 20 липня під час бойових дій на крайньому опорному пункті поблизу м. Красногорівка. Близько 5:00, відбиваючи напад ДРГ противника, що діяла під прикриттям масованого вогню з мінометів, артилерії, танків та реактивних систем Град-П («Партизан») з боку окупованої Старомихайлівки, отримав несумісне з життям вогнепальне поранення.

Командир Олександра Сеня розповідав, що біля загиблого українського воїна було знайдено три трупи противника.

Народився 6 січня 1977 року, у Верхньодніпровську, Дніпропетровської області. Похований там же.

Закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом. 2003 року вступив до лав ВО «Батьківщина», був першим заступником голови Верхньодніпровської організації «Батьківщини». 2010 був обраний депутатом Верхньодніпровської районної ради. На виборах до міської ради у 2015 році висувався від БПП, безпартійний.

Залишилися дружина і троє дітей.

«Він, батько трьох дітей, добровільно пішов захищати Україну. Це був справжній патріот нашої держави», - зазначив голова верхньодніпровського осередку «Батьківщини» Володимир Ніколаєв.

Чорнобай Віктор

Чорнобай Віктор Володимирович, військовослужбовець 92-ї ОМБр.

Загинув 20 липня, прикривши собою побратима. Воїн поліг близько 5:00 під час жорстокого бою на крайньому опорному пункті поблизу м. Красногорівка, відбиваючи напад ДРГ противника, що діяла під прикриттям масованого вогню з мінометів, артилерії, танків та реактивних систем Град-П («Партизан») з боку окупованої Старомихайлівки. У тому ж бою загинув Олександр Сень.

Віктор народився 20 липня 1983 року. Загинув у свій день народження - 20 липня 2017 року. Поховали бійця на центральному кладовищі м. Кремінна, Луганської області.

Вступив на військову службу за контрактом у лютому 2017 року.

Гавря Олег

Гавря Олег, військовослужбовець 92-ї ОМБр (за даними видання «Новинарня»).

Олег став третім загиблим у запеклому бою під Красногорівкою 20 липня - разом із Чорнобаєм та Сенем. Ще одного українського бійця у тому ж бою терористи захопили у заручники, ще 7 отримали поранення і контузії. Українські бійці відбили опорний пункт, втрати противника - четверо «двохсотих».

Майбутній воїн народився 20 жовтня 1982 року, жив у місті Вовчанськ, на Харківщині. Там і похований.

За деякими даними, мав маленьку дитину.

Черноконь Олег

Черноконь Олег Євгенович («Спец»), молодший сержант, снайпер-інструктор, командир відділення розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

Загинув 20 липня близько 22:00, на спостережній позиції, під час обстрілу опорного пункту на шахті «Бутівка». Міна 82-мм калібру розірвалась на відстані 1,5 м від окопу, в якому перебував Черноконь. Уламки міни пройшли нижче від шолома, який лишився неушкодженим.

Народився 29 грудня 1978 року, в Києві.

Олег служив у десантних військах, добре володів ножовим боєм. Добровольцем пішов у батальйон «Айдар» на початку агресії РФ проти України.

Залишилася дружина та двоє маленьких дітей.

Калабішка Олексій

Калабішка Олексій Васильович, старший прапорщик, командир взводу снайперів 128-ї ОГПБр. Загинув 21 липня від уламкових поранень внаслідок підриву на вибуховому пристрої у Майорську, поблизу Горлівки.

Олексій прийшов на світ 12 листопада 1975 року, у Плоському, Свалявського району, Закарпатської області. Похований у місті Мукачеве, де мешкав.

Калабішка був досвідченим вояком із 20-річним стажем служби. У 1993-1995 роках проходив строкову службу в лавах Збройних сил України. З 1999 року повернувся до війська вже як кадровий військовослужбовець. Усі ці роки прослужив у 128 ОГПБР.

На фронті на сході України - зі серпня 2014-го. Брав участь у боях за Луганськ, Станицю Луганську, Щастя, Дебальцеве, воював у районі Донецька і Горлівки.

Залишилась дружина та двоє синів.

Носач Іван

Носач Іван Петрович був снайпером (підрозділ не уточнено).

Загинув 27 липня близько 8:00 під час обстрілу поблизу с. Водяне (Волноваський район). Волонтер 131-го окремого розвід-батальйону УНСО Назар Приходько повідомив, що життя Носача обірвалося у результаті снайперської «дуелі».

«27 липня 2017 року на фронтах національно-визвольної війни загинув Іван Носач, снайпер. Загинув у результаті снайперської дуелі. Без батька залишилися двоє дітей віком 16 років», - написав він у «Фейсбуку».

Народився 5 липня 1974 року, жив у с. Скотареве, Шполянського району, на Черкащині. Похований у с. Скотареве.

Відслужив за мобілізацією, потім підписав контракт.

Залишились дружина та двоє дітей: донька і син.

Сіренко Сергій

Сіренко Сергій Васильович, водій протитанкового взводу 1-го мехбату 92-ї бригади (за даними видання «Новинарня»).

Загинув близько 8 год. 29 липня. Російські терористи з міномета калібру 120 мм обстріляли позиції сил АТО поблизу м. Красногорівка. У результаті обстрілу один військовослужбовець загинув, ще 8 отримали поранення. Також один військовий зазнав поранення у Широкиному.

Сергій народився 25 жовтня 1980 року. Мешкав у селі Красна Поляна, Зміївського району, Харківської області.

На контракт у ЗСУ прийшов у березні цього року.

Буліченко Володимир

Буліченко Володимир Володимирович, молодший сержант, старший водій 1-ї мотопіхотної роти 17-го ОМПБ «Кіровоград» 57-ї ОМПБр, в/ч А4279.

Воїн був важко поранений 18 липня внаслідок обстрілу опорного пункту поблизу селища Невельське, Ясинуватського району. Від ран він помер під час медичної евакуації.

У день загибелі виповнився рівно один рік, коли чоловік підписав контракт на військову службу.

15 жовтня 1975 року Буліченко народився у селі Раденськ, Олешківського району, на Херсонщині. Похований у Раденську.

Володимир - вдівець, самотужки виховував двох доньок-близнючок 1999 р. н.

Джерело: «Цензор.НЕТ»