19 жовтня 2017 року. 17:40. Пленарне засідання Верховної
Ради. Розглядається нове виборче законодавство, представлене парламенту. З трибуни
виступає представник депутатської групи «Воля народу».
«Для початку треба мати партії, а не бізнес-структури, щоб
обирати за партійними списками. Нам потрібне політичне структурування суспільства,
і скажемо людям прямо, за рахунок людей ми будемо прагнути політичного структурування
суспільства. Але при цьому, шановні колеги, скасуйте фінансування, яке ви собі поклали,
за два роки мільярд, і в цьому році 513 у бюджеті, і кажете, мало, що треба мільярд.
Як новим політичним силам пробитися, коли ви себе хочете законсервувати в цьому
затхлому залі. І, нарешті, ще один момент. Треба, щоб були створені нормальні умови
для того, щоб були дебати, для того, щоб був доступ до засобів масової інформації,
вони ж зараз монополітизовані (так у стенограмі - С. Г), олігархи патронують певні
політичні групи і дають виступати на каналах певним групам людей, і ви це все добре
знаєте. Тому будемо вести чесний діалог і приймати справді те рішення, яке б дозволило
нам мати політичну відповідальність».
Отакий от революційний виступ, перейнятий антиолігархічними
інвективами та народолюбними настановами. Хто ж цей сміливець, який кидає у вічі
всій Верховній Раді звинувачення у «затхлості», хто вимагає деолігархізації мас-медіа,
хто захищає чесність у політиці?
Це - Володимир Литвин. Той самий.
Коротка біографічна довідка з «Вікіпедії»:
Литвин Володимир Михайлович (нар. 28 квітня 1956, село Слобода-Романівська,
Новоград-Волинського району, Житомирської області) - український політик, голова
Адміністрації президента (1999-2002), голова Верховної Ради України у 2002-2006
роках та з 9 грудня 2008 року до 6 грудня 2012, доктор історичних наук, професор,
дійсний член Національної академії наук України. Голова Народної партії (з
2004). Герой України (2004). Учасник подій навколо Помаранчевої революції
(2004). Скандально відомий через звинувачення у причетності до «справи Гонгадзе»
та «касетного скандалу», участь у ратифікації Харківських угод з Російською Федерацією
(2010), прийнятті Закону про засади державної мовної політики (2012), «диктаторських
законів» (2014). Декілька разів був об'єктом звинувачень у науковому та публіцистичному
плагіаті... Восени 2016 закликав відновити відносини з Росією і забути про Євросоюз».
| |
Фото Руслана Канюки, «День»
| |
Уже з цієї короткої
довідки зрозуміло, що Володимир Литвин безпосередньо причетний до створення в Україні
кланово-олігархічної системи, участь у чому він брав у складі команди Леоніда Кучми.
Судіть самі: з липня 1994 року, одразу після інавгурації Кучми, Литвин обіймає посаду
помічника глави держави з питань внутрішньої політики. Те, що в Україні справді
нині сутужно з ідеологічними партіями - значною мірою наслідок роботи Литвина в
адміністрації Кучми; нагадаю, що в середині 1990-х такі партії існували, а потім
поступово чи розкололися, чи зійшли на пси під тиском «політичних холдингів», які
в міру концентрації неправедно нажитого капіталу змінилися відверто олігархічними
проектами. До речі тоді, в 1990-х, Литвин виступав із практично теперішніх позицій:
що політичне структурування суспільства відсутнє, що партії представляють лише кілька
відсотків населення. А зараз він вимагає скасування державного фінансування парламентських
партій, щоб вони або зникли, або і в майбутньому не могли існувати без олігархів...
Маємо послідовність, гідну кращого застосування, чи не так?
Вісім років на відповідальних посадах в адміністрації Кучми,
чотири роки на чолі сформованої на піку кучмізму Верховної Ради. Варто згадати,
що на виборах 2002 року очолюваний Литвином блок «За єдину Україну!» (або ж «За
ЄдУ», як його охрестив народ) з тріском провалився, набравши 11,8% голосів (найбільше
у Донецькій області, оскільки до блоку входила Партія регіонів, яка забезпечувала
голоси стандартними для себе методами), проте, став більшістю Верховної Ради, а
самого Володимира Михайловича посадив у крісло голови парламенту. Яким чином? Дуже
просто. Зі ста депутатів, які кандидували в ролі «незалежних», віддалених від влади
й опозиції, 99 раптом увійшло в «ЗаЄдУ». До цього додалася група перекинчиків з
«Нашої України», з кола особистої креатури Віктора Ющенка. Що ж, у програмі блоку
була «консолідація демократичних сил в українському суспільстві», і вона відбулася
- від В. Литвина до В. Януковича, від Д. Табачника до В. Бойка.
Чи потрібно описувати в деталях подальшу політичну діяльність
Володимира Литвина? Думаю, ні. Зазначу лише, що у березні 2010 року Литвин брав
активну участь у формуванні на неконституційній основі уряду Азарова, а у жовтні
того ж року - в конституційному перевороті. На додачу, деякі члени родини Литвинів
- класичний, хоч до підручників, приклад непотизму та імплантації до олігархічного
середовища (охочі легко можуть знайти чимало цікавого про це у «Вікіпедії»). Й от
тепер, напередодні четвертої річниці Революції гідності, співавтор кучмізму, а перед
тим - автор кандидатської дисертації «Діяльність Комуністичної партії України з
вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966-1975 рр.)» та - ще
за радянських часів - відповідальний працівник ЦК Компартії України вчить нас усіх
демократії, парламентаризму й захисту народних інтересів. Агов, шановні співгромадяни,
а чи була вона взагалі, ця революція?
Автор:
Сергій Грабовський
Джерело:
«День»