Ніхто не здивується великій кількістю музеїв і пам'ятників у великому чи малому місті. Хоча є міста, і то навіть великі, в яких не більше, ніж три музеї. Але коли в одному селі 10 музеїв і 20 пам'ятників, то це вже дивина. Виявляється, в Україні є таке село. Це - мальовниче село Колочава, Міжгірського району, Закарпатської області.

«Неначе писанка, село!»

Село Колочава розташоване неподалік відомого озера Синевир, у мальовничій Тереблянській долині, поміж полонинами Стримба, Дарвайка, Ружа та Красна, на території природного заповідника. Село оточують гірські краєвиди, тут чисте гірське повітря, мінеральна вода, а ще - щира гостинність місцевих людей.

Виконавчий директор музею Василь Дербак

Колочава - одне з найбільших сіл України і найбільше село на Закарпатті. У селі мешкає понад 7 тисяч осіб. Протяжність з одного кінця села до іншого - 15 км. Складається з п'яти присілків: Лази, Горб, Брадолець, Сухар, Мерешор. Через село протікають дві річки: Теребля та її притока Колочавка. Відомий чеський письменник Іван Ольбрахт, котрий мешкав у селі, писав про Колочаву так: «Таке довге, що не дивно, якщо не спокусливий мандрівник, крокуючи по долині, мимо хат... потім мимо лугів і городів, потім знову мимо хат, починає випробовувати, залежно від свого характеру, чи ярість, чи тупу покірність; і через годину, і через дві, і через три перехожі знову і знову відповідають йому, що він у Колочаві, у Колочаві-Негровці, у Колочаві-Горбі, у Колочаві-Лазах».

Є багато версій стосовно походження назви села. Найпопулярніша з них розповідає про те, що береги річки, яка протікає через село, колись були дуже болотистими. Тому, коли перші поселенці просувалися ними, то вода набиралася у постоли і видавала специфічні звуки: «чавк-чавк». Через цей звук річку назвали Чавкою. А коли перших мешканців запитували, де вони живуть, ті відповідали: «Коло Чавки». Після назви села річку назвали Колочавкою.

Історія Колочави

Якщо заглядати в далеку історію, то перші люди на цих теренах проживали дуже давно. Археологічні пам'ятки, зокрема, колочавський нуклеус і кам'яне лощило, свідчать про те, що перша людина на території Колочави з'явилася ще до нашої ери. Проживали тут різні варварські племена, зокрема, легіони Римської імперії, які започаткували провінцію Верхня Дакія. У 5-му сторіччі під проводом легендарного героя Акіли утворився політичний центр Гунів. Під час великого переселення народів тут проживали різні племена: вандали, остготи, авари, гангебурди і, звичайно, слов'яни та багато інших. Були ще племена карпіяни, які, очевидно, залишили після себе сліди і назвали наші гори Карпатами. Пізніше ці території були захоплені турками.

	Загальний вид на музей

Перша письмова згадка про село датована 1463 роком, коли землі волоських феодалів - Урмезеїв перейшли у власність іншим дворянам - Балку та Драгу. За всю свою історію село входило до складу різних держав: до ІХ ст. - Слов'янського князівства білих хорватів, з ХІ ст. до 1867 р. - Угорського королівства, з 1867 до 1918 рр. - Австро-Угорщини, у 1919 р. - Угорської республіки Рад, з 1919 до 1939 рр. - Чехословаччини, у 1939 р. - Карпатської України, з 1939 до 1944 рр. - Угорщини, з 1944 до 1945 рр. - Закарпатської України, з 1945 до 1991 рр. - УРСР, з 1991 р. - України. Внаслідок перебування села під різними державами сформувався колоритний місцевий діалект, який є важкозрозумілим для приїжджих. Незважаючи на те, що тут живуть лише українці, він складається з угорських, чеських, російських, німецьких, румунських, польських та українських слів. А ще у Колочаві тісно переплітається лемківська, гуцульська та бойківська культури. На початку ХХ ст. кожний десятий колочавець, згідно з переписом, був євреєм. Але під час Другої світової війни майже всі вони були винищені. Хто вижив, той назавжди виїхав з Колочави.

Ось як описав мешканців Колочави чеський письменник Ольбрахт у романі «Микола Шугай - розбійник»: «Це - правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».

Село Колочава вважається полікультурним. До кожної культури тут ставляться з особливою повагою. Свідченням цьому є впорядковані могили: чеських жандармів, словацького десантника, угорського поштаря, румунське поховання, доглянутий єврейський цвинтар. Встановлено пам'ятний хрест на місці загибелі лейтенанта МДБ В. Прокопенка. В центрі села встановлено обеліск «Примирення», на якому вшановані разом воїни угорської та радянської армій.

Микола Шугай і Колочава

Колочавський месник Микола Шугай

Колочава є батьківщиною останнього опришка на Закарпатті Миколи Шугая. У 19-річному віці його призвали в австро-угорську армію, забрали на фронт І світової війни. Звідти він дезертирував і разом з молодшим братом Юрієм та кількома однодумцями почав займатися розбоєм. І, немов Робін Гуд, від багатих забирав, а бідним давав. Ховаючись у лісах від австро-угорських та чеських жандармів, а згодом від румунської поліції, продовжував чинити спротив місцевій владі. Найбільше він грабував сільських багатіїв і євреїв. Євреї пообіцяли 3 тисячі крон за його голову. І на це пішли його найближчі друзі-товариші. Вони зговорилися і підступно зарубали його разом із братом. Проте, гонорар зрадники так і не отримали.

Історію про М. Шугая у 1930-х роках описав чеський письменник Іван Ольбрахт, котрий часто приїжджав до села. За його романом «Никола Шугай - розбійник» у Чехії згодом була знята кінострічка, поставлені вистави та мюзикли, написані пісні, а роман досі вивчають у школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості. В Україні легенду про Шугая знають менше. В Колочаві у 1982 році був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, а в 1996 він був перероблений у етнографічному стилі і зараз активно приймає відвідувачів.

Вражаюча природа Колочави

Територія Колочави з 5 січня 1989 року входить до складу національного природного парку «Синевир» і вважається екологічно найчистішим куточком Закарпаття. Це село вражає своєю красою. Тут збереглося багато диких пралісів з багатими флорою і фауною. Гори вкриті смерековими і буковими лісами. На позалісових луках-царинах росте до 40 видів рослин. У межах села та національного парку росте 94 рідкісних і зникаючих видів рослин, з яких 38 видів (підсніжник звичайний, шафран Гейфелів, лілія лісова, арніка гірська, плаун-баранець, коручка болотна, ключ-трава, язичок зелений) занесено до Червоної книги України. На луках щедро родять ягоди ожини, яфини (чорниці), брусниці, малини та суниці. У лісах навколо Колочави мешкають такі звірі: олень благородний, ведмідь бурий, козуля, дикий кабан, вовк, лисиця, заєць сірий та інші види ссавців - усього 43 види, найбільш рідкісними з них є бурозубка альпійська, кутора мала, горностай, борсук, видра річкова, кіт лісовий, рись звичайна. З птахів найчастіше трапляються рябчик, канюк, дятел, сорока, сойка. Рідкісними є глухар, беркут, лелека чорний, завирушка альпійська, пугач, змієїд. У ставках, озерах та річках живуть: форель струмкова, озерна і райдужна, головень, марена, бабець-головач, пічкур, підуста. Серед плазунів можна побачити гадюку звичайну, також є карпатські ендеми - саламандра плямиста, тритони карпатський і альпійський, а також малопоширені полоз та мідянка. Із фауни до Червоної книги України занесено 22 види, а до Європейського червоного списку - 11 видів.

	Музей закарпатської вузькоколійки

Село музеїв і пам'ятників

Сучасна Колочава найбільше славиться своїми унікальними музеями і пам'ятниками. Тому його називають селом десяти музеїв і двадцяти пам'ятників.

Одним з найпопулярніших є музей-скансен «Старе село» - перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті. Музей було створено з ініціативи вихідця з Колочави, народного депутата 5-го і 6-го скликань Станіслава Аржевітіна. Всього завдяки Станіславу Аржевітіну у селі було створено 8 музеїв. Але, крім цих музеїв, він брав активну участь у формуванні інших музеїв села, наприклад, музею «Стародухівська церква», де за часів СРСР був Музей атеїзму. Станіслав Аржевітін сидів по архівах і шукав матеріали з життя свого села в архівах. Найстаріший документ, на який поки що натрапив, датований XVII сторіччям.

Пам’ятник заробітчанам

Музей-скансен «Старе Село» був відтворений як за статусом, так і за видом діяльності. Він відображає історію та побут верховинського краю. В музеї відтворена історія села від середини 19 ст. до 70-80-х років 20 ст. У музеї зберігаються кілька тисяч самобутніх колочавських експонатів, які ознайомлюють із 300-річною історією культури та побуту місцевих мешканців. Історичні пам'ятки різних часів та різноманітних верств населення відтворюють спосіб життя верховинців як за соціальним статусом (бідняки, середняки), так і за видом діяльності (вівчарі, лісоруби, шевці). Першим у селі постав музей «Стара школа», який був створений у 2005 році. Саме в цій школі вчителювали батьки С. Аржевітіна. Через два роки було створено «Старе Село».

Всі хати та експонати для музею-скансену були зібрані на території Колочави і частково сусідніх сіл, зокрема, у Негровиці. Колись це село належало до Колочави і мало назву «Верхня Колочава», а в 1946 році відокремилося. Перед створенням «Старого Села» на цій території проживало двоє господарів. Один із них помер, а другий виїхав до дітей у Хустський район і продав цю територію для музею.

У «Старому Селі» є житлові та господарські будівлі різного періоду і різних верств населення.

	Бойківська хата

Хатинка вівчаря. Хата складається з жилої кімнати, сіней та приміщення для овець. Хатина вівчаря приземкувата та з маленькими вікнами. Проте, тут є все, що потрібно для роботи з молоком: путина, баталу, дерев'яні відра, ґелети, мішалка, котел для приготування вурди тощо. Під стріхою вівчарської хижі прибито макет трембіти, яка є незмінним атрибутом кожного вівчаря. Хатина збудована у ХІХ ст. зі смереки, граба, ясена і перевезена до музею з Верхньої Колочави.

Парильня. Парильнею називали сільську баню, якою користувалися представники колочавської інтелігенції за часів Австро-Угорщини та Чехословаччини. Такі парильні відвідували і заможні мешканці села. З дозволу екскурсовода туристи мають можливість сфотографуватися у сторічній сауні-парильні. Споруда збудована в 1907 році зі смереки, ясена і берези.

Хатина шустера. Слово «шустер» - малозрозуміле, проте у Колочаві всі добре знали, що цей чоловік «морщить» постоли (взуття). У будинку шустера представлено цікаву колекцію різноманітних постолів, в яких сто років тому ходили мешканці села. Робив шустер також череси - ремені, якими підперізувались чоловіки. Черес добре грів спину та вберігав від грижі, у ньому також ховали гроші. Споруда перевезена до музею з Верхньої Колочави (с. Негровець).

Пам’ятник вівчареві

Голет у Колочаві - яскрава сторінка історії єврейського населення Колочави, яке на початку ХХ ст. становило 10 відсотків від загальної кількості мешканців села. Такий вигляд мала сільська єврейська корчма кінця ХІХ-початку ХХ ст. Експозиція відтворює умови проживання та крамарства колочавських євреїв.

Кімната єврея свідчить про те, що він належав до найбагатшої верстви сільського населення та мав добре облаштований побут.

Австро-Угорська жандармська станція. Кам'яно-цегляна будівля, зведена на початку ХХ ст., відтворює атмосферу жандармської управи періоду Австро-Угорської імперії. В приміщенні є жандармський арсенал періоду І Світової війни. Такі пункти були у селах за кожної влади, де сиділо кілька жандармів - представників пануючої держави, які стежили за порядком у селі. Всіх винних могли одразу ж кидати до в'язниці, яка розміщена прямо під жандармерією.

Радянська хата. Хата побудована на території музею-скансену у 60-х роках ХХ ст. Основний будівельний матеріал - смерека, покриття - черепиця. Експозиція відтворює умови проживання колочавців за радянських часів. Будинок відрізняється від інших. Просторий і світлий всередині, має значно багатший інтер'єр. Хата належала мешканцеві с. Колочава Шкрюбі Д. М. - колишньому пожежнику.

Хатина колочавця середини ХІХ ст. У хатині селянина відтворено нелегкі умови проживання колочавців наприкінці 19-го-початку 20-го сторіччя. У маленькій кімнаті без підлоги, з одним ліжком, малими вікнами та без світла проживала численна сім'я. Хата збудована у 1856 році з різних порід дерев: смереки, ясена, осики. Дим з хати виходив на рощі через щілини у покрівлі. Будівля складається з житлової кімнати та сіней, яка належала селянину Іванові Ситарю. Перевезена з околиці Колочави - присілка Горб.

	Інтер’єр бойківської хати

Хлів. Типова полонинська будівля для худоби, збудована у 1020 році з різного виду деревини: бука, осики, смереки. Покрита смерековою драницею. В середині хліва є ясла для корів, кіз та овець. На фронтальній стіні хліва висить ярмо, в яке колись запрягали волів, роги буйвола.

Церковно-приходська школа передає атмосферу навчання дітей зі середини 19-го до середини 20-го сторіччя. Читати тодішні школярі вчилися з церковних книжок, а писали на невеличких дощечках грифликами. Учні різного віку вчилися в одному класі, а дяк-учитель за непослух міг добряче покарати різками. Споруда збудована зі смереки у 1859 році, накрита смерековими драницями. Приміщення складається зі сіней, жилої та класної кімнат. В одній кімнаті проживала родина орендатора, в іншій проходив навчальний процес. За гарної погоди діти вчилися на лавках, розміщених на подвір'ї. Будівля перевезена до музею-скансену з Верхньої Колочави.

Кузня. В експозиції представлені різні види знарядь праці, які є необхідними в даному ремеслі: величезні міхи подають повітря до горна з обох сторін, а різноманітні молотки та молоточки допоможуть викувати будь-яку залізну річ. Побудована в 1940-х роках зі смереки. Покрита драницею. Будівля перевезена до музею із с. Колочава, відтворена за зразком кузні колочавців.

Кімната, присвячена Штаєрові

Хатина бондаря. Це комбінована майстерня столяра-бочкаря. Асортимент виробів бондаря був дуже широким, а для їх виготовлення використовувались неоднакові інструменти: різні види пилок, рубанки та фуганки, циркулі, молотки тощо. Всі вони є у хаті та майстерні столяра. Найбільше привертає увагу сторічний деревообробний станок, який працює досі. Хата побудована у 1920 році із смереки та ліщини, належала мешканцеві села Малеті Дмитру. Інструменти зібрані від майстрів Тереблянської долини і об'єднують різні епохи, починаючи з ХІХ ст.

Хатина сабова (кравця). Сабів - закрійник і швець в одній особі. У хатині сабова (шевця) зібрана ціла колекція різноманітних швейних машинок, ножиць різних видів та розмірів. Ця будівля належала колишньому мешканцеві с. Колочава сабову Дацьові Дмитру Васильовичу. Хата збудована зі смереки у 1925 році, покрита смерековими драницями і перевезена до музею.

На території «Старого Села» розташований єдиний в Україні музей «Колочавська вузькоколійка», який відтворює історію карпатської вузькоколійки. Ешелон складається з раритетного паровоза та 10 вагонів. Кожний вагон відтворює процес транспортування за різної влади, яка панувала у цьому регіоні. В кожному музейному вагоні є унікальні експонати, які розповідають про історію вузькоколійок на Закарпатті, про роботу і побут залізничників та їхніх пасажирів. Кожен з гостей музею «Колочавська вузькоколійка» може відчути себе пасажиром історичної залізниці, провідником і навіть черговим по станції.

Музей «Колочавський бокораш» - наймолодший у Колочаві, проте один з найцікавіших. Його називають філіалом відомого музею лісу і сплаву з Чорної Ріки, який знищила повінь. Тут можна ознайомитись з технологією вирубування та сплавляння лісу по річці, дізнатися про давню та небезпечну професію бокораша.

У музеї «Бункер Штаєра» відображено умови проживання та переховування колочавських повстанців, які проводили антирадянську діяльність та були причетні до українського визвольного руху на Закарпатті. Музей розташований в автентичній хаті керівника групи Михайла Штаєра, яка діяла у 50 роках минулого сторіччя на території села. У хаті відтворено схрон, де переховувалися повстанці, коли нападав ворог. На території села не було сотні - тут була диверсійна група УПА з шести осіб.

У Колочаві також розташована перша школа-музей «Радянська шко­ла», який передає атмосферу навчання дітей у 60-70-х роках минулого сторіччя. Тут можна ознайомитись з історією колочавської державної школи, побачити всі атрибути виховання молоді в комуністичному дусі, навчитись зав'язувати піонерський галстук та заграти на справжньому горні.

Поруч є Музей «Чеська школа», який відтворює умови навчання дітей за чеської влади на Закарпатті. Музей складається з двох приміщень - класу та кімнати для відпочинку вчителя. Експонати основної шкільної зали показують, що у чеській державній школі дбали не лише про знання учнів, але й виховували їх у любові до республіки та її батька - Томаша Гаріга Масарика. Перед входом до класу красувався герб Чехословаччини, поряд з дошкою - портрет президента країни, біля дверей - його погруддя.

Мешканцям Колочави доводилося воювати на різних війнах і за різну владу. Чимало колочавців брали участь у бойових діях далеко за межами рідної держави. Але найбільше їх воювало в Афганістані. Тепер усіх сільських воїнів-інтернаціоналістів вшановано у музеї «Воїнам-інтернаціоналістам». А на даху музею встановлено броньовану розвідувально-дозорну машину.

На території села є частина відреставрованої оборонної системи часів Другої світової війни - музей «Лінія Арпада», який розташований вздовж річки Теребля. До його складу входять чотири бункери, бетонні піраміди, земляні траншеї. У командному бункері можна побачити кулемет, автомати і рушниці, патронташі та гранати, шоломи та прилад дальнього бачення, вогнемет і вогнегасник, силовий кабель і десятки інших пристосувань для війни. За кілька десятків метрів звідси розташований бункер-шпиталь теж у бетонних оковах. Тут стоять трьохярусні ліжка, комплекти медобладнання, запахи ліків і препаратів, брому та йоду. Через сто метрів вбік потрапляєш у пристановище кашоварів - котлопункт. У цьому бункері увагу привертає пузата похідна кухня-шпор, якою користувалися в угорській армії. Тут же стоїть довгий стіл, а на ньому - тарілки та ложки з нержавійки, горнята з міді, лавки, провіант.

	Пам’ятник книзі

Цікавим є музей-пам'ятка дерев'яної сакральної архітектури 1795 року «Церква Святого Духа». Вона належить до найвидатніших архітектурних досягнень Закарпаття. Двозрубна тридільна церква струнка і досконала в пропорціях. Церкву зняли з реєстрації діючих храмів 9 січня 1953 року. Згодом ікони було вмонтовано до іконостасу Шелестівської церкви в Ужгородському музеї архітектури та побуту.

В літній період у Колочаві працює школа вівчарства на полонині «Стримба», що на висоті 1719 м. Під проводом досвідчених вівчарів тут можна виганяти отару на випас і подоїти овець, приготувати вурду (сир, який готують зі сироватки та овечого молока), бринзу і вівчарську юшку.

У Колочаві, колибі-музеї, також можна познайомитися з місцевою фауною: там представлені опудала багатьох карпатських звірів. Є в Колочаві й унікальний птахопарк Василя Макара, який налічує понад 2 тисячі різних папуг та дивовижних голубів.

Пам’ятник вчительці

Ще одна родзинка музею-скансену «Старе Село» - проведення на його території різних культурних заходів, театралізованих екскурсій тощо. У єврейській корчмі часто проводять дні єврейської культури. На замовлення туристичних агенцій проводяться театралізовані дійства з діяльності корчми. Також розповідають про історію проживання єврейської громади на території села у 1940-1950-х роках.

У музеї національно-визвольного руху проводять як театралізовані екскурсії, так і різні семінари для вчителів історії районного та обласного масштабу. Також проводять виховні години з учнями шкіл. Часто відбуваються театралізовані екскурсії в музеї «Лінія Арпада».

На території музею є фрагмент привокзального кафе Ейдмонда Ейбана. Це був радник Міністерства сільського господарства, якого у 1900 році угорський уряд відрядив у цей край для вивчення причин бідності. Бідність цього краю була настільки масовим явищем, що місцеві мешканці готувалися до соціального вибуху. Зі свого спостереження Ейдмонд Ейбан написав меморандум, у якому дійшов висновку, що основна причина бідності - лихварщина, яка тоді панувала як з боку лихварів, так і з боку великих угорських багатіїв-магнатів. Тоді він запропонував уряду низку законів, які могли б покращити життя верховинців. Покращення тривало недовго, позаяк почалася І Світова війна. До того ж, пропозиція Ейдмонда Ейбана не сподобалась магнатам і його було підступно вбито під Ужгородом.

А ще Колочава відома великою кількістю пам'ятників. Тепер у селі є двадцять найрізноманітніших скульптурних об'єктів. Більшість з них досить унікальні і подібних їм ніде в Україні нема. Наприклад, пам'ятник «Заробітчанам», «Вівчарю», «Примирення», «Вчительці з Вкраїни», «Перло Дорогоцінноє», «Колочавським євреям». При вході до музею-скансену «Старе Село» гордо височіє пам'ятник колочавському опришкові Миколі Шугаю.

На території села проходили зйомки 15-ти художніх і хроніко-документальних фільмів. Коли Закарпаття входило у склад Чехословаччини, на території села жив і працював чеський письменник Іван Ольбрахт (з 1931 до 1936 рр.). За цей час він написав історію села, а також романи: «Глеб у долині», «Сумні очі Анни Караджечивої», «Невірниця», «Микола Шугай-розбійник». За мотивами його романів знімалися художні фільми, зокрема, такий популярний фільм, як «Марія-невірниця», в якому дуже яскраво було відтворено Колочаву. У зйомках фільмів, які знімалися у Колочаві, участь в усі періоди брали не лише професійні актори, але й колочавські аматори, відтворюючи самих себе, своє життя, звичаї і традиції. В радянську добу знімалися такі фільми, як «Над Тисою», «Легенда про безсмертя» і багато інших. У селі виходить газета «Нова Колочава» яка знайомить читачів з усіма подіями та новинами, які відбулися та відбуваються у цьому високогірному селі. Колочаві присвячені туристичні марки.

На початку у 1990-х років у Колочаві був заснований фольклорний фестиваль «Колочавське відлуння у Тереблянській долині», який від 1997 року проходить у першу неділю серпня за участі чеських туристів та місцевих фольклорних колективів.

На території села є джерело з мінеральною водою «Боркут», яка має лікувальні властивості. А ще в Колочаві розташоване найбільше рукотворне море Закарпаття - Вільшанське водосховище.

	Інтер’єр колочавського шинку

Фестиваль Ріплянки у Колочаві

Уже кілька років у середині червня на території музейного комплексу «Старе Село» проходить щорічний «Фестиваль ріплянки». Страва «Ріплянка» - колочавський бренд. Назва страви походить від ріпи (картоплі по-закарпатському). З картоплі роблять пюре і добавляють туди кукурудзяного борошна. Її можна вживати з м'ясною начинкою і бринзою. Протягом двох днів гості фестивалю мають можливість спостерігати за приготуванням цієї традиційної страви та всіх різновидів мачанок до неї. А ще знайомляться з усіма тонкощами сироваріння у «Школі вівчарства». На розважальній частині програми бувають виступи колочавських артистів, виставка папуг «Птахопарку Швегана», конкурс бокорашів - лазання по стовпах та конкурси колочавської коломийки. Другий рік поспіль Фестиваль було проведено в рамках благодійної акції, а всі зібрані протягом двох днів кошти передані на лікування поранених бійців Закарпатського батальйону в зоні АТО.

До Колочави приїжджають дедалі більше людей, адже село стало туристично привабливим. Приїжджають туристи з України, Європи, Близького Сходу, Австралії. Побували тут африканці та індонезійці Хоча музей молодий (9 років), проте про нього дізнався уже весь світ.