Один поет якось написав: «Білий лелека - дивний птах... Лелека селиться біля людей,
довіряє їм. Ходить по сінокосу так, що хочеться порозмовляти з ним, як з людиною.
Тому він, на відміну від усіх інших птахів, має і людські імена...»
Людське
ім'я автора цих слів - Василь Голобородько. І, можливо, він також є білим лелекою
української поезії. Причому, тим лелекою, що має чорний знак на білому - як сам
Василь Голобородько означив один зі своїх віршів, перегукнувшись з культовим фільмом
Параджанова-Іллєнка.
Лелека селиться
біля людей...
І Василь
селився біля них - і фактом свого народження у батьківській оселі, що містилася
в селі з грецькою назвою Адріанопіль, на тодішній Ворошиловградщині, і пізніше у
Києві, Донецьку, на Далекому Сході, Луганську...
Лелека довіряв
людям...
Але одні
його не розуміли і в рідних краях називали «бандерою», інші розуміли і тому всіляко
стриножували, намагаючись підрізати крила.
Коли рідне
село, де мешкав Василь Голобородько після даремних намагань звити своє гніздо у
вищеназваних містах і місцевостях, стало для нього чужим, бо поступово відійшли
у засвіти ті, хто його любив, Василь перебрався до Луганська.
Але й місто,
яке так і не стало для поета рідним, бо заганяло все українське у такі собі локальні
мовно-культурні «гетто», з 2014 року перетворилося на антиукраїнське вороже середовище,
білий лелека українською поезії приневолений був перелетіти до Києва.
| |
| Василь Голобородько дивиться в небо… |
Але й тут
поки що не вдається птахові звити своє гніздо. Бо перелітний птах української поезії
змушений поки що мешкати на ще одному транзитному перевалі свого життєвого польоту
- в Будинку творчості письменників «Ірпінь».
Кажуть, що
приміщення це потребує капітального ремонту. Звичайно, умови проживання мають бути
прийнятними. Але, думаю, що навіть не в тім справа.
А в тому,
що поет, визнаний в Україні та за її межами, якого називають класиком вітчизняної
літератури й обговорюють його можливе номінування на Нобелівську премію з літератури,
поет, якому висловили честь, надрукувавши у 1983 році в Югославії Антологію світової
поезії «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька», цей поет повинен отримати
можливість, нарешті, звити своє гніздо.
Отримати
від тих, хто має не з обов'язку, а щиро, від душі опікуватися культурною політикою
та долями творців культури.
Гніздо законне,
природне, стабільне, якими є лелечі гнізда на українських хатах.
А тема хати,
як і тема птаха, для Василя Голобородька є також щемливо особистою:
Лелеко,
біла лелеко,
ти твориш
загадку
про саму себе за ознакою:
та, хто
мостить
своє гніздо на хаті,
ти твориш
загадку
про саму себе за ознакою:
та, хто
літає далеко...
Василь Голобородько
літає далеко за свої творчі обрії. Але мостити своє гніздо на хаті йому поки що
не дозволяють обставини й неувага тих людей, від розчерку пера яких залежить така
можливість.
Тож, київські
письменники зібралися і колективно звернулися до столичної влади з проханням і вимогою
надати Василеві Голобородькові квартиру - в перекладі з житлово-комунальної мови
поетичною - надати можливість поетові звити своє гніздо. Останнє за ланцюжком житейських
мандрів і пожиттєве за часом.
Ми чудово
розуміємо, що столичній владі це не коштує нічого. Або майже нічого.
А з огляду
на творчу особистість Василя Голобородька, це мало би стати для влади честю - надати
білому лелеці української поезії те колесо на даху, на котрому він сам уже гілка
по гілочці, травинка по травинці власне гніздо облаштує на свій смак і розсуд.
Сподіваємося,
що українці всього світу підтримають цю добру ініціативу. І збудеться те, що писав
Василь Голобородько у вірші «Золота птаха»:
У квітні
білим
небом вишневого молока
літають
золоті птахи:
золоті
птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як
голуби, знову сідають на хати...
Тільки наполегливе
прохання до влади: нехай це станеться раніше, ніж у квітні...
P. S. Якщо
ж комусь з наших читачів донині поезія, або й саме ім'я Василя Голобородька були
ще незнайомі, не біда. Сам поет про таке писав підбадьорююче: «Побачивши якось птаха,
про якого не знаємо навіть назви, ми лише одне зауважуємо, на рівні безпосереднього
спостереження, притаманного не лише людям: це - птах, але знаючи все багатство назв
птаха, загадку про нього, прислів'я і приказки, повір'я і прикмети, заклички і замовляння,
пов'язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха
в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид».
Без присутності
в столичному літературному житті Василя Голобородька наш літературний краєвид, звичайно,
диким не стане, але з його присутністю, безумовно, ще більше олюдниться.
А в цьому ж і є сенс культурної політики - якщо хтось із тих, хто роздає квартири,
досі ще не знає...