Один поет якось написав: «Білий лелека - дивний птах... Лелека селиться біля людей, довіряє їм. Ходить по сінокосу так, що хочеться порозмовляти з ним, як з людиною. Тому він, на відміну від усіх інших птахів, має і людські імена...»

Людське ім'я автора цих слів - Василь Голобородько. І, можливо, він також є білим лелекою української поезії. Причому, тим лелекою, що має чорний знак на білому - як сам Василь Голобородько означив один зі своїх віршів, перегукнувшись з культовим фільмом Параджанова-Іллєнка.

Лелека селиться біля людей...

І Василь селився біля них - і фактом свого народження у батьківській оселі, що містилася в селі з грецькою назвою Адріанопіль, на тодішній Ворошиловградщині, і пізніше у Києві, Донецьку, на Далекому Сході, Луганську...

Лелека довіряв людям...

Але одні його не розуміли і в рідних краях називали «бандерою», інші розуміли і тому всіляко стриножували, намагаючись підрізати крила.

Коли рідне село, де мешкав Василь Голобородько після даремних намагань звити своє гніздо у вищеназваних містах і місцевостях, стало для нього чужим, бо поступово відійшли у засвіти ті, хто його любив, Василь перебрався до Луганська.

Але й місто, яке так і не стало для поета рідним, бо заганяло все українське у такі собі локальні мовно-культурні «гетто», з 2014 року перетворилося на антиукраїнське вороже середовище, білий лелека українською поезії приневолений був перелетіти до Києва.

	Василь Голобородько дивиться в небо…

Але й тут поки що не вдається птахові звити своє гніздо. Бо перелітний птах української поезії змушений поки що мешкати на ще одному транзитному перевалі свого життєвого польоту - в Будинку творчості письменників «Ірпінь».

Кажуть, що приміщення це потребує капітального ремонту. Звичайно, умови проживання мають бути прийнятними. Але, думаю, що навіть не в тім справа.

А в тому, що поет, визнаний в Україні та за її межами, якого називають класиком вітчизняної літератури й обговорюють його можливе номінування на Нобелівську премію з літератури, поет, якому висловили честь, надрукувавши у 1983 році в Югославії Антологію світової поезії «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька», цей поет повинен отримати можливість, нарешті, звити своє гніздо.

Отримати від тих, хто має не з обов'язку, а щиро, від душі опікуватися культурною політикою та долями творців культури.

Гніздо законне, природне, стабільне, якими є лелечі гнізда на українських хатах.

А тема хати, як і тема птаха, для Василя Голобородька є також щемливо особистою:

Лелеко, біла лелеко,

ти твориш загадку

про саму себе за ознакою:

та, хто мостить

своє гніздо на хаті,

ти твориш загадку

про саму себе за ознакою:

та, хто літає далеко...

Василь Голобородько літає далеко за свої творчі обрії. Але мостити своє гніздо на хаті йому поки що не дозволяють обставини й неувага тих людей, від розчерку пера яких залежить така можливість.

Тож, київські письменники зібралися і колективно звернулися до столичної влади з проханням і вимогою надати Василеві Голобородькові квартиру - в перекладі з житлово-комунальної мови поетичною - надати можливість поетові звити своє гніздо. Останнє за ланцюжком житейських мандрів і пожиттєве за часом.

Ми чудово розуміємо, що столичній владі це не коштує нічого. Або майже нічого.

А з огляду на творчу особистість Василя Голобородька, це мало би стати для влади честю - надати білому лелеці української поезії те колесо на даху, на котрому він сам уже гілка по гілочці, травинка по травинці власне гніздо облаштує на свій смак і розсуд.

Сподіваємося, що українці всього світу підтримають цю добру ініціативу. І збудеться те, що писав Василь Голобородько у вірші «Золота птаха»:

У квітні

білим небом вишневого молока

літають золоті птахи:

золоті птахи дахів.

Вони політають-політають

і, як голуби, знову сідають на хати...

 

Тільки наполегливе прохання до влади: нехай це станеться раніше, ніж у квітні...

 

P. S. Якщо ж комусь з наших читачів донині поезія, або й саме ім'я Василя Голобородька були ще незнайомі, не біда. Сам поет про таке писав підбадьорююче: «Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми лише одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це - птах, але знаючи все багатство назв птаха, загадку про нього, прислів'я і приказки, повір'я і прикмети, заклички і замовляння, пов'язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид».

Без присутності в столичному літературному житті Василя Голобородька наш літературний краєвид, звичайно, диким не стане, але з його присутністю, безумовно, ще більше олюдниться.

А в цьому ж і є сенс культурної політики - якщо хтось із тих, хто роздає квартири, досі ще не знає...