У той час, поки державні чиновники найвищого рангу думають, як би то збагатитися на армії, чи не щодня з передової везуть загиблих чи поранених. На третьому році війни з екранів телевізорів повідомляють суху статистику. Без імен, без, бодай, найменших відомостей про загиблих. А про добровольців усім нам розповідають соціальні мережі.

 Бо від чиновників годі дочекатися, що вони визнають загибель українського бійця-добровольця. Так, ніби гинуть не герої, не сміливці, які кожну хвилину ризикують своїм життям, а безіменні військові одиниці. А про них має знати кожен українець. І брати з них приклад. І змушувати чиновників-хапуг працювати чесно, зі стовідсотковою віддачею. Бо у країні - війна. І на передовій, поки росіяни відливають бетонні доти, наші туляться у благеньких дерев'яних бліндажах. І гинуть, бо не мають належного захисту, бо за постріли у відповідь бійців штрафують.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Анатолій Мельников

Анатолій В'я­че­сла­вович Мельни­ков (позивний «Гудіні») народився 17 листопада 1960 року, в місті Кривий Ріг, Дніпропетровської області.

У 1978 році закінчив Криворізьку загальноосвітню школу № 22.

До січня 2014 року працював повітряним гімнастом у Російському державному цирку імені Юрія Нікуліна. З початком АТО повернувся в Україну, щоб особисто захищати її суверенітет та цілісність.

Анатолій особисто кілька разів звертався до військкомату, але його не хотіли брати через поважний вік - у 56 років тяжко людському організмові долати усі труднощі життя солдата на передових позиціях, на війні, і йому відмовляли.

Проте Анатолія це не зупиняло та не збавило його наснаги, і, врешті-решт, 27 жовтня 2016 року він був зарахований на військову службу за контрактом до лав армії України.

Звання - солдат, посада - стрілець 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти 43-го ОМПБ «Патріот» 53-ї ОМБр ЗСУ.

Загинув 30 червня 2017 року в зоні проведення АТО, на Світлодарській дузі, поблизу міста Світлодарськ, на Донеччині. О 21:40, внаслідок артилерійського обстрілу та прямого влучання ворожої міни 82-мм калібру, отримав поранення, несумісні з життям.

Прощалися з бійцем 4 липня 2017 року у його рідному місті, під тим же будинком, в якому він дорослішав, та у дворі, в якому він виріс та провів дитинство.

Цей день у місті Кривий Ріг було оголошено днем жалоби, приспущено прапор України на будинках і будівлях органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій. Було скасовано всі концерти та розважальні заходи у місті. Похований 4 липня 2017 року на Алеї Слави центрального кладовища міста Кривий Ріг.

Залишилась дружина Тетяна та неповнолітня донька Дарина.

Сергій Дядченко

Сергій Петрович Дядченко (позивний «Киргиз») народився 23 вересня 1979 року, в місті Токтогул (Джалал-Абадської області), Киргизької РСР.

Пізніше родина переїхала жити у село Шевченкове, на Черкащині.

Закінчив 9 класів ЗОШ с. Шевченкове.

У 1997 році закінчив СПТУ у. м. Звенигородка та здобув спеціальність «тракторист-електрик». Після служби в ЗСУ працював трактористом у колгоспі в рідному селі Шевченкове.

15 травня 2014 року пішов добровольцем на фронт та був відряджений до 34-го БТрО «Батьківщина» міста Кіровоград, де і відслужив наступний рік.

Після демобілізації якийсь час мешкав у Черкасах, а 2016 року підписав контракт із 1647-м окремим автомобільним батальйоном м. Черкаси, звідки знову поїхав на фронт до 34-го батальйону.

Із 30 червня 2017 року сержантові Дядченку присвоєно звання «старший сержант».

Загинув 1 липня 2017 року. Отримав поранення, несумісні з життям, у результаті підриву на міні з «розтяжкою» поблизу селища Піски, Донецької області.

Разом зі Сергієм загинув його побратим Володимир Сініцин.

Похований Сергій Дядченко на кладовищі у селі Шевченкове.

Посмертно нагороджений відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Залишились мати, дружина, сестра і брат. Брат і сестра Сергія теж воювали на передовій.

Володимир Сініцин

Володимир Володимирович Сініцин народився 31 травня 1993 року, в селі Новомиколаївка, Херсонської області.

Навчався у середній загальноосвітній школі рідного села. У 2012 році закінчив професійно-морський ліцей Херсонської державної морської академії.

9 січня 2014 року вступив на військову службу за контрактом до лав Збройних сил України.

Як згадують рідні та близькі, хлопець мріяв про службу в армії.

Володимир брав участь у боях за Савур-могилу, захищав такі міста та селища, як Амвросіївка, Степанівка, Маринівка, Григорівка та інші, де проводилися бойові дії.

Під Мар'їнкою отримав контузію та поранення. Після лікування одразу повернувся на фронт, служив у місті Щастя та Станиці Луганській. Військовослужбовець 34-го ОМПБ «Батьківщина» 57-ї ОМПБр.

Загинув 1 липня 2017 року, близько 17:40, під час виконання робіт з інженерного обладнання на ВОП - підірвався на міні.

Похований 4 липня 2017 року на кладовищі у рідному селі Новомиколаївка.

З родини залишилася мати.

Андрій Сметанін

Андрій Володимирович Сметанін народився 4 березня 1981 року, у місті Авдіївка, Донецької області.

Згодом родина переїхала у село Різдвянка, на Запоріжжі.

Навчався Андрій у середній загальноосвітній школі рідного села.

Наприкінці 1990-х працював у КСП «8 Березня».

Строкову службу проходив у Білоцерківському зенітно-ракетному полку.

У серпні 2016 року підписав контракт на військову службу в лавах Збройних сил України.

Звання - старший сержант, посада - старший стрілець 43-го окремого мотопіхотного батальйону (ОМПБ) «Патріот» 53-ї окремої механізованої бригади (ОМБр), ЗСУ.

Загинув 3 липня 2017 року в зоні бойових дій поблизу смт. Луганське, на так званій Світлодарській дузі.

Близько 13:30 внаслідок обстрілу ВОП отримав поранення від кулі ворожого снайпера, несумісне з життям. Похований 7 липня 2017 року на кладовищі у селі Різдвянка.

Залишились мати, дружина та донька.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Чернецький В'ячеслав

В'ячеслав Йосипович Чернецький народився 16 червня 1994 року, в селі Мурафа, на Вінниччині (Шаргородський район).

У перший клас пішов у 2000 році у Муравську середню школу 1-3 ступенів. Закінчив 11 класів. За період навчання зарекомендував себе товариським юнаком. Член збірної команди з футболу, захоплювався новинками у сфері інформаційних технологій. У 2013 році закінчив Вінницьке вище художнє професійно-технічне училище № 5. Здобув кваліфікацію слюсаря-будівельника.

В'ячеславу легко давалася робота, зумів здобути повагу як на роботі, так і у рідному селі. Наймолодший у родині, В'ячеслав здійснив мрію найстаршого брата - став морським піхотинцем. «Пішов за своїх братів на війну, у всіх - сім'ї та діти, а в нього наразі не було», - так розповідає мати В'ячеслава, Віра Броніславівна.

З 14 квітня 2016 року був призваний на військову службу за контрактом. Матрос, навідник відділення 36-ї ОБМП.

В'ячеслав дуже любив та поважав батьків, саме тому приховував від матері жорстоку правду, кажучи, що він - в армії, не на бойових. Що перебуває на полігоні в Запоріжжі, на навчаннях.

За своїх 22 роки життя спромігся знайти багато друзів. З мужністю справжнього піхотинця тримав оборону в ближніх боях.

Загинув 20 березня 2017 року, на бойовій позиції української армії, поблизу села Водяне (Волноваський район), Донецької області, під час відбиття нападу диверсійної групи російських окупантів.

Похований В'ячеслав 26 березня 2017 року, в селі Мурафа, Шаргородського району, на Вінниччині, де проживає його родина. Представлений до нагороди - ордену Богдана Хмельницького, посмертно. Залишились батьки, два старші брати та сестра.

Олег Саник

Олег Володимирович Саник народився 21 липня 1980 року, в с. Поділ, Срібнянського району, Чернігівської області.

Родина переїхала у Прилуки, де Олег пішов навчатися.

У 1997 році закінчив Прилуцьку ЗОШ І-ІІІ ступенів № 6. Після школи навчався у Прилуцькому гідромеліоративному технікумі на відділенні «обслуговування установок та систем газопостачання».

З 2002 року працював в АТ «Укргазбуд», згодом - у ТОВ «Агрокім».

У 2000-2005 роках навчався на заочному відділенні Івано-Франківського університету нафти і газу.

29 січня 2015 року був мобілізований до Збройних сил України.

Служив у 72 ОМБр, демобілізувався 31 березня 2016 року.

Із 31 січня 2017 року продовжив службу за контрактом і з 2 лютого перебував на передовій, у зоні бойових дій.

Звання - солдат, посада - командир бойової машини 3-го механізованого батальйону 72 ОМБр.

Загинув 12 квітня 2017 року. Російські найманці застосували міномети. Внаслідок мінометного обстрілу на шахті «Бутівка» Олег отримав поранення, несумісні з життям.

Похований на кладовищі села Поділ.

Залишилися дружина та син (17 років).

Віктор Дробот

Віктор Іванович Дробот народився 1969 року, в смт. Борова, Фастівського району, Київської області. Згодом перебрався жити у Київ.

З березня 2016 року проходив службу на посаді сержанта з матеріального забезпечення 5-ї навчальної роти ліцеїстів Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

Віктор став до лав групи цивільно-військового співробітництва ЗСУ в зоні АТО та був відряджений у зону бойових дій.

У зоні АТО займався вивезенням тіл загиблих воїнів та їхнім перевезенням додому.

Звання - прапорщик, посада - військовослужбовець групи Цивільно-військового співробітництва ЗСУ.

Честь, відвага та мужність - ось ці три чоловічі риси, які найбільше характеризували його.

У Віктора на передовій сталася аневризма судин головного мозку.

22 травня у зоні АТО сталася зупинка серця, і, як наслідок, - клінічна смерть.

Лікарям 66-го мобільного шпиталю вдалося повернути Віктора до життя, але стан його залишався вкрай важким.

24 травня був перевезений гелікоптером у Дніпро, в лікарню ім. Мечникова.

Помер 25 травня 2017 року в лікарні ім. Мечникова.

27 травня 2017 року з Віктором прощались у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.

Того ж дня бійця поховали на кладовищі у смт. Борова.

Віталій Звездогляд

Віталій Вікторович Звездогляд народився 12 серпня 1992 року, в селі Косенівка, Черкаської області.

Закінчив Уманський професійний ліцей. Після чого заочно навчався у Тальнівському будівельно-економічному ко­ле­джі. У 2011-2012 роках проходив строкову службу у внутрішніх військах (нині - Нацгвардія) у Сімферополі. Повернувшись додому, продовжив навчання у коледжі.

У лютому 2014 року вступив на контрактну службу до 222-го ЦАББ.

Із 2015-го служив у зоні АТО у складі 59-ї ОМПБр, ЗСУ.

Військовослужбовець 10-го ОМПБ «Полісся» 59-ї ОМПБр.

Віталій встиг відзначитися у боях за рідну землю. На сайті терористів «Трибунал» на нього завели досьє та заочно «засудили до розстрілу».

Загинув 10 червня 2017 року на передовій, у зоні бойових дій, де отримав смертельне поранення.

У цей час у Києві, на Хрещатику, починалася святкова програма до відкриття безвізового режиму з країнами ЄС.

Три години бою, із застосуванням з боку російських військ забороненої зброї. Постійні обстріли. Успішно відбивши атаку, українські бійці зупинили наступ ворога у районі села Павлопіль, Донецької області.

Коли все затихло, о 20:00, до окопів несподівано прилетіла міна. Похований на кладовищі у селі Косенівка. Залишились батьки та молодша сестра.

Джерело: «Літопис UA»