Саме голосом
перекладача, письменника та вченого - Андрія Содомори - зі сторінок перекладів з
давньогрецької й латинської мов до нас промовляють Сенека та Горацій, Вергілій і
Софокл, Овідій та Есхіл. Під час Форуму видавців у Львові Андрій Содомора відвідав
презентацію книжкової новинки газети «День». І саме про «Корону або Спадщину Королівства
Руського», журналістику та історію Андрій Содомора поспілкувався з «Днем» під час
інтерв'ю.
- Читати - це ступати крок уперед,
чи не так? Що таке книжка у формуванні особистості?
- «День - це крок життя», -
сказав чільний римський стоїк. А життя - це, власне, дорога, якою йдемо. Йдемо кудись,
повертаємось або просто блукаємо. Сьогодні, дарма що йдемо до Європи, ми - на найважливішій
дорозі: на дорозі повернення - до себе, до своєї історії, до своїх джерел. Щоб іти
до когось, треба бути кимось. «Не так важливо, в якому напрямку йдеш, важливо -
яким ти йдеш», - знову цей же Сенека, що своєю думкою формував особистості, протистояв
знеособленню. Просто йти, в нікуди, може дозволити собі на якийсь час окрема людина,
як, скажімо, ліричний герой в «Осінній пісні»: «Йду сам не свій, / у вітровій,
/ і несе він / вітром мене, / що промайне / в сивім дневі». Інша річ народ: мусимо
бути собою, йти, всупереч злим вітрам, не дозволити, щоб ті вітри носили нас сюди-туди
чи, взагалі, змели зі світу. Маємо пізнавати себе, не просто читаючи, а продумуючи
свою тисячолітню історію (сьогоднішня війна справді не за територію - за місце в
історії). А думати важче, аніж просто читати: в інформаційних потоках полюбляємо
«голі факти», смакуємо незвичайні випадки й новини. «Люди, така вже їхня природа,
завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю купиш навіть тих, хто наставляє
вуха усіляким балачкам та побрехенькам», - читаємо в одному з листів Плінія Молодшого.
Ось чому так легко зомбувати і так важко спонукати до вдумливого читання, загалом,
до думання, хоча саме в ньому, згадаймо Паскаля, - «вся гідність людини». А ще,
стосовно «голих фактів», - голос Лукіана («Як писати історію»): «Щодо самих подій,
то в їх викладі не може бути випадковості, а лише серйозне опрацювання і ретельно
продумане дослідження...»
| |
- Отже, журналістика та історія:
яка, на вашу думку, їхня специфіка за нинішніх реалій?
- Ось чому
такою відповідальною стає в наші дні праця історика, журналіста: потрібна не лише
мужність подавати факти, а й вміння думати, осмислювати й залучати суспільство до
думання, а не до споживання; до своїх візій, а не до видовищ... Словом, усі ми,
а не лише обранці, покликані дізнаватися, хто ми, звідки, а тоді, прозрівши, - й
«за горизонт зазирати» - куди йдемо. Ось тоді й не будемо «бездольними», як про
це сказав Софокл: «Бездольним не буде той, хто сам / Майбутню путь ясно зрить...»
(«сам» - тобто - своїми очима, своєю думкою). Ось тоді й не віддаватимемо свого
- в чужі руки (маю на увазі, зокрема, мовні проблеми, несприйняття високого стилю),
тоді й позбудемося комплексу меншовартості, тоді й не будемо соромитись навіть на
світовій арені промовляти своєю, з глибинним коренем, - українською мовою, не квапитимемося
заявляти про своє світове громадянство й не хизуватимемося знанням ще однієї «загальнозрозумілої»...
Нам потрібно «розміновувати» не лише реальний, а й духовний простір - не впадати
у свої історичні помилки й, водночас, - ворожу брехню знешкоджувати. Ось такі перші
акценти Лариси Івшиної у щирому, емоційному й глибокому «Слові до читачів», де так
багато свіжого й несподіваного, зокрема, щодо конституційної монархії в ХХІ сторіччі;
все це - від панорамного бачення світової історії і глобального мислення. «Слово»
впроваджує нас у книжку, що є наступним, дуже важливим кроком на шляху повернення
в наше завтра; книжку, що під такою і для ока гарною, і для вуха звучною назвою:
«Корона або Спадщина Королівства Руського».
- Як, на вашу думку, загалом,
треба читати, зокрема, - такі книжки, як ось ця, про яку мова, - про «Корону...»?
- Читати маємо передусім думаючи,
тобто, потрібно бачити те, що за словом, у глибині слова. Половина всіх помилок
і бід, учив, ідучи за стоїками, Декарт, - від хибного розуміння слів: маємо уточнювати
- що таке демократія, еліта, незалежність, благородство, спадщина, мужність, пропаганда,
врешті, - що таке корона. Щоб не було тих помилок і бід - потрібно, повторимо, читати
й думати, повертатися до справжньої, гуманітарної, освіти, яка формує людину, а
не «всезнайка». Ось що, скажімо, Боецій пише - про благородство: «Якщо у початках
/ Роду людського - Бог, то хто з нас не благородний? / Тільки той, хто рід свій
ганьбить, до лихого поквапний» (перше в окресі «лихого» - жага збагачення за рахунок
інших); такі благородні, що працюють для блага свого роду й народу, а не для свого
власного, - це, власне, еліта, яку й знищували раз по раз саме за те, що вона працювала
для блага свого народу («ворогами народу» йменували її наші вороги); саме їй, національній
еліті, й цілком справедливо, в Передмові та книжці приділено чи не найбільше уваги.
Демократія - це влада не населення, яке чекає лише на матеріальне покращання життя,
а народ, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Незалежність - це висока відповідальність;
висока - бо перед Богом, який, покликавши людину і давши їй вільний вибір, хоче,
щоб вона вибрала світло, а не темряву: «Тільки відповідальні й культурні народи
можуть бути вільними», - стисло про це у «Слові до читачів». Мужність - це сукупність
усіх чеснот, а не лише хоробрість. Спадщина з добрих рук повинна йти в добрі руки,
щоби примножилась, а не пішла на спад: пошанування предків і нащадків - важлива
наука античних. Обов'язок (ключове слово Франка) - не те, що в'яже, а те, що зобов'язує,
що з людини робить людину - суспільну істоту. Споглядання - не бездумність («...народ
посадили перед телевізором й обібрали» - гірка правда), не те, що веде до нудьги,
а найвища насолода від живого, бо з живою природою бесідуємо, а не з екраном, образне
мислення: «Мислення цікавіше за знання, та найвартісніше - споглядання», - так,
здається, сказав Ґете. Інертність, з лат., - це відсутність творчості: еліта часів
Володимира та Ярослава, згадано у Передмові, не була інертною: побудова Софії Київської,
що було стратегічним завданням тодішньої еліти, - високий зразок творчої духовності.
Інтелігентність (ця ж латина) - це, серед іншого, вміння робити належний вибір,
ступити правильний крок, це - розуміння, і саме таку інтелігентність маємо нині
плекати. Приємно, що в «Короні...» так часто про це мова. Запам'ятався, із спогаду
в книжці, Отто фон Габсбург (Василь Вишиваний), племінник останнього імператора
Австро-Угорської імперії, який був надзвичайно інтелігентною людиною, з чудовою
освітою, знав шість мов, добре розумів світ... Головне ж - був скромним; без цієї
риси, хай хтось і поліглот, - інтелігентом аж ніяк не буде. Отож: «Уточнюймо значення
слів...» Уточнивши - поєднуймо їх із діями, підтверджуймо їх із вчинками, як до
цього закликали філософи-стоїки, яких особливо шанували в Україні (згадаймо наше
козацтво), - заклики до стійкості й витривалості, наполегливості й завзяття, чесності
й товариськості, гідності й зневаги до розкоші, терпеливості й відваги не схилятися
навіть перед Фортуною...
- А щодо корони? Які асоціації
викликає у вас це слово, що бачите за ним?
- Корона
(з лат.), первісно, - це вінок із квітів чи листків; це - сув'язь, де кінець є початком,
це гармонія кольорів, злагода, а також, у нашому розумінні, - символ міцності, єдності,
а головне - це тяглість, зв'язок; тож, завдання книги, про яку йдеться, як це зазначено
й у Передмові, - «зв'язати» часи, адже без цього зв'язку все всихає, розпадається.
Вельми цікава думка, яка міститься у «Слові до читачів», - про Україну як країну-«трансформера»
(Київська Русь, Королівство Руське, Князівство Литовське та ін.). Уважний читач
одразу пригадає Овідієві «Метаморфози» і провідну думку автора поеми: «Змінюється
все, а не гине...» Та коли йдеться про народ, то потрібні великі, спільні зусилля,
інакше: «Загинеш, згинеш, Україно...» Потрібна просвітницька робота, але не на рівні
заучування правил, дат, сюжетів (світло - не від них): визначальною тут має бути
не просто пам'ять, а пам'ять емоційна, на рівні почуттів, - вона міститься в народній
пісні, яка, повірмо Кобзареві, «не вмре, не загине», у прадавніх звичаях, а головне
ж - у нашій соковитій, а не лише «правильній» («красивій») мові. А їй, саме такій
мові, яка насправді була душею народу (тієї душевності дедалі меншає), так мало
приділяємо уваги, тож самі її калічимо!.. «Нам ніколи не бракувало пориву - тяглості
бракувало», - уже вкотре згадую запис у щоденнику Михайла Білика, перекладача Вергілієвої
«Енеїди». До речі, мова нашої «Енеїди» чи, скажімо, «Одіссеї» в інтерпретації П.
Ніщинського (Байди) - зразок саме такої, багатої на фразеологізми, співучої, колоритної
мови наших предків; відчувати цю мову, берегти її найважливіші, національні, зумовлені
нашою історією ознаки (а ми їх втрачаємо - боремося лише з лексичним суржиком) -
це берегти найцінніше: зв'язок поколінь, те, що не повинно вимирати. І ще одне:
римляни, а вони зналися на законах та розбудові держави, над усе дбали саме про
її історичні підвалини, про фундаментальні засади (згадаймо цю ж поему Вергілія
чи історичну працю Лівія «Історія Рима від заснування міста»), а також - про повернення
до землі, до «звичаїв предків», без чого моральне оздоровлення суспільства залишиться
на рівні декларацій. Долю України, щоправда, пов'язували з Троєю, бо така вже наша
історія, як у Богдана Лепкого: «О, краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах!..»
Проте, ми зобов'язані постати з тих попелів, відродитися, воскреснути, як Фенікс:
«Ти воскреснеш, моя Україно...» - ніколи, принаймні, у пісні, ми не зневірювались.
- У книзі «Корона...», зрозуміло,
часто звучить такий термін, як «конституційна монархія». Що скажете на цю тему?
- Коли читаю про конституційну
монархію, чомусь спадає на думку знаменитий «Лис Микита» Івана Франка, звісно, не
в радянській інтерпретації як дитяча казочка, а нередагована, автентична, адресована,
передусім, свідомим верствам нашого селянства поема (з конгеніальними ілюстраціями
Едварда Козака), яка в алегоричних образах тлумачить пораду Макіавеллі: «Не можеш
бути левом - будь лисом» (у політиці часто потрібна не лише мудрість, а й хитрість:
Лис, як Одіссей, як його послідовник Еней; Лис-переможець - хитромудрий, «на всеє
зле проворний», як наші козаки-характерники: брали гору над злом не лише силою,
а й кмітливістю, спритністю). Так от, гривастому Левові, котрий з короною на голові,
найменше «перепало» (всі стусани - на його недолуге, з усіма людськими вадами, передусім
захланністю й тупістю, звірине оточення, якому від Лиса добряче дісталося на горіхи).
Не схоже на те, що Франко «бичует хищническую сущность самодержавия, беспощадно
высмеивает господ» (з анотації до видання 1981 р.): корона - то таки корона, ще
й коли вона на кмітливій та мудрій, гідній тієї високої окраси голові державного
мужа...
- Яке у вас загальне враження
від книги? Які висновки можна зробити з вміщених у ній статей?
- «Корону...»
треба перечитувати і продумувати; тут - поважні автори, поважні теми, які вимагають
обізнаності в тих сферах, тож не можу наразі ні до кінця осмислити, ні належно оцінити
всього, що тут є. Одне лише дозволю собі повторити: саме такий вінок - сув'язь цікавих,
неординарних думок, які допомагають нам озирнутися на своє минуле, отже, й прийдешнє
побачити, - вкрай потрібна нинішньому читачеві, щоб тим, хто й досі соромиться свого,
врешті, спала полуда з очей, інакше, попри всю комп'ютеризацію, - і світла Божого
не побачимо. До речі, про світло. Приємно, що в матеріалах «Корони...» чи не на
кожному кроці натрапляємо на щось таке, що одразу провадить в античність, яка (хоч
і християнською ще не була) плекала, власне, Боже світло - золото душі. Скажімо,
«Філософ на троні» (про нашого князя) одразу ж веде до ідеї освіченого володаря,
до імператора й філософа Марка Аврелія. Розгорнімо навмання його «Роздуми» («Наодинці
зі собою») - і натрапимо на наше, найболючіше: «Природа встановила межі також для
їдіння й пиття, а ти переступаєш ці межі й виходиш поза достатнє», - звертається
він до свого (звісно, не з «обібраних») уявного співбесідника. Перетнути межу, тобто,
вчинити гріх, у найрізноманітніших сферах - чи не найпоказовіша риса в портреті
споживацької доби, яка, нехтуючи духовним, крикливо пропагує культ матеріального
(«рекламувати» - значить викрикувати), бо достатнє - тихе. Зупинився, читаючи Передмову,
на слові «каліграфія» (про листи Орлика). Згадав дитинство й рядок з такої любленої
у нас пісні: «...Під гаєм в'ється річенька»; почерк Природи - і канали часів «меліорації»,
що перекреслили той почерк, - мусимо відновлювати його, а з ним і свою вдачу - приборкувати
плекані в тоталітарну добу зухвалість, розв'язність. При згадці про корабель, який
не зустріне попутного вітру, якщо не знатиме, куди плисти, дуже влучними видаються
слова І. Франка: «Та ніде той не дійде, / Хто не має цілі. / Човне, як пливеш, то
знай же, де!» - і його прототипи: «державний корабель», що став забавкою вітрів,
- в Алкея, Горація... Приємно, а, водночас, важливо й те, що на просторах європейської
історії, з часової відстані, бачимо «світлові точки» - осередки нашої культури і
знакові постаті, котрі промовляють самими іменами: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах
та його «Повчання дітям», Ярослав Осмомисл, король Данило, князь Костянтин Острозький,
гетьман Петро Сагайдачний, який захистив європейську культуру, сам її плекаючи,
від східної навали; військовий геній з європейською освітою Богдан Хмельницький,
Іван Мазепа, яким була зачарована Європа... Врешті, вшановуючи предків, повертаємо
своє, рідне, - собі. Ще ж для античних найбільшою ганьбою було або розтринькати
батьківський спадок, або, ще гірше, - передати його в чужі руки.
- Що одразу ж запам'яталося?
Можливо, читання книги викликало якісь спогади?
- Мешкаю у Львові на вулиці
Лінкольна (колишня Димитрова); сусідні паралельні вулиці - Гетьмана Мазепи (колишня
- вулиця імені міста Печ) та В'ячеслава Липинського (колишня Ульянівська). Різниця
- очевидна. Та чи всі мешканці цих вулиць прагнуть знати якомога більше про Мазепу,
про Липинського?.. Привернули увагу й ось такі, дуже влучні слова з Передмови: «Сьогодні
подолати культурну руйнацію можемо, лише ставлячи перед собою надзавдання. Без цього
постколоніальне мислення за інерцією зберігатиметься, й нові назви вулиць цьому
ніяк не зарадять». Якось, пам'ятаю, звернувся до мене перехожий: «Де тут вулиця
Руська?» Я ще й оком не змигнув, як він: «Але її вже, напевно, перейменували», -
і пішов... У день референдуму мені випало побувати у Вашингтоні на оглядовому майданчику
монумента Вашингтона (поряд - меморіал Лінкольна). Наш гід, довідавшись, що в групі
є українець, потиснув мені руку і привітав з незалежністю; пам'ятаю потиск його
руки, ба навіть ім'я тримається в пам'яті: Джон Лаквуд. Ми - в європейському, світовому
контексті...
- Що б ви побажали читачам газети
«День», читачам «Корони...» - загалом - нашим сучасникам?
- Одне із значень латинського
слова corona - коло слухачів, глядачів, співрозмовників, взагалі, людей, які зібрались
у коло. Хочеться побажати, щоби розширювалось коло читачів і часопису «День», і
нової книги «Корона...», щоб усі ми справді і прагнули, і здатні були осмислити
свою тисячолітню історію; щоб кожен наш день, «крок життя», був спрямований і до
нас самих, і до всіх людей доброї волі. А ще, бо ж іде війна, хочеться нагадати
слова Горація, звернені до Рима, який, наче той могутній дуб, «черпає міць і силу
духу / навіть од вістря, що в нього вбите...»
Автор: Дмитро Плахта
Джерело: «День»