Саме голосом перекладача, письменника та вченого - Андрія Содомори - зі сторінок перекладів з давньогрецької й латинської мов до нас промовляють Сенека та Горацій, Вергілій і Софокл, Овідій та Есхіл. Під час Форуму видавців у Львові Андрій Содомора відвідав презентацію книжкової новинки газети «День». І саме про «Корону або Спадщину Королівства Руського», журналістику та історію Андрій Содомора поспілкувався з «Днем» під час інтерв'ю.

- Читати - це ступати крок уперед, чи не так? Що таке книжка у формуванні особистості?

- «День - це крок життя», - сказав чільний римський стоїк. А життя - це, власне, дорога, якою йдемо. Йдемо кудись, повертаємось або просто блукаємо. Сьогодні, дарма що йдемо до Європи, ми - на найважливішій дорозі: на дорозі повернення - до себе, до своєї історії, до своїх джерел. Щоб іти до когось, треба бути кимось. «Не так важливо, в якому напрямку йдеш, важливо - яким ти йдеш», - знову цей же Сенека, що своєю думкою формував особистості, протистояв знеособленню. Просто йти, в нікуди, може дозволити собі на якийсь час окрема людина, як, скажімо, ліричний герой в «Осінній пісні»: «Йду сам не свій, / у вітровій, / і несе він / вітром мене, / що промайне / в сивім дневі». Інша річ народ: мусимо бути собою, йти, всупереч злим вітрам, не дозволити, щоб ті вітри носили нас сюди-туди чи, взагалі, змели зі світу. Маємо пізнавати себе, не просто читаючи, а продумуючи свою тисячолітню історію (сьогоднішня війна справді не за територію - за місце в історії). А думати важче, аніж просто читати: в інформаційних потоках полюбляємо «голі факти», смакуємо незвичайні випадки й новини. «Люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам», - читаємо в одному з листів Плінія Молодшого. Ось чому так легко зомбувати і так важко спонукати до вдумливого читання, загалом, до думання, хоча саме в ньому, згадаймо Паскаля, - «вся гідність людини». А ще, стосовно «голих фактів», - голос Лукіана («Як писати історію»): «Щодо самих подій, то в їх викладі не може бути випадковості, а лише серйозне опрацювання і ретельно продумане дослідження...»

- Отже, журналістика та історія: яка, на вашу думку, їхня специфіка за нинішніх реалій?

- Ось чому такою відповідальною стає в наші дні праця історика, журналіста: потрібна не лише мужність подавати факти, а й вміння думати, осмислювати й залучати суспільство до думання, а не до споживання; до своїх візій, а не до видовищ... Словом, усі ми, а не лише обранці, покликані дізнаватися, хто ми, звідки, а тоді, прозрівши, - й «за горизонт зазирати» - куди йдемо. Ось тоді й не будемо «бездольними», як про це сказав Софокл: «Бездольним не буде той, хто сам / Майбутню путь ясно зрить...» («сам» - тобто - своїми очима, своєю думкою). Ось тоді й не віддаватимемо свого - в чужі руки (маю на увазі, зокрема, мовні проблеми, несприйняття високого стилю), тоді й позбудемося комплексу меншовартості, тоді й не будемо соромитись навіть на світовій арені промовляти своєю, з глибинним коренем, - українською мовою, не квапитимемося заявляти про своє світове громадянство й не хизуватимемося знанням ще однієї «загальнозрозумілої»... Нам потрібно «розміновувати» не лише реальний, а й духовний простір - не впадати у свої історичні помилки й, водночас, - ворожу брехню знешкоджувати. Ось такі перші акценти Лариси Івшиної у щирому, емоційному й глибокому «Слові до читачів», де так багато свіжого й несподіваного, зокрема, щодо конституційної монархії в ХХІ сторіччі; все це - від панорамного бачення світової історії і глобального мислення. «Слово» впроваджує нас у книжку, що є наступним, дуже важливим кроком на шляху повернення в наше завтра; книжку, що під такою і для ока гарною, і для вуха звучною назвою: «Корона або Спадщина Королівства Руського».

- Як, на вашу думку, загалом, треба читати, зокрема, - такі книжки, як ось ця, про яку мова, - про «Корону...»?

- Читати маємо передусім думаючи, тобто, потрібно бачити те, що за словом, у глибині слова. Половина всіх помилок і бід, учив, ідучи за стоїками, Декарт, - від хибного розуміння слів: маємо уточнювати - що таке демократія, еліта, незалежність, благородство, спадщина, мужність, пропаганда, врешті, - що таке корона. Щоб не було тих помилок і бід - потрібно, повторимо, читати й думати, повертатися до справжньої, гуманітарної, освіти, яка формує людину, а не «всезнайка». Ось що, скажімо, Боецій пише - про благородство: «Якщо у початках / Роду людського - Бог, то хто з нас не благородний? / Тільки той, хто рід свій ганьбить, до лихого поквапний» (перше в окресі «лихого» - жага збагачення за рахунок інших); такі благородні, що працюють для блага свого роду й народу, а не для свого власного, - це, власне, еліта, яку й знищували раз по раз саме за те, що вона працювала для блага свого народу («ворогами народу» йменували її наші вороги); саме їй, національній еліті, й цілком справедливо, в Передмові та книжці приділено чи не найбільше уваги. Демократія - це влада не населення, яке чекає лише на матеріальне покращання життя, а народ, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Незалежність - це висока відповідальність; висока - бо перед Богом, який, покликавши людину і давши їй вільний вибір, хоче, щоб вона вибрала світло, а не темряву: «Тільки відповідальні й культурні народи можуть бути вільними», - стисло про це у «Слові до читачів». Мужність - це сукупність усіх чеснот, а не лише хоробрість. Спадщина з добрих рук повинна йти в добрі руки, щоби примножилась, а не пішла на спад: пошанування предків і нащадків - важлива наука античних. Обов'язок (ключове слово Франка) - не те, що в'яже, а те, що зобов'язує, що з людини робить людину - суспільну істоту. Споглядання - не бездумність («...народ посадили перед телевізором й обібрали» - гірка правда), не те, що веде до нудьги, а найвища насолода від живого, бо з живою природою бесідуємо, а не з екраном, образне мислення: «Мислення цікавіше за знання, та найвартісніше - споглядання», - так, здається, сказав Ґете. Інертність, з лат., - це відсутність творчості: еліта часів Володимира та Ярослава, згадано у Передмові, не була інертною: побудова Софії Київської, що було стратегічним завданням тодішньої еліти, - високий зразок творчої духовності. Інтелігентність (ця ж латина) - це, серед іншого, вміння робити належний вибір, ступити правильний крок, це - розуміння, і саме таку інтелігентність маємо нині плекати. Приємно, що в «Короні...» так часто про це мова. Запам'ятався, із спогаду в книжці, Отто фон Габсбург (Василь Вишиваний), племінник останнього імператора Австро-Угорської імперії, який був надзвичайно інтелігентною людиною, з чудовою освітою, знав шість мов, добре розумів світ... Головне ж - був скромним; без цієї риси, хай хтось і поліглот, - інтелігентом аж ніяк не буде. Отож: «Уточнюймо значення слів...» Уточнивши - поєднуймо їх із діями, підтверджуймо їх із вчинками, як до цього закликали філософи-стоїки, яких особливо шанували в Україні (згадаймо наше козацтво), - заклики до стійкості й витривалості, наполегливості й завзяття, чесності й товариськості, гідності й зневаги до розкоші, терпеливості й відваги не схилятися навіть перед Фортуною...

- А щодо корони? Які асоціації викликає у вас це слово, що бачите за ним?

- Корона (з лат.), первісно, - це вінок із квітів чи листків; це - сув'язь, де кінець є початком, це гармонія кольорів, злагода, а також, у нашому розумінні, - символ міцності, єдності, а головне - це тяглість, зв'язок; тож, завдання книги, про яку йдеться, як це зазначено й у Передмові, - «зв'язати» часи, адже без цього зв'язку все всихає, розпадається. Вельми цікава думка, яка міститься у «Слові до читачів», - про Україну як країну-«трансформера» (Київська Русь, Королівство Руське, Князівство Литовське та ін.). Уважний читач одразу пригадає Овідієві «Метаморфози» і провідну думку автора поеми: «Змінюється все, а не гине...» Та коли йдеться про народ, то потрібні великі, спільні зусилля, інакше: «Загинеш, згинеш, Україно...» Потрібна просвітницька робота, але не на рівні заучування правил, дат, сюжетів (світло - не від них): визначальною тут має бути не просто пам'ять, а пам'ять емоційна, на рівні почуттів, - вона міститься в народній пісні, яка, повірмо Кобзареві, «не вмре, не загине», у прадавніх звичаях, а головне ж - у нашій соковитій, а не лише «правильній» («красивій») мові. А їй, саме такій мові, яка насправді була душею народу (тієї душевності дедалі меншає), так мало приділяємо уваги, тож самі її калічимо!.. «Нам ніколи не бракувало пориву - тяглості бракувало», - уже вкотре згадую запис у щоденнику Михайла Білика, перекладача Вергілієвої «Енеїди». До речі, мова нашої «Енеїди» чи, скажімо, «Одіссеї» в інтерпретації П. Ніщинського (Байди) - зразок саме такої, багатої на фразеологізми, співучої, колоритної мови наших предків; відчувати цю мову, берегти її найважливіші, національні, зумовлені нашою історією ознаки (а ми їх втрачаємо - боремося лише з лексичним суржиком) - це берегти найцінніше: зв'язок поколінь, те, що не повинно вимирати. І ще одне: римляни, а вони зналися на законах та розбудові держави, над усе дбали саме про її історичні підвалини, про фундаментальні засади (згадаймо цю ж поему Вергілія чи історичну працю Лівія «Історія Рима від заснування міста»), а також - про повернення до землі, до «звичаїв предків», без чого моральне оздоровлення суспільства залишиться на рівні декларацій. Долю України, щоправда, пов'язували з Троєю, бо така вже наша історія, як у Богдана Лепкого: «О, краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах!..» Проте, ми зобов'язані постати з тих попелів, відродитися, воскреснути, як Фенікс: «Ти воскреснеш, моя Україно...» - ніколи, принаймні, у пісні, ми не зневірювались.

- У книзі «Корона...», зрозуміло, часто звучить такий термін, як «конституційна монархія». Що скажете на цю тему?

- Коли читаю про конституційну монархію, чомусь спадає на думку знаменитий «Лис Микита» Івана Франка, звісно, не в радянській інтерпретації як дитяча казочка, а нередагована, автентична, адресована, передусім, свідомим верствам нашого селянства поема (з конгеніальними ілюстраціями Едварда Козака), яка в алегоричних образах тлумачить пораду Макіавеллі: «Не можеш бути левом - будь лисом» (у політиці часто потрібна не лише мудрість, а й хитрість: Лис, як Одіссей, як його послідовник Еней; Лис-переможець - хитромудрий, «на всеє зле проворний», як наші козаки-характерники: брали гору над злом не лише силою, а й кмітливістю, спритністю). Так от, гривастому Левові, котрий з короною на голові, найменше «перепало» (всі стусани - на його недолуге, з усіма людськими вадами, передусім захланністю й тупістю, звірине оточення, якому від Лиса добряче дісталося на горіхи). Не схоже на те, що Франко «бичует хищническую сущность самодержавия, беспощадно высмеивает господ» (з анотації до видання 1981 р.): корона - то таки корона, ще й коли вона на кмітливій та мудрій, гідній тієї високої окраси голові державного мужа...

- Яке у вас загальне враження від книги? Які висновки можна зробити з вміщених у ній статей?

- «Корону...» треба перечитувати і продумувати; тут - поважні автори, поважні теми, які вимагають обізнаності в тих сферах, тож не можу наразі ні до кінця осмислити, ні належно оцінити всього, що тут є. Одне лише дозволю собі повторити: саме такий вінок - сув'язь цікавих, неординарних думок, які допомагають нам озирнутися на своє минуле, отже, й прийдешнє побачити, - вкрай потрібна нинішньому читачеві, щоб тим, хто й досі соромиться свого, врешті, спала полуда з очей, інакше, попри всю комп'ютеризацію, - і світла Божого не побачимо. До речі, про світло. Приємно, що в матеріалах «Корони...» чи не на кожному кроці натрапляємо на щось таке, що одразу провадить в античність, яка (хоч і християнською ще не була) плекала, власне, Боже світло - золото душі. Скажімо, «Філософ на троні» (про нашого князя) одразу ж веде до ідеї освіченого володаря, до імператора й філософа Марка Аврелія. Розгорнімо навмання його «Роздуми» («Наодинці зі собою») - і натрапимо на наше, найболючіше: «Природа встановила межі також для їдіння й пиття, а ти переступаєш ці межі й виходиш поза достатнє», - звертається він до свого (звісно, не з «обібраних») уявного співбесідника. Перетнути межу, тобто, вчинити гріх, у найрізноманітніших сферах - чи не найпоказовіша риса в портреті споживацької доби, яка, нехтуючи духовним, крикливо пропагує культ матеріального («рекламувати» - значить викрикувати), бо достатнє - тихе. Зупинився, читаючи Передмову, на слові «каліграфія» (про листи Орлика). Згадав дитинство й рядок з такої любленої у нас пісні: «...Під гаєм в'ється річенька»; почерк Природи - і канали часів «меліорації», що перекреслили той почерк, - мусимо відновлювати його, а з ним і свою вдачу - приборкувати плекані в тоталітарну добу зухвалість, розв'язність. При згадці про корабель, який не зустріне попутного вітру, якщо не знатиме, куди плисти, дуже влучними видаються слова І. Франка: «Та ніде той не дійде, / Хто не має цілі. / Човне, як пливеш, то знай же, де!» - і його прототипи: «державний корабель», що став забавкою вітрів, - в Алкея, Горація... Приємно, а, водночас, важливо й те, що на просторах європейської історії, з часової відстані, бачимо «світлові точки» - осередки нашої культури і знакові постаті, котрі промовляють самими іменами: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та його «Повчання дітям», Ярослав Осмомисл, король Данило, князь Костянтин Острозький, гетьман Петро Сагайдачний, який захистив європейську культуру, сам її плекаючи, від східної навали; військовий геній з європейською освітою Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, яким була зачарована Європа... Врешті, вшановуючи предків, повертаємо своє, рідне, - собі. Ще ж для античних найбільшою ганьбою було або розтринькати батьківський спадок, або, ще гірше, - передати його в чужі руки.

- Що одразу ж запам'яталося? Можливо, читання книги викликало якісь спогади?

- Мешкаю у Львові на вулиці Лінкольна (колишня Димитрова); сусідні паралельні вулиці - Гетьмана Мазепи (колишня - вулиця імені міста Печ) та В'ячеслава Липинського (колишня Ульянівська). Різниця - очевидна. Та чи всі мешканці цих вулиць прагнуть знати якомога більше про Мазепу, про Липинського?.. Привернули увагу й ось такі, дуже влучні слова з Передмови: «Сьогодні подолати культурну руйнацію можемо, лише ставлячи перед собою надзавдання. Без цього постколоніальне мислення за інерцією зберігатиметься, й нові назви вулиць цьому ніяк не зарадять». Якось, пам'ятаю, звернувся до мене перехожий: «Де тут вулиця Руська?» Я ще й оком не змигнув, як він: «Але її вже, напевно, перейменували», - і пішов... У день референдуму мені випало побувати у Вашингтоні на оглядовому майданчику монумента Вашингтона (поряд - меморіал Лінкольна). Наш гід, довідавшись, що в групі є українець, потиснув мені руку і привітав з незалежністю; пам'ятаю потиск його руки, ба навіть ім'я тримається в пам'яті: Джон Лаквуд. Ми - в європейському, світовому контексті...

- Що б ви побажали читачам газети «День», читачам «Корони...» - загалом - нашим сучасникам?

- Одне із значень латинського слова corona - коло слухачів, глядачів, співрозмовників, взагалі, людей, які зібрались у коло. Хочеться побажати, щоби розширювалось коло читачів і часопису «День», і нової книги «Корона...», щоб усі ми справді і прагнули, і здатні були осмислити свою тисячолітню історію; щоб кожен наш день, «крок життя», був спрямований і до нас самих, і до всіх людей доброї волі. А ще, бо ж іде війна, хочеться нагадати слова Горація, звернені до Рима, який, наче той могутній дуб, «черпає міць і силу духу / навіть од вістря, що в нього вбите...»

Автор: Дмитро Плахта

Джерело: «День»