Міркування про сумні реалії з історії та сьогодення у переддень 60-ї річниці від часу вбивства у Мюнхені професора Льва Ребета.

(Продовження.
Початок у № 40)

 

Видатний український політолог, професор права Анатоль Камінський, що натепер замешкав у США, у своїй книзі «Край еміграції і міжнародні закуліси» (1982) справедливо зазначав, що «...на думку Ребета, у конфлікті важили три основні фактори: брак спілкування, чи, за Мек Люґаном - комунікації - не лише і суто технічному, але загальному розумінні; сутичка двох різних політичних ментальностей, які виросли на фоні двох різної дійсності - крайової та еміграційної, з урахуванням також певного впливу різниць віку; брак еластичності і тонкості та «парламентарного хисту» в організаційно-процедурній ділянці, який, негуючи компромісним підходом, сприяв лише уштивненню і загостренню поодиноких конфліктних ситуацій і стосунків. Це, що Ребет назвав «мисленням військовими категоріями членів ПУНу» мало, без сумніву, відповідний вплив на розвиток усього конфлікту. Але воно ще не вичерпує стосовної проблематики. ОУН, по суті, ніколи не була військовою формацією, незалежно від того, що в неї влилася УВО і що її очолювали колишні офіцери, а на керівних посадах переважав офіцерський склад. Це, очевидно, впливало деякою мірою на стиль організаційного діловодства. Але певні військові елементи притаманні і революційній, конспіративній організації (дисципліна, ієрархічність, наказодавство тощо) і, зрештою, в крайовиків теж не бракувало навіть своєрідного культу військовости. Тому ми, радше, схильні думати, що цей стиль і спосіб поступування випливав із глибших джерел, а саме - із запозичення і наслідування практик модного тоді на Заході тоталітаризму, який у поєднанні з «військовою ментальністю» емігрантів і «революційністю» крайовиків давав у висліді такий, а не інший ментальний профіль інтегрального націоналізму...»

	Вбивця Лева Ребета і  Ст.Бандери Сташинський також носив вишиванку...

Саме така українська дійсність рано покликала Лева Ребета стати політиком і включитися в боротьбу й визвольно революційний рух, приєднатися спочатку та таємної Української Військової Організації, а згодом і до ОУН. Порушуючи тему діяльності УВО та ОУН у своїй книзі «Світла і тіні ОУН», Лев Ребет писав, що пізніша організація «ОУН черпала свої людські кадри, насамперед, із проріджених тоді лав Української Військової Організації (УВО), заснованої колишніми вояками Української Галицької Армії для мілітарної підготовки повстання українського народу проти чужої окупації. З лав цієї організації вийшов полк. Є. Коновалець, що, як колишній командир корпусу Січових Стрільців і керманич УВО, користувався глибокою пошаною західноукраїнського громадянства. З УВО перейшли до ОУН багато визначних людей, оскільки вся згадана організація ввійшла, точніше, злилася з ОУН, вважаючи, що доцільніше проводити та організувати політично-підпільну боротьбу, ніж чисто мілітарну, бо тільки у висліді першої і як її надбудова може розвинутися збройне повстання. Ці, власне, так би мовити, увісти, ввійшовши до ОУН, були однією з опор організації. Одначе, головною базою ОУН була молодь, насамперед, студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державності, вона пам'ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже раз пережила те становище української держави, за яке мала намір боротися. Державна самостійність не було для неї нездійсненною фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було лише здобути її...»

Відомий діяч ОУН з-під прапора полк. Андрія Мельника Ярослав Гайвас у своїй книзі «Воля ціни не має» (Торонто, 1971) згадував: «...нашу нараду в хаті перервав прихід Льва Ребета. Від о. Чемеринського він довідався про моє перебування у Львові та ще й про інструкції, які я приніс, і зайшов довідатися докладніше. Настрій у Ребета не був особливим. Після багатьох років ризику, тяжкої, відповідальної і небезпечної роботи на посаді Крайового Провідника (він найдовше з усіх обіймав цю посаду), змушений уступити в результаті безпідставної, навіть безвідповідальної кампанії проти нього, він відчував жаль. Переказав я йому все, що знав, а на кінець доручення переходити за Сян: «..Ні, я за Сян не піду. Я буду тут, поки вдасться, а коли буде затяжно, піду в наші гори, де знаю кожну стежину і майже кожну людину. Там втримаюся ще напевно дуже довго». - «І що робитимете? - «Те, що Організація скаже і що буде потрібно. Ви ж самі кажете, що треба творити зовсім нову систему. Мій досвід при цьому згодиться. І моє знання людей теж дасться використати. Тікати я тепер не думаю. Мені ще час на поневіряння в еміграції. Зрештою, хто передасть наш досвід молодшим? Хто буде зв'язувати теперішнє з минулим? Хто краще знає наше основне ядро, ніж я? Отже, мені таки треба залишитися і я залишуся. Перекажіть це і скажіть, що на мене завжди можуть розраховувати...» (вказана книга, с. 287-288).

Микола Лебедь (в береті), о.Іван Гриньох та курсанти развідвишколу МІ6 та ЗЧ ОУН  на псевда Богдан, Славко та Семенко  перед закиданням до СССР 24.09.1951 р.

До речі, Ярослав Стецько, прем'єр УДП, який у повоєнні роки на еміграції посідав чільне становище в Закордонних Частинах ОУН, досить високо оцінював професійні та організаційні здібності Льва Ребета під час довоєнного конфлікту в ОУН та коли той працював на посаді заступника голови УДП. Звернімося до висловлювань та характеристик Стецька: «...При цьому треба пам'ятати, що однією з найважливіших причин відсепарування націоналістів-революціонерів від потенційних мельниківців був якраз аподиктичний, надто пронімецький курс ПУН під головуванням полк. Андрія Мельника, що різко поборювали «крайовики» у той час - окрім мене - Роман Шухевич, Опис Тюшка, Дмитро Мирон, Степан Бандера і Микола Лебедь. Лев Ребет мав рівнож подекуди критичні зауваження в тому напрямі». «Ярослав Старух і Лев Ребет разом із провідними членами ОУН Львова та відділом озброєних підпільників» мали «перебрати радіостанцію», «навіть силою (!) Лев Ребет» мав залишатися «в будинку радіостанції увесь час, коли Старух не поладнає інших даних йому доручень»... Вони обидва й передали по радіо про «проголошення відновлення державності... Вирішальний день і вирішальна година минула». «Зондуючі і розвідувальні розмови проводили з німецькими чинниками, з Кохом включно - Старух, Ребет, Равлик, Врецьона, Кордюк. Вони підтверджували наш діагноз: конфлікт наближається»...

	Дарія та Лев Ребети з сином Андрієм та донею Оксаною, 1956 рік

«У випадку мого (О. П. - Стецька) ув'язнення має Лев Ребет перебрати становище голови уряду і проводити з підпілля подальшу боротьбу від імені уряду». «УДП не перейшло в підпілля не лише через арешт Ребета у вересні 1941р., але також тому, що ця концепція не відповідала Лебедеві вже в той час через деякі непорозуміння, які існували поміж ними двома. Ребет був політично сильнішим і для державного типу роботи безсумнівно більш відповідним».

Принагідно зазначу, що проф. Лев Ребет незадовго до скритовбивства його агентом КҐБ Сташинським писав: «Український народ, будучи у Східній Європі народом з найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може і повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська - біла і червона - імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є порожнім звуком». Професор Ребет зробив як політик дуже багато й написав чимало як науковець і журналіст, обравши ще з юних років замість студій, професійного життя, кар'єри чи навіть спокійної громадської праці - боротьбу, ризик і самопожертву. Він продовжив свою життєву лінію до свого останнього подиху, впавши жертвою терору большевицького Кремля на сходах будинку, коли ішов до праці: вбивця вистрілив в обличчя жертви з пістолета, «зарядженого ціаністим калієм». Це сталося близько 11 години, 12 жовтня 1957 року. Пізніше виявилося, що Лев Ребет був підступно вбитий суперагентом КҐБ Богданом Сташинським. Зброя Москви обірвала життя Льва Ребета у розквіті його творчих сил і невтомної праці. Він упав на бойовій стійці, як воїн. Основними працями Л. Ребета були наступні:

Роман Шухевич-Чупринка та Осип Дяків-Горновий, 1940-ві роки

1. «Порівняльна метода в науці права» (Мюнхен, 1947, докторська дисертація);

2. «Держава і нація» (Мюнхен, 1949, ґабілітаційна праця);

3. «Формування української нації» (Мюнхен, 1951, видавництво «Сучасна Україна»);

4. «Походження українців, росіян і білорусів в світлі сучасних совєтських теорій» (Мюнхен, 1955);

5. «Теорія нації» (Мюнхен, 1955, видавництво «Сучасна Україна»);

6. «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964, видавництво «Український самостійник»).

Лев Роман Ребет, син Михайла і Катерини Недокіс, народився 3 березня 1912 року, в Стрию, на Львівщині, у робітничій родині. Його батько, що спочатку працював поштарем, походив з міста Ярослав, а мати - з одного бойківського села. У Стрию він провів усе своє дитинство й молодість, там таки визначився його увесь життєвий шлях, туди він повертався думками в усі важкі хвилини життя. Власне, його обоє батьків походили зі села, але з молодих років осіли у містечку, де батько згодом, акліматизувавшись у міщанському стані, став нижчим поштовим урядовцем. Глибока релігійність батьків, українська гімназія і «Пласт», де він здобув ще 16-річним юнаком ступінь «гетьманського скоба», формували світогляд молодого Ребета. Отож, від 1922-го до 1930-го рр. він навчався в гімназії в Стрию і там був активним пластуном у пластовому гурті «Олені» та вже в гімназії у 1927 році став членом Української Військової Організації.

Далі Лев Ребет пройшов складний й небезпечний шлях розколу ОУН, входження до Революційного Проводу ОУН (б) та Українського Державного Правління, що постало і діяло у Львові в червні-липні 1941 року, та, зрештою, він, як і чимало українських націоналістів, опинився в німецьких кацетах.

	Степан Бандера (зліва) та Лев Ребет

Порушуючи питання звільнення інших українських політичних в'язнів наприкінці Другої світової війни, Володимир Стахів у своїй статті «Декілька нез'ясованих фактів з минулого ОУН» («Український самостійник», ч. 1 (423), рік ХІ, січень, 1960) справедливо зазначав, що «відсутність документації і наше досить поширене небажання фіксувати справжні факти (а не вифантазувані «події») доводять до того, що наша історія у жахливий спосіб збіднюється, на користь буденних партійно-політичних потреб перекручується і для якихось «патріотичних» цілей спотворюється. Так, спотворюється... У вересні 1944 р. німецько-нацистський режим почав дуже маленькими «дозами» звільняти декого з українських політичних в'язнів зі своїх концентраційних таборів. На волю були випущені м. ін. Ярослав Стецько та Степан Бандера - 27 вересня, Роман Ільницький, Осип Тюшка, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський, Володимир П.Стахів - 30 вересня, полк. Андрій Мельник, інж. Дмитро Андрієвський, інж. Осип Бойдуник, проф. Євген Онацький та інші - 15 жовтня. Інші друзі-в'язні нехай вибачать, що через брак місця не подаю тут їхніх прізвищ. Вже було згадано, що «ніхто не хоче завдати собі клопоту, щоб проаналізувати причину» такого кроку політичних сил Німеччини. Здається, що однією з причин було вкоренити українських націоналістичних діячів у т. зв. Український Національний Комітет (УНК), який тоді за німецькими сугестіями створювався в Берліні. У зв'язку з цим були проведені відповідні переговори з А. Мельником, Я. Стецьком, С. Бандерою та іншими. Докладно про ці справи в цьому контексті не згадую, бо, на мою думку, такої потреби нема. Не входячи в деталі усього комплексу справ, треба на цьому місці сказати, що позиція членів ОУН, які ще недавно були ув'язнені в концентраційному таборі Заксенгавзен, не була цілковито зрозумілою щодо їхніх взаємин з УНК і щодо «нової концепції» Німеччини супроти України. В такій ситуації автор цих рядків (О. П. - Володимир П. Стахів) прибув 25 листопада до Берліна. Першим його завданням було «відгородити» С. Бандеру від усяких політичних розмов з німцями. Це меншою чи більшою мірою вдалося зробити. Наступним завданням було уможливити свободу рухів С. Бандері включно з евентуальною його втечею з Берліна...»

...Від фатального дня 12 жовтня 1957 року минуло трохи більше, ніж два роки й три дні від дати підступного вбивства агентом КҐБ Сташинським професора Льва Ребета до того часу, коли було цим же катом за наказом з того ж таки Кремля у приблизно такий же спосіб - з пістолета, зарядженого ціаністим калієм - вбито 15 жовтня 1959 року у Мюнхені провідника ЗЧ ОУН Степана Бандеру. У своїх зізнаннях щодо замордування професора д-ра Льва Ребета, голови Політичної Ради ОУН за кордоном другого та третього дня на процесі в Карльсруґе 9-10 жовтня 1962 року агент КҐБ Богдан Сташинський (діяв під прізвищами - Зігфрід Дрегер, Йозеф Лєман, Ганс Йоахім Будайт, Ковальський) повідомляв високому суду: «Я знав, що Ребет діє головним чином на ідеологічному відтинку. Про нього завжди говорили лише в зв'язку з газетами... він є теоретичним головою українців в екзилі... він не опрацьовував для своєї газети хроніки подій дня, а, насамперед, ідеологічні питання... Першочергово я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше - на місце праці на площі Карла; далі уточнити його справжню адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці»... При проводі ОУН «він писав статті ідеологічного змісту». У справі вбивства Бандери Сташинський казав, зокрема, що «про Бандеру я знав досить багато. Я знав його роль і становище: він був провідником еміграційної організації ОУН».

Тут слід наголосити, що причиною смерті д-ра Ребета при лікарському огляді 12 жовтня 1957 року було названо «імовірно, параліч серця. Підпис: д-р Фішер Вальдемар», це підтвердив у суді д-р Вольфганг Шпанн, який проводив розтин. Отже, спочатку жодних підстав для припущення, що смерть настала внаслідок отруєння, не було, жодних поранень скляними відламками на обличчі Ребета лікарі не виявили. Довгий час, аж до зізнань Сташинського спецслужбам у Західному Берліні, на попередньому й судовому слідстві, смерть Ребета вважалась природною.

Зліва направо - діячі ЗП УГВР о.Іван Гриньох, мґр.Дарія Ребет, ред.Володимир П. Стахів, - Мюнхен, 1967 pік

У своєму повідомленні ректорові Українського Вільного Університету керівник канцелярії цього університету писав 15 жовтня 1957 року: «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах у коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже було пізно...»

При дослідженні причин смерті Степана Попеля (Степана Бандери) діагнозом спочатку було поставлено - «пролом основи черепа» і лише згодом, у лікарні, було встановлено отруєння синильною кислотою, але однією з версій смерті у судових медиків та слідчих було те, що, можливо, Попель (Бандера) «сам застосував синильну кислоту з метою вчинити самогубство», хоча на верхній губі вбитого був виявлений поріз. Пізніше висновок, зроблений проф. д-ром В. Лявесом (абдукція проводилась у присутності українського лікаря проф. д-ра Ярослава Ґинилевича) в судово-медичному Інституті мюнхенського університету підтвердив, що Бандера загинув від отрути, але спосіб її потрапляння в організм потерпілого, незважаючи на поліційне слідство із залученням до нього англійських детективів з фірми «Йоркшаєр бюро детективів», встановлений не був.

Лише 28 травня 1960 року західнонімецькі агенти поінформували громадськість про аферу полковника московського КҐБ Антона Фьодоровіча Червоного-«Петренка», совєцького аташе в Бонні Н. Є. Лєвінова та агента КҐБ Костянтина Капустинського, в зв'язку з чим виявилося, що вбили Степана Бандеру агенти кремлівських спецслужб. Пізніше було висунуто провокаційні версії, що Бандеру вбили американці, згодом, що його отруїв член Проводу ЗЧ ОУН Дмитро Миськів, про що повідомив агент КҐБ такий собі Стефан Лібґольц. До речі, цей же зросійщений німець С. Лібґольц деякий час напередодні війни мешкав у місті Лохвиця, Полтавської області. Деякий час на слуху була версія Оттона Фрайтаґа, що керівника ЗЧ ОУН Степана Бандеру було вбито на виконання завдання розвідувальної організації ген. Ґелена. Але це були лише версії.

Пізніше зізнання атентатника, агента-перебіжчика Сташинського, що він, виконуючи завдання московського Кремля, вбив провідників Ребета і Бандеру, як я писав на початку цього допису, остаточно розставить усе на свої місця, коли він 12 серпня 1961 року втік нелегальним шляхом до Західного Берліна й зголосився до західних органів. Подейкують, що деякий час він був переслуханий американськими спецслужбами.

У викладі державного обвинувачувача, радника крайового уряду, представника Федеральної прокуратури д-ра Оберлє щодо вбивства професора Льва Ребета в реконструкції це виглядало так: «...Побачивши Ребета 12 жовтня (О. П. - 1957 року), коли той близько 10-ї години виходив із трамваю, він ввійшов у будинок № 8 на площі Карла, де працював Ребет. Почувши незабаром, що Ребет увійшов у будинок, він зняв із запобіжника досі заховану у кишені піджака зброю і поволі пішов по сходах назустріч Ребетові. Безпосередньо перед зустріччю він раптом скерував загорнену в газеті збою в обличчя жертви, яка проходила повз нього, нічого не підозріваючи, і натиснув на спускову пружину, що - як він і знав - у найкоротший час спричинило смерть Ребета. Безпосередньо після цього обвинувачений скористався ампулою з протиотрутою».

	Посвідчення Степана Бандери (Попеля) від 15.10.1950 року

Щодо епізоду вбивства Степана Бандери було по-іншому: «...На початку жовтня (О. П. - 1959 року) обвинуваченому було заявлено, що, згідно з вказівкою найвищих інстанцій у Москві, замах має бути виконаний негайно. Обвинувачений підкорився цьому розпорядженню і вилетів 14 жовтня 1959 року до Мюнхена, де він пополудні наступного дня побачив, що Бандера вийшов з місця своєї праці; після цього він зайняв обсерваційний пост на вулиці Крайтмара, перед будинком, де жив Бандера. Коли він побачив близько 13-ї години, що Бандера наближається, він увійшов у будинок і - після непередбачуваної зустрічі зі свідком Грубером - пішов по сходах назустріч Бандері. Він навіть перекинувся ще біля квартирних дверей кількома словами з Бандерою й одразу пустив у рух обидві цівки своєї зброї, що і цього разу спричинило смерть жертви».

Родина Ребетів на березі озера Аммер - з ліва до права пан Андрій, мґр.Дарія, проф.Лев, панна Оксана, 1956 рік

Мюнхенський щоденник «Зюйддойче Цайтунґ» в числі від 20 листопада 1961 року подавав, що свого часу у виясненні причин смерті проф. д-ра Льва Ребета з'явилася помилка з боку працівників судово-медичної експертизи. На категоричне запитання редакції згаданої газети в мюнхенській поліції, хто відповідає за помилковий діагноз, пресовий референт поліції, старший судовий радник Карл Пфранк, заявив: «Ми не можемо дати жодного коментаря».

Не хотілося б далі вдаватися у ті страшні подробиці політичних вбивств українських достойників Льва Ребета та Степана Бандери тією безжалісною і жорстокою московсько-большевицькою репресивною машиною, яка діставала своїх політичних противників майже в усіх куточках світу. Накази Москви вбити Ребета і Бандеру порушували загальновизнані норми і принципи міжнародного права, бо жодна держава не має права вбити людину у чужій країні, оскільки це означає тяжке порушення чужої суверенності, поряд з найтяжчим злочином - позбавити життя людину. Видно, що московські наказодавці Сташинського свідомо йшли на ці злочини, аби знищити провідників українського націоналістичного руху на еміграції.

Так загинули від рук московського вбивці за наказом його зверхників із Кремля і відійшли у Вічність два Провідники, дві Людини, два Патріоти, два Світогляди.

Нижче подаю витяги з тогочасних українських газет, які зберігаються у моєму приватному архіві.

Із газети «Сучасна Україна» (ч. 23 (176), 03.11.1957): короткий некролог - «Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковому світу та українським громадянам, що в суботу, 12 жовтня 1957 р., об 11 годині, неочікувано відійшов у вічність проф. д-р Лев-Роман Ребет, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон відбудеться в середу, 16 жовтня, о 14 год., на «Вальдфрідґоф-і» в Мюнхені». Вічна йому пам'ять. Сенат УВУ».

Із газети «Сучасна Україна» (ч. 22 (227), 01.11.1959): короткий некролог - «Із співчуттям повідомляємо, що в Мюнхені в четвер, 15 жовтня 1959 р., о 13-й годині, через нез'ясовані обставини несподівано помер Степан Андрійович Бандера, голова проводу ЗЧ ОУН. Висловлюємо глибоке співчуття його вельмишановній дружині та дітям і всім членам ЗЧ ОУН. Похорон відбувся 20 жовтня ц. р. на мюнхенському кладовищі «Вальфрідґоф». Вічна Йому Пам'ять!»

Пізніший процес у Карльсруґе дуже яскраво показав злочинність і перфідію тоталітарного московсько-большевицького центру, і в цьому, власне, його історичне значення та політичність у найширшому розумінні. Багато злочинів до цього й пізніше оправдано приписувалось Москві та КҐБ, але тоді, так би мовити, було спіймано за руку головного менеджера.

Суд прихилився і взяв до уваги з'ясування та аргументи призначеного оборонця Сташинського д-ра Гельмута Зайделя, і Сташинського було засуджено на вісім років тюрми - не як вбивцю, а як знаряддя і помічника вбивці у двох випадках - у випадку вбивства голови Політичної Ради Організації Українських Націоналістів за кордоном проф. д-ра Льва Ребета та у випадку вбивства голови Проводу Закордонних Частин ОУН Степана Бандери. Справжніми ж вбивцями були ті, що постановили вчинити скритовбивство, доручили й технічно уможливили його. Вони тоді перебували у Кремлі і були поза досяжністю для людської справедливості. «Процес показав, що перед чорною справою Москви ніхто і ніде не є захищеним - ані держава чи народ, ані окрема людина. Незважаючи на впровадження в СССР після смерті Сталіна ніби нової правовості, вбивства виконуються далі, хіба що з тією різницею, що давніше це була навіть сваволя, а тепер їх чинять за дорученням найвищих державних органів. Повна аналогія, зрештою, до облудної кремлівської декламації про миролюбство з одночасним плануванням нових агресій», - зазначалось у місячнику «Український самостійник» за 1962 рік.

У своїй статті магістр Іван Чорній зазначав, що «політичні вбивства як інструменти боротьби проти українських патріотів російські большевики застосовували і до, і після вбивства Льва Ребета. Жертвами були: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет і Степан Бандера. Для всіх них найвищою метою життя була українська самостійна держава, але кожен із них в очах Москви становив своєрідну загрозу для імперії: Симон Петлюра - символізував державу 1918-20 років; Євген Коновалець - як неперевершений військовий і політичний організатор; Роман Шухевич - безпосередній керівник боротьби УПА; Лев Ребет - теоретик питання нації і держави; Степан Бандера - символ змагань за українську державу. Вбивали людей, але не могли вбити їхній дух, вбити ідеї. Жертви з рук ворога викликають незламну волю мобілізувати народ до подальшої наполегливої боротьби за українську самостійну державу».

Насамкінець коротко наголошу, що сам виступ дружини професора Ребета - пані мґр. Дарії Ребет - на суді в Карльсруґе виявився справжньою несподіванкою й справив надзвичайне враження. У своєму виступі вона сміливо заявила, що насправді обвинувачує тих, хто підготував злочин і доручав його виконання, тобто, - московський центр і большевицький режим. Супроти Сташинського вона не має почуття ненависті. Його можна навіть жалувати як людину, яку цинічно зловжито як знаряддя для виконання злочинів. (Підкреслено мною - О. П.). Не маючи на меті виправдати Сташинського, бо скритовбивство було і залишається, за будь-яких умов, великим злочином. Все ж таки, ми повинні розуміти, що в тому часі дійсність при тоталітарному режимі була цілком іншою, аніж дійсність у демократичних правових державах. Людина в СССР та країнах-сателітах не була повністю вільна у своїх рішеннях, бо над нею тяжів авторитет державної влади і злочинного режиму».

У зв'язку з такою промовою Дарії Ребет на суді, мені спали на думку слова з першої промови 32-го президента США (1933-1945) Франкліна Делано Рузвельта, який обирався на цю посаду 4 рази, про те, що «єдине, чого нам слід боятися, це - самого страху, безрозсудного, безликого, невиправданого жаху, який паралізує необхідні зусилля щодо перетворення відступу на наступ... Наш народ вимагає дій - і дій негайних...» Простіше кажучи: «Ми нічого не маємо боятися, окрім самого страху» - (The only thing we have to fear is fear itself). Як на мене, заслугою видатних діячів українського національно-визвольного руху обох Ребетів - Льва та Дарії - є те, що вони істотно допомогли середовищу українців на Рідних землях та на еміграції перебороти страх. Власне, Ребети в свідомості багатьох українців втілювали образ політичних діячів, які не знали почуття страху, оскільки саме вони, незважаючи на небезпечні обставини, не завагалися вести відверту дискусію з багатьма своїми політичними конкурентами, тисячократно потужнішими за них в умовах постійного стеження, тиску й переслідувань агентури КҐБ. Мені видається, що якраз праця подружжя Ребетів великою мірою призвела до внутрішнього переборювання страху багатьма українцями та переломлювання самої патріотичної свідомості у бік демократизму. Входячи до середовища провідної верстви українства на чужині, якраз Ребети, які вже раніше показали себе в громадсько-політичному житті на Рідних землях своєю позицією, працею та поведінкою, довели, що вони не мають страху, навпаки - мають відвагу нічого не боятися. На першому місці у них була ерудиція, фахові знання, безмпромісність, як також мужність, починаючи від демократичних висловлювань у націоналістичному середовищі своїх, не завжди непопулярних там поглядів, аж до останньої спроби, що її приносить кожна боротьба на «бути або не бути».

	Олександр Панченко (зліва) та мґр. Андрій Ребет, - син Лева та Дарії, - Мюнхен, 2006 рік

Саме Лев й Дарія Ребети вважали, що особиста й національна свобода, гідність та рівноправність людини, пошанування морального закону, - це є сфери суцільні й неподільні. Прагнути до власної особистої та національної свободи і рівночасно не респектувати до таких же прагнень інших, є моральною перверсією. Намагання збільшувати власну свободу коштом свободи інших мусить допровадити до несправедливості, безправ'я, сваволі, до понижування людської гідності. Те, власне, й чинять екстремісти, прикриваючись класовою чи національно-шовіністичною ідеологіями. В стремлінні до кращого майбутнього, - були переконані Ребети, - мусить бути респектована свобода, рівною мірою, як для нас, так і для інших; не я або ти, але я і ти...

Ось такими були мої довгі міркування напередодні 60-ї річниці політичного скритовбивтва у Мюнхені теоретика нації й держави, очільника ОУН за кордоном професора Льва Ребета, який загинув внаслідок здійснення цинічної, прагматичної, лукавої й жорстокої політики з наказу большевицько-хрущовського Кремля, який і досі, змінивши лідерів, організаторів, колір та риторику, продовжує чорні справи в Україні, але вже руками та засобами спецслужб путінського ЗАТ «еРеФ», чиї пазурі змінили, мабуть, лише колір - із інтернаціонально-червоної фарби на новітньо-імперський триколор. Сутність же імперської політики Москви щодо поневолених нею народів, а згодом і до посталих на попелищі СССР незалежних держав, як видно, зовсім не змінилась, просто з'явились нові визначення та категорії як от «гібридна війна», «політичне вбивство» та «терористичний акт», як також з'явились нові технічні можливості та більш вишколені агенти для ліквідації не лише політичних супротивників, а віднедавна ще й військовиків, журналістів та спецпризначенців за кордонами тієї таки «єдіной і нєдєлімой», могутність якої у протистоянні з усім цивілізованим світом згасає на очах.

Тут, у контексті цієї статті, постає питання: а чи суттєво змінилась підступна політика Москви супроти українства, його справжніх провідників на сьогодні? Очевидно, що ні. І це зобов'язує всіх патріотів України гуртуватися навколо української національної ідеї та рішуче протиставитися військовим діям та терористичним актам з боку ФееСБе-путінської ЗАТ «еРеФ», правонаступниці большевицької Московщини.

 

В тексті цієї статті редакцією, як виняток, збережено лексичні та правописні особливості авторської мови її автора д-ра О. Панченка, а прізвища та імена, згадані в ній, виділено жирним шрифтом для кращого, на думку автора, читання та зрозуміння. Крім того, замість «Російська Федерація», «РФ» автором довільно вживано слова «Московщина», та ЗАТ «еРеФ», а також - «совєцька» - у поширенішому визначенні - «радянська», «большевицька» - замість «більшовицька», а замість абревіатур «СРСР», «УРСР» «НКВС», «МГБ», «КДБ» та ін., вживано скорочення - «СССР», «УССР», «НКВД», «МҐБ», «КҐБ», що, очевидно, походять від прикметників «совєцький» та «ґосударствєнний».