П'ять історій. П'ять втрачених життів. П'ять не даремно прожитих життів. Усі вони - наймолодшому було лише 26, а найстарший перегорнув шостий десяток - Герої. Хтось прийшов в армію добровольцем, когось - мобілізували. Усі вони могли заховатися за «маминою спідницею» чи виїхати за кордон. Але вони залишилися. Хоч кожен із них усвідомлював, що може не повернутися. І більше ніколи не побачити найрідніших. Вони ж тримали оборону. До кінця.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Юрій Мальков

Юрій Станіславович Мальков (позивний «Гуртовик») народився 25 серпня 1986 року, в місті Кривий Ріг, Дніпропетровської області.

Навчався у Кривому Розі. Хлопець вже у 16 років мав свій перший заробіток, який витратив на стрибок із парашутом. За життя встиг здійснити 3 стрибки.

Навчався у Тернівському технікумі Криворізького технічного університету.

Із 2006 року працював помічником машиніста. З 2010 року вже був машиністом тепловоза.

Одружився, а вже через місяць поїхав на війну.

Не порадившись ні з ким, пішов до військкомату на самому початку війни, ще у 2014-му році. Записався та став до лав армії України.

«Юра ніколи мовчки не дивився би збоку, як найсміливіші чоловіки боронять його рідну землю, тому не вагався, вважав це своїм обов'язком. А я підтримала його рішення», - згадує його дружина Світлана.

Звання - молодший сержант, військовослужбовець 43-го ОМПБ «Патріот» 53-ї ОМБр.

Був кулеметником бойової машини й командиром відділення 43-го ОМПБ «Патріот» 53-ї ОМБр.

Побратими Юри дали йому позивний «Гуртовик». Казали: «Будеш сепаратистів гуртом класти».

Згодом підписав контракт і потрапив у 53-ю бригаду. Воював у районі Горлівки у 2014 році, пізніше - на Світлодарській дузі, де і загинув.

Того чорного дня ввечері група українських військових потрапила під потужний обстріл з боку російських найманців. Троє розвідників намагались врятувати пораненого побратима Юрія Малькова. Але не вдалося. У результаті мінометного обстрілу троє військових загинули.

Загинув 1 травня 2017 року на передовій, поблизу селища Луганське, (Світлодарська дуга), Донецької області.

6 травня 2017 року в присутності СММ та ОБСЄ вдалося забрати загиблих.

«Мій чоловік загинув як справжній воїн - зі зброєю в руках. А мені залишилася на пам'ять його остання есемеска: «Живий, все добре, люблю тебе», - пише дружина Світлана.

8 травня у рідному місті Юрія було оголошено офіційний день жалоби, приспущені державні прапори. Місто прощалося зі загиблим бійцем, який виконував свій чоловічий обов'язок - захищав нас із вами.

Похований 8 травня 2017 року на кладовищі у місті Кривий Ріг.

Залишилися мати Ганна Вікторівна, дружина та маленька донька Кіра, якій вже виповнилося 2 рочки.

Сергій Богданов

Сергій Вікторович Богданов (позивний «Бетмен») народився 2 травня 1957 року. Жив у м. Мелітополь, Запорізької області.

Ще у 2014 році із запорізьких добровольців сформувався батальйон «Хортиця», до лав якого і приєднався Сергій. Йому дали позивний «Бетмен».

16 квітня 2015 року був мобілізований до роти охорони Мелітопольсько-Веселівського об'єднаного райвійськкомату.

Військовослужбовець 23-го ОМПБ «Хортиця» 56-ї ОМБр.

30 червня 2015 року перейшов на контракт у 23-й мотопіхотний батальйон «Хортиця» 56 ОМБР.

Звання - сержант, посада - командир відділення зенітно-артилерійського взводу 23-го мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56 ОМБР.

Загинув 2 травня 2017 року внаслідок мінометного обстрілу під Авдіївкою о 21:30 год. У той вечір, як і раніше, проросійські найманці обстрілювали із забороненого Мінськими домовленостями калібру війська України. «Бетмен» був на бойовій позиції разом зі своїми побратимами-військовими.

Як завжди, був усміхненим та позитивним, не дивлячись на потужний обстріл. Допомагав та, жартуючи, сказав: «Зараз ми їм насипемо!» І зненацька впав...

Він загинув у день свого народження, 2 травня. Йому виповнилося 60 років.

Похований на кладовищі у місті Мелітополь.

Валентин Ковальський

Валентин Геннадійович Ковальський народився 9 травня 1991 року, в місті Житомир. Тут і проживав все своє життя до війни.

Був сміливим та завзятим хлопцем, займався кікбоксингом, дотримувався активного способу життя.

До війни служив у військах МВС у Донецьку.

2014 року вступив та закінчив Житомирський національний агроекологічний університет за спеціальністю «інженер-механік», був на заочній формі навчання.

Після отримання диплома продовжив військову службу за контрактом у ЗСУ у роті снайперів 95-ї бригади високомобільних військ.

Брав участь в АТО з перших днів. Із весни 2014 року служив на Арабатській стрілці на адміністративному кордоні з окупованим Кримом. Брав активну участь у боях за Слов'янськ, в обороні гори Карачун, у військових діях на Савур-могилі, де і отримав важке поранення.

Посада - снайпер роти снайперів 95-ї ОДШБр.

Тоді, 27 липня 2014 року, під час рейду 95-ї бригади на Савур-могилу десантники потрапили у засідку біля міста Торез, Донецької області.

Куля 7,62 мм пробила бронежилет хлопця, пройшла під кишківником, вдарилася об передню частину бронежилета і відлетіла назад. До операційної він потрапив через 9 годин після поранення вже з важким перитонітом. Спочатку Валентин переніс 8 операцій у лікарнях Києва, Львова та Харкова. Виписавшись, лікувався вдома. Здавалося, що його стан покращується. Але операція з реконструкції кишківника була невдалою. Відкрилися нові свищі. З 95 кг при зрості 186 см хлопець схуд до 53-х. Біль позбавив його сну. Постійно трималася підвищена температура. Коли медики однієї з клінік в Ізраїлі, яку знайшли батьки Валентина, побачили аналізи майбутнього пацієнта, то сказали негайно летіти до них.

Коли стало зрозуміло, що допомогти в Україні неможливо, почався збір коштів на лікування за кордоном.

Гроші надходили від сотень небайдужих. Допоміг і «Фонд братів Кузьміних». Протягом 2015 року Валентинові зробили три операції в Ізраїлі, почався процес реабілітації, він мріяв повернутись на службу.

У вересні 2015-го боєць повернувся з лікування в Ізраїлі. Замість запланованої однієї операції хлопцеві зробили три і після двох місяців лікування відпустили додому.

Після першої операції хірург Йорам Клайн, який оперував бійця, сказав: «Коли я починав операцію, мені було 50 років, а коли закінчив, відчув себе на всіх 70».

Життя Валентина обірвалося у житомирській лікарні, куди він потрапив після ускладнення. У Валентина раптово стався інсульт.

Помер 5 травня 2017 року на Житомирщині.

У Житомирі близько 300 людей попрощалися із загиблим в АТО снайпером 95-ї бригади.

Відомий чи не на весь світ своєю волею до життя після того, коли в зоні АТО отримав надскладне поранення і коли лікарі прогнозували йому лише місяць життя...

Тоді, майже два роки тому, мільйони людей об'єднались, щоб допомогти Валентину, аби зробити в Ізраїлі низку важких, але необхідних операцій. Ми всі боролися за його життя, як могли...

Хай пам'ять про героїзм Валентина, про його волю та прагнення жити залишиться назавжди у наших серцях!

Похований 7 травня 2017 року на Смолянському військовому кладовищі рідного міста Житомир.

Залишились мати та батько-інвалід, який пересувається на візку, брат та маленька донька.

Ростислав Чипенко

Ростислав Анатолійович Чипенко народився 21 жовтня 1978 року, в місті Полтава.

У мирному житті працював таксистом. Пішов на військову службу за контрактом у жовтні 2016 року. Служив у 1-й аеромобільній десантній роті.

Під час бойового злагодження на полігоні у Житомирі проходив курси саперів і захопився цією справою. Тому написав рапорт і перевівся в саперний підрозділ.

«Ростислава знаю з 2003 року. Хороший хлопець, троє дітей, чудова сім'я», - розповідає Ігор Солод, головний старшина 90-го батальйону. - «Так вийшло, що я пішов служити 2015 року, а з Ростиславом пізніше зустрілись». Ростислав каже мені: «Чув, що ти - в легендарному батальйоні кіборгів. Як би мені туди потрапити?» І ось він приїхав, отримав скерування від командира, пройшов медкомісію й уже в серпні чи в вересні 2016-го року був зарахований у наш батальйон».

Звання - сержант, старший сапер інженерно-саперного взводу 90 батальйону 81 окремої аеромобільної бригади.

У березні 2017 року зі своїм підрозділом відбув у зону АТО, виконував завдання біля Курахового та Мар'їнки.

Спеціальність сапера дарувала Ростиславу радість, адже він бачив своє покликання в тому, щоб знешкоджувати пристрої, які становили смертельну небезпеку і для побратимів, і для мирного населення. Досягнув у цій справі успіху. Наприклад, його підрозділ до останнього працював на розмінуванні кладовищ напередодні поминальних днів. То навіть вночі, при світлі ліхтарів, міг знешкодити вибухівку.

Загинув 8 травня 2017 року під час проведення розвідки, спрацював вибуховий пристрій, помер від численних поранень, несумісних із життям.

Близько 12:00 під час проведення розвідки в районі м. Мар'їнка Ростислав, який йшов попереду групи, підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Прикривши собою чотирьох розвідників, Ростислав зазнав мінно-вибухової травми та множинних уламкових поранень ніг і голови, його привезли до медичного закладу.

Провели невідкладні реанімаційні заходи, але врятувати життя сапера не вдалося.

Надвечір 10 травня 2017 року тіло бійця привезли до Свято-Успенського кафедрального собору в м. Полтава.

Вдячні українці віддали останню шану Героєві.

Похований 11 травня 2017 року на Алеї Героїв на центральному міському кладовищі Полтави.

Залишилася дружина та троє дітей, 13-річна донька і сини 8-ми та 6-ти років.

Павло Савлук

Павло Валентинович Савлук (позивний «Фізрук») народився 29 січня 1991 року, в селі Плетений Ташлик, Кіровоградської області. Пізніше мешкав у с. Верхньоінгульське.

У 2011 році закінчив Кіровоградський навчальний центр № 6 за професією столяр-будівельник.

Займався тайським боксом. Вступив на військову службу за контрактом 30 червня 2016 року.

Звання - матрос, посада - розвідник 36-ї ОБрМП, ВМС ЗСУ.

Павло планував пов'язати своє майбутнє з армією, вступити до військового навчального закладу.

Був поранений 30 квітня 2017 року поблизу с. Водяне, Донецької області.

30 квітня під час виконання бойового завдання зазнав кульового наскрізного поранення скронево-потиличної ділянки голови від кулі снайпера. 9 днів перебував у комі.

Помер 9 травня 2017 року у лікарні в Дніпрі, так і не прийшовши до тями.

Похований на кладовищі у селі Верхньоінгульське.

Залишилися мати і брат. Одружитися і мати свою сім'ю Павло так і не встиг...

 

Джерело: «Літопис UA»