Тисячі згорьованих матерів, тисячі так рано овдовілих жінок, тисячі сиріт, які ніколи вже не побачать своїх найрідніших...

Ця війна - не громадянська, як назвав її нещодавно військовий прокурор України Анатолій Матіос, а підступно розпочата російськими найманцями та російськими військами, і вона має своє обличчя. У ньому - тисячі вбитих на полі бою. Тисячі, які посміли захищати свою землю. Тисячі, які могли засівати землю, виховувати дітей, робити Україну сильною і заможною країною. Це їхніми вустами Україна промовлятиме на суді, коли настане час. Ми не пробачимо їхню смерть. Настане час, і Росія в особі її керманичів відповість за злочин. Інакше не може бути.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Юрій Сорока

Юрій Васильович Сорока народився 4 листопада 1974 року, в селі Гмирянка, Чернігівської області.

Останніми роками мешкав у селі Новокам'янка, Херсонської області.

До 14 років виховувався у Городнянській школі-інтернаті, за 200 км від рідного села.

Потім повернувся додому і працював різноробочим у колгоспі в Гмирянці.

Після проходження строкової військової служби переїхав у село Озерне, на Запоріжжі, останні роки мешкав зі сім'єю на Херсонщині.

У 2014 році пішов добровольцем на фронт. Був призваний Каховським об'єднаним військовим комісаріатом. У 2016 році продовжив службу та підписав контракт.

Звання - старший солдат, посада - командир відділення взводу технічного забезпечення 59-ї окремої мотопіхотної бригади (ОМПБр), ЗСУ.

Загинув 11 червня 2017 року на передовій, поблизу села Павлопіль, Донецької області.

Автомобіль, в якому був Юрій, потрапив під обстріл з керованої ракети «Фагот» (ПТРК).

Разом з Юрієм загинув військовослужбовець з Кіровоградської області Яловець Євген Андрійович.

Поховали воїна 14 червня 2017 року на кладовищі у рідному селі Гмирянка, поряд з батьками.

Залишилась сестра з племінником.

Олег Майстришин

Олег Олександрович Майстришин народився 16 грудня 1970 року, в селі Підгірне, Старокостянтинівського району. Всі знали Олега як професійного військового.

Звання - старший солдат, посада - механік-водій БМП-1 розвідувального взводу 30-ї ОМБр.

Загинув 12 червня 2017 року в зоні бойових дій у Волноваському районі, Донецької області, внаслідок артилерійського обстрілу з боку окупованого проросійськими незаконними військами Докучаєвська.

Отримав поранення від розриву 152-мм снаряду, який потрапив у розташування підрозділу.

Олегу відірвало обидві ноги. Від отриманих травм помер на місці.

Підполковник Сергій Жмурко розповів, що це мав бути останній день перебування Олега на ротації у зоні бойових дій. Чоловік планував йти у відпустку. Але їхній загін потрапив під ворожий артобстріл.

«Бригада Олега виходила на ротацію останній день. Їх уже змінили. Але вони таки потрапили під арт-наліт. Під час обстрілу зі 152-міліметрових самострільних артилерійських установок снаряд влучив просто у розташування частини».

Із бійцем попрощалися у рідному селі. Віддати останню шану прийшли представники влади, мешканці району, побратими, військовослужбовці.

Похований Герой на кладовищі у селі Підгірне.

Із рідних залишились мати і син.

Микола Гайдук

Микола Миколайович Гайдук народився 9 грудня 1974 року, в місті Нікополь, Дніпропетровської області.

У 1990 році закінчив школу № 4 міста Нікополь.

У 1994 році закінчив Нікопольський металургійний технікум, а у 2008 році - Державний інститут підготовки та перепідготовки кадрів промисловості міста Дніпропетровська (філіал у Нікополі). Отримав диплом спеціаліста з металургії.

Із 2000 року до 2017 року був приватним підприємцем. Працював у сфері громадського харчування, у компанії «Сентравіс». За цей час проявив себе як комунікабельний, привітний чоловік, який завжди був готовим прийти на допомогу.

Із 1990 до 1995 рр. займався легкою атлетикою.

Із 1993 року до 1997 року - постійний член збірної України з кікбоксингу. Майстер спорту. Досвідчений тренер. За вправність у кікбоксингу мав нагороди.

Микола був фундатором храму святого праведного Петра Калнишевського на честь полеглих воїнів-захисників України і просто людиною, яка вболівала за долю вільної України.

Із зими 2017 року був обраний та очолював «Асоціацію учасників бойових дій Нікопольщини», але недовго, бо пішов на фронт добровольцем.

Зі самого початку війни допомагав як волонтер. Бійці зазначають, що Микола дуже багато зробив для батальйону, за що йому дуже вдячні.

На фронт пішов добровольцем у 2015 році, підписав контракт зі Збройними силами України.

Після повернення додому був волонтером, згодом підписав контракт і знову вирушив на передову.

Він не міг сидіти вдома і дивитись здалеку на те, як воюють інші. Микола вважав, що просто мусить тримати зброю в руках!

Звання - старший солдат, посада - командир відділення 3-го мотопіхотного взводу, 1-ї мотопіхотної роти, 43-го ОМПБ «Патріот» 53-ї ОМБр.

Загинув 13 червня 2017 року внаслідок російського вторгнення в Україну.

У той пізній вечір, майже опівночі, підрозділ зазнав артилерійського обстрілу поблизу смт. Луганське, Донецької області. Він отримав уламкове поранення в потилицю. Це - саме той випадок, коли шолом не зміг врятувати життя.

Потім були сльози, розпач, злість, прощання у Дніпрі. 14 і 15 червня 2017 року в Нікополі були офіційно оголошені днями жалоби.

«Сьогодні особисто для мене - не просто день жалоби. Сьогодні - день мученицької смерті нашого фундатора першого у місті храму на честь полеглих воїнів-захисників Вітчизни - святого праведного Петра Калнишевського. Для мене Микола Гайдук - це приклад жертовності і неосяжної любові, вірянина, смиренної людини з великою душею і чистим серцем. Не можу я збагнути його смерть. Не можу, тому що смерть буде переможена, тому що земна смерть була не марною, тому що після смерті буде воскресіння!» - написав диякон Святослав Скороход.

Похований 15 червня 2017 року на Алеї Слави міського кладовища міста Нікополь.

Залишились: мати Наталя Миколаївна, брат Андрій Миколайович, сини Микола (17 років) та Марко (6 років).

Нагороджений «За заслуги перед містом Нікополь» та почесною відзнакою «За заслуги» від голови Дніпропетровської обласної Ради.

Євген Сарнавський

Євген Вікторович Сарнавський (позивний «Юджин») народився 14 вересня 1989 року, в місті Кам'янець-Подільський.

Дитинство та шкільні роки хлопця пройшли у місті Овруч, що на Житомирщині.

Пізніше, після одруження, переїхав та мешкав у місті Біла Церква.

У 2006 році навчався у Кам'янці-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

У 2011 році - випускник факультету військової підготовки КПНУ ім. Огієнка.

З 2014 року пішов воювати добровольцем та виконував бойові завдання у районі Довжанська, на кордоні, поблизу Волновахи, у Гранітному, Авдіївці.

Звання - капітан, посада - командир інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 72-ї ОМБр.

Командир інженерно-саперної роти Євген Сарнавський разом з бійцями проводив розмінування довколишніх прифронтових територій. Завдяки його роботі було врятовано чимало життів.

Інженерно-саперна рота 72 ОМБр - справжній генератор ідей у розробці пристроїв, установок і корисних саперних «штучок». Командир роти «Юджин» пояснював: справжній сапер повинен мати нестандартне мислення, щоб налагодити якнайзручніше свою роботу. Ці вміння приходять з усвідомленням того, що права на помилку немає, а у твоєму розпорядженні не завжди є все необхідне.

Наприклад, нещодавно бійці втілили у життя дуже цікаву розробку. Цей пристрій складається зі звичайних РПГ, але можливості дає широкі. «Цю установку можна поставити позаду позицій, не потрібно виходити на передній край, ризикувати життям бійців. На полігоні ця система себе вже добре показала, працює безвідмовно», - пояснював «Юджин». Такі установки зараз вдало використовує піхота як частину прикриття, щоб мати можливість переміститись, захопити іншу позицію, привернути увагу чи, навпаки, відволікти противника.

Його рота розробила оригінальний метод знищення бійниць ворога: «Хочемо поцілити у бійницю, з якої «орки» раніше два будинки спалили. Не найкращий метод, але не ми перші почали, тому доводиться відповідати адекватно». Також сапери розробили особливий панцир з кевлару, який працює за принципом бронежилету, але дозволяє швидше рухатись.

Також була розроблена ЗРП «Тропа» - невелика пускова установка на базі звичайного автомобіля. «Пристрій показав фантастичні характеристики! Досі ніхто не вірить, поки відео не покажеш», - розповідав керівництву «Юджин» незадовго до своєї загибелі...

8 червня 2017 року отримав тяжкі поранення під час розмінування місцевості у зоні проведення АТО, поблизу села Кам'янка, Ясинуватського району.

У нього були травмовані ноги, пошкоджені внутрішні органи черевної порожнини, легені.

Тиждень Євген був у комі, переніс дві складні операції. Тиждень лікарі боролися за його життя, але він так і не прийшов до тями.

Помер 15 червня 2017 року, близько 22:00, у лікарні імені Мечникова у м. Дніпро.

17 червня з Героєм прощалися на Майдані у Києві.

18 червня з капітаном Сарнавським прощалися на Майдані в Білій Церкві, біля стели Героям Небесної Сотні.

Похований на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр» міста Біла Церква.

Залишились мати Валентина Анатоліївна та вагітна дружина.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня.

А згодом, 7 вересня 2017 року, на карті України з'явилася вулиця «Юджина». Сесією Крюківщинської сільської ради було прийнято одноголосне рішення про перейменування вул. Нової на честь Євгена Сарнавського.

Сергій Яремчук

Сергій Олександрович Яремчук народився 15 квітня 1977 року, в місті Калинівка, Вінницької області.

Сержант, десантник. У 2014 році пішов на фронт добровольцем. У 2015 пішов на військову службу за контрактом.

Загинув 15 червня 2017 року на передовій, під час бою недалеко від селищ Талаківка тa Гнутове, що на Донеччині.

Отримав важке кульове поранення легень, від чого і помер.

Похований на центральному кладовищі у місті Калинівка, Вінницької області.

У загиблого залишились дружина Наталя та донька Аня (16 років).

 

Джерело: «Літопис UA»