Усе літо Красногорівка не сходила зі стрічок новин - проросійські бойовики «від душі» гатили у напрямку цього містечка з усіх можливих калібрів. Так, за словами військових та місцевих мешканців, обстріли у червні були одними з найсильніших за останні півроку. Чи не кожну літню ніч красногорівці переживали жах: бойовики відкривали стрілянину настільки різко й потужно, що люди подекуди навіть не встигали перебратися до підвалів. І хоча зараз ситуація дещо покращилася, настрої у людей зовсім не оптимістичні.

За таких обставин кожен рятує свою психіку у свій спосіб. Значна частка дорослого населення у цьому питанні довіряє «старому перевіреному способу» - алкоголю і «дискотекам». Але, на щастя, у місті є люди, які розуміють - найкращим порятунком у темні часи є відчуття внутрішньої свободи, творчість і любов. Саме до таких цінностей апелює Ольга Миколаївна Кицманюк - керівник міського творчого клубу «Веселка».

Ольга Миколаївна - з тих людей, на яких сьогодні тримається українська ідея у прифронтовій частині Донбасу. Незважаючи на страшні бої, які точилися у місті ще кілька років тому, на щоденні та щонічні обстріли, ця жінка щодня вітає дітей своєю лагідною усмішкою, яка хоч на деякий час повертає малечі відчуття тепла і безпеки.

 

«Веселка» є своєрідним місцевим будинком культури. Наприкінці 90-х будівлю, в якій облаштувалася студія, продали з молотка, тому клубу довелося переїжджати. За словами Кицманюк, займалися навіть у маленькій кімнатці бібліотеки, яку вдалося ненадовго орендувати після звільнення Красногорівки від бойовиків. Так «Веселка» і кочувала, змінивши близько десятка локацій, допоки Ольга не «вибила» приміщення у ЖЕКу.

У клубі раді бачити всіх, було би бажання приходити і навчатися. І воно є, адже заняття у «Веселці» - чи не єдиний спосіб у Красногорівці хоча б ненадовго забути про гнітючу атмосферу та відігнати негативні, але такі нав'язливі думки на кшталт «ми нікому не потрібні». Коли в місті внаслідок обстрілу зникло світло і, відповідно, обірвався зв'язок через Інтернет, умільці студії домовлялися про зустрічі, як колись давно - вивішували оголошення: «Зустрічаємося після обстрілів». Займалися зі свічками, ліхтариками, але приходили і старанно вишивали, шили, малювали...

 

Кицманюк дуже пишається своїми учнями: «Дітки вступають до вищих навчальних закладів на спеціалізовані творчі факультети, стають художниками, архітекторами. Ось так вступила наша Поліна Корсун у Донецьк, а коли почалася війна - перевелася до Києва. Ще одна дівчина - у Миколаєві, працює графіком-ілюстратором». При цьому, багато хто виїхав у Росію, як зазначає Ольга, здебільшого, через батьків. «Вони хочуть додому, але змушені жити там з батьками. Ми підтримуємо зв'язок у соцмережах, діти обіцяють вирости і повернутися додому, в Україну», - посміхається Кицманюк.

За її словами, у довоєнний час до клубу дітей відбирали, по суті ділили на талановитих і звичайних. «Зараз навіть не дивимося - вміє чи не вміє, обдарована дитина чи просто старанна. Діти приходять у студію, щоб висловитися, - каже Ольга. - «Веселка» для красногорівської дітвори - яскравий проблиск на тлі доволі похмурого життя. Творчість відволікає від неподобства, що коїться навкруги, дитина втягується в копітку роботу, з азартом відточує кожну деталь своїх шедеврів. Крім того, навіть якщо наші випускники не стануть художниками, принаймні, вони будуть всебічно розвиненими особистостями».

Зараз у «Веселці» творчістю займаються 80 дітей різного віку - приходять і випускники, і зовсім маленькі дітки. Хтось береться до роботи завзято, з вогником, а хтось пропускає заняття. Ольга до «прогулів» ставиться з розумінням - у кожного своя мета.

Звичайно, для самовираження діткам необхідно вдосталь краму - ниток, стрічок, паперу, олівців, тканини та інших витратних матеріалів. Ольга зізнається: у цьому плані клуб виживає, головним чином, власними силами і за рахунок волонтерської допомоги. «Скільки разів зверталися до держави, щоразу відповідь одна і та сама - немає грошей на фінансування. А витратного матеріалу потрібно дуже багато». Через це пані Ольга за власну зарплату купує малечі фарби, тканину, нитки. І гірко жартує: «Уявляєте, я - найбагатша людина Красногорівки!»

 

Ольга Кицманюк зазначає, що спочатку всі малюнки були похмурими, чорними і сірими, а зараз дітки прагнуть малювати у світлих тонах. «Колись запропонувала намалювати наше місто - і ніхто не малював руїни, всі картинки були світлими, навіть зелень світла. Адже діти, як і всі, підсвідомо чинять спротив страхіттю. Всім хочеться чогось радісного та яскравого, внутрішній світ прагне щастя і свободи», - каже Ольга.

«Окупація Красногорівки сталася якось неочікувано», - каже Ольга. «Просто одного ранку очі відкрила - а тут блокпости, люди з автоматами, незрозуміло, що відбувається. Єдине почуття - це страх, коли тобі назустріч їде машина, і звідти стирчать автомати. Нічого незрозуміло, жах охоплює. Схоже, знаєте, на Гондурас, як у фільмах, - згадує Ольга Миколаївна. - Тут приїжджають якісь люди, кажуть, що нас будуть бомбити танки, «Гради», населення евакуюють. Врешті-решт, нас вивезли в Ростов, а там передавали з рук у руки. Коли прийшла до тями й усвідомила, що відбувається, ледве виїхала назад».

Із Красногорівки виїхали більше, ніж половина мешканців - з майже 16 тисяч осіб у місті залишилося тільки 7-8 тисяч. Досить високий відсоток тих, хто поїхав до Росії. Велика частина тих, хто залишився, до України налаштована якщо не вороже, то неприязно. Однак, Ольгу Кицманюк така ситуація не бентежить - свою позицію змінювати вона не має наміру. «У мене пунктик такий - я живу вдома, мене звідси не витравиш. Я люблю цю землю, що б не відбувалося, в яких умовах не доводилося б жити - це мій дім, і зраджувати його не можна».

А жити в Красногорівці дійсно нелегко. Красногорівка не має такої промислової цінності, як, скажімо, та сама Авдіївка з її коксохімічним заводом. Раніше у місті працював вогнетривкий завод, який виробляв цеглу. Після того, коли проросійські терористи перебили газопостачання міста, завод припинив свою роботу, запустити його поки що неможливо.

Як і будь-яке прифронтове місто, Красногорівка має відчутні проблеми з водопостачанням. До речі, цю ситуацію намагалися використати проросійськи налаштовані сили з міркувань тиску на категорично проукраїнського голову військово-цивільної адміністрації Красногорівки - Олега Ліванчука. У вересні серед Інтернет-ЗМІ та у соцмережах сепаратисти намагалися розповсюдити інформацію про те, що проблеми з водопостачанням виникли через високу заборгованість перед «Водою Донбасу». Власне, ситуація з питною водою тут була складною і до війни - як пишуть місцеві мешканці у соцмережах, Ліванчуку вдається втримати ситуацію під контролем, у місто регулярно привозять питну воду, а по трубах тече технічна вода (як, власне, по всій області).

За словами Ліванчука, довоєнний борг перед «Водою Донбасу» складає близько 2,5 мільйонів гривень, а в період війни до нього додалося приблизно стільки ж. Держава наразі не видає субсидій, за допомогою яких існує реальна можливість повністю погасити борг. Проблему із неякісною водою може, в свою чергу, вирішити запуск нового підприємства.

 

Значно серйознішою є проблема у місті з газопостачанням - внаслідок боїв під Мар'їнкою у 2014 році газопровід, від якого Красногорівка отримувала газ, було перебито. Відновити постачання наразі немає жодної можливості, тому люди вже четвертий рік користуються електричними горілками. З електрикою у місті ситуація дещо краща, проте тарифи зростають, а оплатити рахунки населення фактично не має жодної змоги.

Місцеві мешканці намагаються вижити на мізерні соціальні виплати - причому, хтось отримує 2/3 гуманітарної суми, а комусь не платять нічого. Люди кажуть, що виживають, переважно розраховують лише на благодійні організації - міжнародний фонд «Карітас», фонд «Допомога», чеську організацію «Людина в біді», ПРООН, ЮНІСЕФ, Товариство Червоний Хрест та інші. Вони привозять місцевим мешканцям воду і харчі, постачають речі і медикаменти, допомагають ремонтувати будівлі, які постраждали від обстрілів.

Оскільки Красногорівка, по суті, є передмістям Донецька, ворог обстрілює її регулярно. У місті немає жодного вцілілого будинку, а від східної частини залишилися практично самі руїни. Тут особливо очевидними є наслідки методичних обстрілів «визволителів» - самотньо стоїть пограбоване бойовиками АТБ, змережана кулями зупинка громадського транспорту, навколо видніються руїни житлових будинків...

Психологічну атмосферу в Красногорівці ніяк не покращує всюдисуща проросійська пропаганда. Тут ї дуже добре «ловлять» російські та сепаратистські радіохвилі, по телевізору вільно транслюється «Оплот-ТВ», хоча кілька українських телеканалів все ж є. Проукраїнськи налаштовані красногоровці отримують інформацію за принципом «хто хоче - той дізнається»: шукають в в Інтернеті, ловлять канали через супутникові тарілки. Але це - підхід тих, кому справді не все одно. Велика частина населення просто не буде морочитися пошуками тарілки чи патріотичної радіохвилі.

Проте, Ольга Кицманюк дивиться на ситуацію з притаманним їй оптимізмом та надією: «Не все втрачено. У багатьох мешканців нормальне ставлення до українських військових. Часто бачу, як молодь розмовляє зі солдатами, мирно спілкується, а скільки дівчат у нас заміж повиходили! Не все так погано, як здається».

Фото автора та благодійного фонду «Дар»