ФЕХТУВАННЯ

Знаменита українська фехтувальниця впевнена: навіть найбільші спортивні перемоги «не дотягують» до радощів материнства. Місяць тому олімпійська чемпіонка Лондона, чемпіонка Європи і призерка чемпіонатів світу з фехтування на шпагах Яна Шемякіна стала мамою. У Яни та Олега Лопатенка народилися дві донечки. Про те, як важливо мати у цьому світі сестру; про фехтувальні сни поруч із колискою; про те, хто для кожної жінки є найкращим учителем; а також про те, як під час вагітності прокидається смак до... «Формули-1», Яна Шемякіна розповіла журналістам.

- Моїм донечкам виповнився місяць, - усміхнулася Яна Шемякіна. - Ростуть потихеньку. Ті, хто відвідує мене раз на тиждень, щоразу сплескують руками: ой, як же вони підросли! Для мене ж кожен новий день - це емоції, які не переказати словами. Я не залишилася наодинці з труднощами: до мене приїхали мама з татом, а також сестра. Допомагають у всьому. А ввечері та на вихідних надійною підтримкою є чоловік. Не уявляю, як би давала собі раду сама, без рідних, із двома дітьми.

- Якою була реакція Олега Лопатенка, коли він дізнався, що стане татом?

- Мені хотілося дочекатися вечора, аби сказати про це. Коли прийде з роботи додому, коли зможу впіймати його погляд. Та не витримала. І видала всю свою радість по телефону зі самого ранку, тільки-но довідалася про вагітність. Олег емоції, зазвичай, тримає під контролем. Та цього разу радість не приховував. І ще більше тішився, коли згодом, через два місяці, дізнався, що дітей у нас буде двоє. Певний час ми думали, що в нас буде хлопчик і дівчинка. Та коли нам сказали, що дівчаток буде двоє, радості від того не поменшало. В Олега уже є син від першого шлюбу. Тому мріяв про дівчаток.

У тому, що дівчаток двоє, є додаткова перевага: не довелося сперечатися, як же їх назвати. Мені подобалося ім'я Серафима, а Олегові - Дарина. Ось такі ми й дали їм імена. Вони такі різні! Дарина - чорненька й активна, а Серафима - білява і доволі спокійна. Донечки тонко відчувають одна одну. Одна прокидається, й услід за нею одразу ж інша. Одна заплаче, і сестричка її підтримає... У пологовому будинку я просила медсестру, аби клала доньок окремо, щоби в кожної було своє пластикове ліжечко. Мені здавалося, що, коли вони спатимуть разом, будитимуть одна одну і не виспляться. Та вийшло все з точністю до навпаки. В окремих ліжечках вони спали гірше. Я сказала сестрі: «Давай покладемо їх разом, подивимося, що з цього вийде». І все пішло добре. Дівчатка крутили вві сні ручнятами, зачіпали обличчя одна одної. Та при цьому спали так солодко, так міцно!

- Емоції, які дає олімпійське «золото», дотягують до материнських радощів?

- Коли тільки-но виграла золоту медаль лондонської Олімпіади, в одному інтерв'ю сказала, що цю радість можна порівняти лише з однією подією людського життя - народженням дітей. У мене тоді ще не було досвіду материнства, однак саме це, здавалося мені, дорівнює найбільшій у спорті перемозі. Та коли місяць тому у пологовому мені на груди поклали моїх новонароджених доньок... це відчуття неможливо порівняти ні з чим! Олімпійське «золото» - це окрема історія, захоплива і приємна. Але до почуттів мами не дотягує.

Я хотіла народити дитину одразу після Олімпійських ігор, аби встигнути відновитися і повернутися до тренувань. Сталося саме так, як бажала. Хоча мріяла про дитину ще після лондонської Олімпіади. Та людські плани не завжди збігаються з планами Бога...

З народженням дітей жінка змінюється кардинально. Все її життя починає крутитися навколо однієї орбіти - маленької людини. Я теж стала іншою. Ще недавно мені так бракувало терпіння! А тепер сама дивуюся: коли діти плачуть, мене це не дратує, ані краплинки. Зате прокидається жалість. Відчуваю: плачуть не просто так - їм погано, некомфортно... Навіть на годину залишити їх важко. Ось поїхали ми з мамою у справах, залишивши дівчаток на тата й дідуся. І мені не терпиться якомога швидше все владнати і повернутися до них додому.

Моя мама, яка виховала трьох дітей, побачивши двійню, була збентежена: з двома одночасно давати раду непросто! Діти забирають весь час, на щось інше можливостей немає. Коли мені дівчата кажуть, як важко їм з однією дитиною, я усміхаюся: спробували б ви з двома (сміється).

- Які колискові їм співаєте?

- «Люлі-бай» чи інші мелодії наспівую. Та, гадаю, слід вивчити якусь гарну колискову. Сама не пам'ятаю колискові, які в дитинстві співала мені мама. Нас було троє дітей у сім'ї. І коли мама була на роботі, за мною доглядав братик. Загалом, у мене тісний зв'язок зі сім'єю. З братом, щоправда, таємницями не обміняєшся, чоловік усе-таки. А от зі сестрою ми найкращі подруги. Одразу після народження дітей Люба приїхала до мене у пологовий будинок і тиждень пролежала там зі мною. У мене був підвищений тиск, і лікарі не хотіли відпускати додому. А коли нарешті виписали, сестричка допомагала мені й удома.

Однією з моїх дитячих мрій було народити двох двійняток - двох дівчаток і двох хлопчиків (у моєї бабусі була сестра-двійнятко, мені здавалося це привабливим). Та щось тепер після двох дівчаток до хлопчиків ще не готова (сміється). Чому саме двійнят? Аби від самого народження у них був найкращий друг, якому можна було би довірити абсолютно все. По собі знаю, як це важливо. У нас зі сестрою маленька різниця у віці. І я розповідала їй усе, про що не наважувалася розповісти мамі, що незручно було обговорювати з татом. Скільки разів я подумки дякувала мамі й Богові, що у мене є така сестра, що Люба народилася саме в нашій сім'ї (усміхається).

- Ви ще не передумали на фехтувальну доріжку повертатися?

- Палко прагну повернутися, хоча б для того, аби позмагатися на Олімпіаді в Токіо. Ось ще кілька місяців посиджу у декреті і потихеньку почну відновлювати форму. Усвідомлюю, наскільки це буде непросто, та коли є мета... Після тренувань буде потрібний час на відпочинок, якого зараз бракує катастрофічно. Ночами постійно встаю до дітей, деколи взагалі не вдається поспати. Сподіваюся, коли дівчатка трішечки підростуть, стане легше.

А коли засинаю, мені постійно сниться фехтування. Про нього думаю завжди, намагаюся стежити за змаганнями, хвилююся за наших дівчат, подумки підтримую команду. Навіть боюся задрімати з дитиною на руках: коли мені сниться фехтування, я смикаю рукою. І можу малечу злякати чи навіть травмувати... Фехтування - величезна частка мого життя. Відмовитися від цього неможливо.

За час вагітності я набрала 20 кілограмів. Та дуже швидко внормувала вагу. Тепер важу стільки ж, як тоді, коли фехтувала на Олімпіаді. Завдяки допомозі рідних дві-три години на день присвячую собі. Зазвичай, відсипаюся. І хочу нарешті вибратися у жіночий салон. А під час вагітності нарешті змогла начитатися. Раніше на це було так мало часу... У цей період у голову приходили філософські думки. Багато розмірковувала про те, яким буде моє життя після народження дітей. І як правильно їх виховувати.

Під час вагітності у мене з'явилося нове хобі - «Формула-1». А до того ніколи не могла й припустити, що дивитимуся ці перегони! Тепер шкодую про те, що не бачила, як ганяв легендарний Шумахер... Якось сіли ми з чоловіком дивитися телевізор. Він увімкнув «Формулу-1». Я просила знайти щось інше, та він почав переконувати, як це цікаво. Це було пряме включення з Монако. «І що тут може бути цікавого, - дивувалася я. - Траса якась не надто...» Та чоловік сказав, що це - найкраща траса. А потім почав розповідати все про гонщиків. І дуже швидко я відчула смак «Формули»!

- Яно, а яким було ваше фехтувальне дитинство?

- Пам'ятаю свої перші змагання - першість Львівської області у невеличкому залі на СКІФі. Я тоді посіла 20-е місце, не пройшла навіть першого кола. А вже наступний турнір у нашій фехтувальній школі «Галеон» я виграла. Тренери попросили кожного з учасників принести невеличкий подарунок. Ми всі презенти поклали на стіл, а після змагань кожен вибирав собі приз. Як переможниця я мала право вибирати першою. І взяла собі коробочку з пазлом.

Дітки фехтують нині у гарних, за розміром пошитих костюмах. А ми колись змагалися у «мішках», які застібалися збоку на металеві ґудзики (сміється). Коли я їхала на чемпіонат світу серед кадетів, мене у дорогу збирав весь наш зал. П'ятиборець Вадик Ткачук дав мені свій костюм. Це була чоловіча куртка, тим паче, застарілого зразка. Та, попри все, це був найкрутіший варіант, який тоді можна було уявити. Аби мене допустили до змагань, довелося з іншого костюма відпороти спеціальну фірмову нашивку і пришити її на потрібне місце на куртці. Маска у мене була на три розміри більша. Моїми були лишень шпаги, кросівки і гетри. Наступного року мій тренер Андрій Орліковський підійшов до директора ШВСМ: «Ми не можемо Яну на першість світу повезти - ні в чому...» Директор запитує: «Вона візьме медаль?» «Яна виграє перше місце», - запевнив Андрій Вікторович. Тож мені видали спортивний костюм, також завеликий - меншого не мали. І я вперше перемогла на кадетському чемпіонаті світу. Батьки не мали можливості купувати мені екіпірування. Задовольнялася тим, що нам видавали у збірній чи що купувало для мене місто. Тому, коли бачу діток у таких же стареньких костюмах, який був колись у мене, відчуваю до них особливу ніжність.

- Тренери і досі пам'ятають, як ви засмучувалися через поразки...

- Коли дивлюся, як через поразку плачуть діти, у мене серце розривається. Колись і я плакала так само гірко. Мені б хотілося, щоб усі були першими, щоб взагалі не було поразок. Але у спорті так не буває. Я і досі страшенно засмучуюсь, коли програю, деколи навіть не можу стримати сліз. Та це, насправді, нормально. Якщо спортсмена, маленького чи вже досвідченого, не розчаровують поразки, значить, спорт - не його призначення у житті. Значить, йому слід шукати себе в іншій діяльності. Без сильних емоцій - смутку, розчарування, якогось внутрішнього болю - не може бути повної самовіддачі на тренуваннях та у змагальних поєдинках.

- Тоді, багато років тому, мені здавалося, що кожен поєдинок для вас був справою життя і смерті...

- Це - правда. Один тренер з Хмельницького, Юрій Мазур, любив казати: «Шемякіна зла, як дві собаки». Я не фехтувала - билася за перемогу, часто з останніх сил. Визнавала лише перше місце. Ще у дитинстві у мені був якийсь стрижень, завдяки якому не опускала руки навіть у безвихідних ситуаціях. Ось ця внутрішня націленість на перемогу і стала фундаментом для моїх результатів. Адже, окрім цього, у мене немає якихось особливих здібностей, антропометричних даних тощо.

Автор: Олена Садовник

Джерело: «Високий замок»

 

До слова

У березні 2017 року у Львові під егідою Національного олімпійського комітету України з успіхом пройшов Всеукраїнський турнір з фехтування на шпагах на призи олімпійської чемпіонки Лондона-2012 Яни Шемякіної «Перші кроки - 2017». Для участі у цих змаганнях прибули юні мушкетери з усіх провідних фехтувальних шкіл України. Загалом, до Львова приїхали 150 дітей. Змагалися спортсмени з Києва, Харкова, Хмельницького, Ужгорода, Чернівців, Тернополя і Львова. За перемогу боролися дівчата та хлопці у вікових категоріях 8 років і молодші та 10-11 років.

Турнір, який тривав понад п'ять годин, закінчився яскравою церемонією нагородження.

Призи отримали всі, без винятку, учасники змагань «Перші кроки». Юні фехтувальники, яким не пощастило посісти місця у перших шістках своїх вікових категорій, отримали подарунки від НОК України. А найсильнішим учасникам турніру на призи Яни Шемякіної були вручені медалі, кубки та дипломи. Переможці ж отримали сертифікати на 2000 гривень на придбання необхідного фехтувального спорядження.