Ігор Табанюк
пройшов довгий шлях задля того, щоб сісти за штурвал літака. Коли вже це сталося
- зрозумів, що ніколи не припинить літати. Чоловік активно працює над відродженням
малої авіації у Коломиї, керує авіаційним гуртком, є власником кількох легких літаків,
підприємець.
Розповідь про шестиденну безвихідну ситуацію чоловіка на горі
у далеких Гімалаях, який залишився наодинці зі собою, про його силу духу та витримку.
Історія про те, як мрія може подолати будь-які труднощі на шляху. Розмова про життя
- з пілотом, парапланеристом з Коломиї Ігорем Табанюком.
- Чи пам'ятаєте свій перший
політ? Як це було?
- Так, це було у 1981-му році на аеродромі під Черніговом.
Емоції переповнювали, оскільки я йшов до цього дуже важко. У 16 років, коли я закінчив
школу, моєю мрією був вступ у льотне училище. Коли я пробував вступати, дуже хвилювався,
тому у мене був високий пульс. А коли пульс високий - літати заборонено. Наступного
року була така ж ситуація. Мені не вдавалося вступити декілька років поспіль. Я
навіть не доходив до іспитів. Я подався на строкову службу, і мені знову не вдалося,
«провалився» на медичній комісії. Тоді у мене почали опускатися руки. Я пішов в
інженерне училище, де розповів свою історію, про те, що вже три роки не можу вступити
в омріяне авіаційне. Так завдяки доброму серцю медсестри мені вдалося вступити.
Тому, коли я вже вперше вступив, подумав: «Нарешті я це зробив. Я переміг».
- Відтоді ви зрозуміли, що будете
займатися цією справою надалі?
- Я ніколи і не думав про будь-що інше. Я закінчив музичну
школу (скрипка, фортепіано), займався спортом (волейбол, біг), малював та робив
багато іншого, проте зі самого народження розумів, що стану пілотом. Мій батько
теж був військовим пілотом. Я вдячний своїй мамі за те, що вона дозволила мені літати,
не ставала на заваді, попри смерть батька в авіакатастрофі.
- Ви народилися на Сході. Як
потрапили у Коломию?
- Мій батько - родом з Вінниці, а мама - з далекого Сходу.
Батьки познайомилися у Фергані (місто на сході Узбекистану), де був розташований
полк батька, у якому він служив. Мама навчалася у музичному училищі, вона - хористка
та співачка. Я народився у Фергані. Хотів бути пілотом і вступив у Чернігівське
авіаційне училище. Після закінчення за розподілом я потрапив у Чортків, звідти -
у Мукачеве і тоді - у Коломию. У Коломиї я пробув чотири роки, далі потрапив в Угорщину,
згодом - у Азербайджан. Пробувши на останньому місці рік, я намагався повернутись
на Батьківщину. Написав рапорт, але мене не відпустили. Я аргументував тим, що маю
квартиру в Коломиї, попросив дозволили мені служити там. У результаті, незважаючи
на труднощі, у 1992-му році я потрапляю знову в Коломию, де почав службу і залишився
жити. Мені дуже сподобалося це місто, тут мені - комфортно.
- Ваш безпосередній спосіб пересування
- літак?
- Насправді, якщо заглибитись, то ще у радянські часи автомобілі
були в одиниць. Тоді вважалось, що машина - це не транспорт, а примха. Ніхто й не
мріяв про власний літак. Звісно, колись я фантазував про літак, малював на чернетці,
яким він має бути. Потім настав момент, коли я зіштовхнувся з бойовою авіацією і
збагнув, що без цього вже не зможу. Я вирішив, щойно я зароблю гроші - куплю собі
літак. Зараз розвиваю коломийський аеродром власними силами. Настає той момент,
коли ти розумієш, що літак - це зручно. Зараз літає чи не вся Європа. Багато держав,
менших за Україну, мають велику кількість літаків. У Чехії от, якщо хлопцю виповнилося
18 років і у нього немає пілотних прав - він не чоловік. Це - авіаційна держава,
в якій зосереджено три виробники авіаційної техніки. В Україні існують два, але
не дуже потужні, виробляють до 30-ти штук на рік. Ці літаки, здебільшого, транспортують
за кордон. Наші люди до цього ще не готові. Я чую багато нарікань на шум біля аеродрому,
а в Європі за щастя жити біля аеродрому, бо це - зручно, можна полетіти будь-куди,
коли тобі потрібно. Настає час, коли літаки - це вид пересування, а не примха.
- Що потрібно для того, щоб
стати пілотом?
- Сьогодні в Україні існують чотири чи п'ять авіаційних шкіл.
Це - приватні льотні школи і одна державна - Кіровоградська льотна академія. Насправді
приватні школи випускають більше пілотів, аніж академія. Спочатку вивчають теорію,
потім проходження медичної перевірки та практичне навчання, яке має 40 льотних годин,
і це - найдорожча частина у навчанні. У нас воно вартує 200 доларів за годину, тобто,
все загалом коштуватиме близько 10-ти - до 12-ти тисяч доларів. У Європі таке навчання
- дешевше.
- Розкажіть більше про пригоду
в Гімалаях. Які у вас були емоції та думки, коли ви перебували на самоті на скелі
без їжі, води та з хворим хребтом?
- Падіння тривало п'ять секунд, але за цей час промайнуло багато
думок. Гадаю, я тоді прийняв правильне рішення: не випускати запасний парашут.
Після того, коли я зачепився, подумав, що мені пощастило. Завжди
кажу, що мій ангел-охоронець - не білий, а чорний, тому що він працює, немов шахтар,
- без перерви.
Спочатку я думав, що приїде рятувальна операція, і мене врятують.
Рацією я передав на базу про те, що трапилося. На початку я був спокійний, але коли
наприкінці наступного дня стало зрозуміло, що група до мене не дійде - збагнув,
що потрібно діяти, виживати. По-друге, щороку я вітаю свого старшого сина з днем
народження, а тут я не можу додзвонитись. Через це мені було дуже прикро та соромно.
| |
Найскладніше, що було - це біль у хребті. Я робив собі знеболюючі
уколи, їх у мене було три штуки. Був впевнений, що мене знайдуть. Ця думка тримала,
але коли вже 48 годин - погана погода, коли ти ховаєшся від дощу, трусишся від холоду
- впевненість зникає. Я розумів, що проживу 21 день без їжі, та без води - до
10-ти днів. Я пив краплини води, проте зневоднення було дуже сильним. Моя голова
працювала на виживання, також за весь час я відчував відповідальність перед дружиною,
бо розумів, що вона мене шукає та хвилюється. Тільки одного разу було відчуття слабкості.
Я почав хвилюватися про те, що буде, якщо мене не знайдуть, чи мені вистачить сил...
Майнула погана думка: «Може, краще впасти зі скелі?» - але я одразу її відігнав,
розумів, що не можна так думати, налаштував себе на боротьбу. Після того, коли мене
знайшли, я телефоном порозмовляв із дружиною і заплакав.
- Чому так сталося? Що було
причиною падіння?
- Повітряні потоки дуже залежать від нагріву повітря. Коли
немає сонця та вітру - спокійно, але щойно нагрівається повітря - утворюються плями:
десь - світліші, десь - темні. У темних нагрів більший, тому відбувається турбулентність,
гальмування повітря. У мене стався захльост крила. Я проробив висхідну і потрапив
на спадну.
- Здається, найважливіше у цей
момент - це впоратися з панікою...
- Безперечно, паніка - це найстрашніше. Вона вимикає моторику
та розум. Тренувати це, напевно, неможливо. Лише глибоке знання для всіх цих процесів
дозволяють оволодіти собою, приймати правильні рішення.
- Ви займаєтеся розвитком коломийського
аеродрому. Що мотивує вас робити таку справу?
- Гадаю, причиною є любов до авіації. Спостерігаючи, що в усіх
регіонах розвивається ця справа, розумію, що в цьому є необхідність, за цим - майбутнє.
А ще я розумію, якщо не я, то - ніхто.
- Як вдається повз життєві негаразди,
пов'язані з авіацією, продовжувати літати?
- Важких випадків - дійсно багато. Я сам перевертався на літаку,
сідав на посадку без двигуна, у мене загинув син, та й ситуація у Гімалаях. Нібито,
ці речі мали б мене зупинити, але продовжую літати, не можу без цієї справи.
Автор: Сніжана Саманчук
Джерело: ТРК «Вежа»