Київську
поетесу Євгенію Чуприну вважають найексцентричнішою поетесою України. Вона - чи
не єдиний в світі член Спілки письменників України, який співає у панк-гурті. Вона
була літагентом класика українського нонконформізму письменника Олеся Ульяненка.
А після його смерті стала головою оргкомітету літературної премії його імені. Євгенія
Чуприна представляла на 24-му Форумі видавців у Львові свою книжку віршів «У шубі
на стиглому тілі», а також видавництво «Люта справа», де працює відповідальним секретарем,
і радо поспілкувалася з кореспондентом газети «Час і Події» Юрієм Атаманюком.
- Пані Євгеніє, що вас наштовхнуло
взятися за віршування і коли це сталося?
- Десь у 5-річному віці мене
навчили писати літери, і я почала користуватися цим вмінням. А ще я дивилася дитяче
кіно, де всі розмовляли віршами. Подумала, що так повинно бути, тому, коли бавилася
з дітьми, намагалася розмовляти саме так. У мене виходило, а в інших дітей - ні.
Зрештою, я завжди була поетесою.
- І ви не переставали писати?
- Так, я дуже серйозно до цього
ставилася. Виходить, що маю вже понад 40 років творчої кар'єри.
- А хто ваші батьки? Може, вам
щось генетично передалося? Чи це було винятково?
- Коли людина танцює на дроті,
всі розуміють, що це не якийсь там талант, це людина просто навчилася. Так і в поета.
Не треба сподіватися на талант, треба набити руку.
Щодо батьків. Мама - біохімік,
лауреат державної премії. Тато - математик. Дід по мамі був юристом. Він редагував
карний кодекс СРСР. Бабця працювала в лікарні. Дід по татові, а також і бабця -
лікарі. Я вважаю, що мене таки досить правильно виховали як поета, бо не забивали
голову духовністю, а дали здорові медично-юридичні поняття.
- А хіба можна навчитися бути
поетом, письменником за умови, якщо постійно над собою працювати?
- Я багато над цим думала, експериментувала.
Протягом двох років була керівником студії у павлівській психлікарні. Власно, це
не лікарня, а інститут, причому, найбільший у Європі. Я намагалася розробити якусь
методику, як навчити людей добре писати. Для цього мені була потрібна співпраця
з фахівцями-медиками, але не змогла нікого цим зацікавити.
| |
| Розкладка літератури «Лютої справи» на 24-му Форумі видавців |
- Якою була ваша поезія у молодшому,
середньому і старшому шкільному віці? Вона мінялася час від часу? Вдосконалювалася?
- Багато писала про природу.
Згодом полюбила пародії, стилізації і теми, не зовсім дитячі. При тому ж, ми вундеркіндили
паралельно з Нікою Турбіною, я придивлялася і думала, що така вже здоровезна діваха
і пише такі незграбні поезії. Підроблялася й під її стиль, мовляв, теж так можу.
Але не могла - я завжди була блазнем, не була наділена даром пафосної занудності.
До речі, в Полежаки, здається, така ж ситуація.
- Чи ваші шкільні вірші друкувалися
в дитячих чи недитячих газетах або журналах?
- Тоді ще був Брежнєв. Тому
такі вільнодумні діти, як я, абсолютно не мали шансів. Я була скептична, не поважала
радянську владу. Так мене виховувала мама. Мій дід, той що був верховним суддею,
був ідейним комуністом, але віруючим. Він багато мені розповідав про суспільство,
про закони.
- Ви народилися і виростали
у Києві?
- Так. Писала російською мовою,
бо таке було моє середовище. Зрештою, я навіть не розуміла української. Зате в мене
була дуже гарна російська. У школі був предмет «українська мова», але він був розрахований
на тих дітей, у кого в селі є дідусі і бабці, а отже, на базові знання. А мої всі
дідусі й бабці жили на Печерську. Школа теж була на Печерську. Там вчителька одна
була, котра казала: «Дайте мені днєвник», «перестаньте наді мною здиватися». Були
і нормальні вчительки, але якось швидко мінялися.
- Зараз розмовляєте українською
прекрасно. Коли і за яких обставин вивчили?
- Мій тато - українець, має
запорізьке коріння. Чуприна же ж. Іноді він любив співати українською, кидав дотепи.
Зрозуміло, що цього було недостатньо для поповнення словникового запасу, але вплинуло
на самоусвідомлення.
Після закінчення школи я прибилася
до літературної студії, де були російськомовні поети. Чомусь вони викликали в мене
відразу. Я зрозуміла, що мені не подобається все те, що їм подобається, і взагалі,
вони неприємні. Тоді, можливо, я зрозуміла, що я - панк. Потім в університеті знайшла
собі україномовних друзів. Проте, українська мова мені не давалася, і я розмовляла
приблизно так, як Азаров, або й гірше. І мої українські друзі просили, щоб я розмовляла
російською. Якщо в тебе нема справжньої української, то не тратьте, куме, сили -
вважали вони. Тож я й далі писала російською і вже навіть починала робити собі ім'я
як російська поетеса. Навіть дійшло до того, що почала друкуватися в США з Аксьоновим,
Ахмадуліною.
- Це були російські видання
в США?
- Так. Зрештою, я і в Московії
друкувалася нормально. Але все рівно в російській літературі у мене було якесь маргінальне
становище, бо вони знали, що я - пихата «хохлушка». Вважали, що коли я приваблива
жінка, то не можу бути талановитою. У нас тут майже всі поетеси гарні, це - норма.
А там ти вийшла на сцену, а на тебе дивляться, як кіт на сало. Потім думають: «Я
легко залізу їй у штани, якщо запропоную друкуватися». Це дуже бридко. До того ж,
геть фамільярні. Хтось Висоцького любить. Висоцький, в принципі, нормальне хобі,
та нащо звати його Володею. Добре, що хоч Пушкіна Санькою не називають.
- Як перейшли в українську поезію?
| |
Гурт «Вапно» | |
- Деякий час я тинялася, працювала
у глянцевих журналах. Одного разу брала інтерв'ю у Сергія Жадана і зрозуміла, що
це він відкриває шлях для таких, як я. Він же створив наш сучасний літературний
канон. А без канону важко. З кожного села приходить людина і каже: «Як ти смішно
розмовляєш!» Над російською мовою ніхто не сміється. Нею розмовляють добре, чи ніяк.
Тому російською можеш розмовляти, як завгодно, а українською - до тебе завжди хтось
придовбеться. Отже, Жадан запропонував таку мову, яку можна взяти на озброєння сучасній
міській людині. Він - харизматичний, і в ньому є щось від місіонера. Завдяки Жаданові
я почала писати українською. Спочатку у мене нічого не виходило. У мене досі є до
себе претензії.
- Але ж пишете українською?
- Пишу. І виходить навіть краще,
ніж у багатьох. Я так довго ходила хвостом за письменниками, слухала їх і перекладала.
Перекладала того ж Жадана. Потім зустріла Олеся Ульяненка. Я тоді працювала в чоловічому
глянці заступником головного редактора. Там писали колонки Жадан, Ульяненко і російський
письменник Горчев. Коли я занурилася у мову Ульяненка, то зрозуміла, що вона мені
підходить більше, ніж мова Жадана. Вона більш чуттєва, мальовнича і виразна.
- Ульяненко раніше теж був російськомовним?
- Ніколи. Він - з україномовної
родини. У нього була справжня полтавська говірка. Ульяненко почав працювати над
канонами, коли Жадан ще був луганською дитиною. У них різниця у 12 років. Мені здається,
що саме він Жадана поставив на шлях своїм прикладом.
- Часто дівчата у школі пишуть
вірші. Здебільшого, про невдале кохання. У вас щось було таке?
- Я досі їх пишу. Найновіші
вірші на цю тему - в моїй новій збірці «У шубі на стиглому тілі». Бо невдале кохання
- прекрасна тема, безпрограшна. Взагалі, я пишу все, що можу написати. Я сприймаю
як виклик існування такого жанру, де я не спробувала себе.
- Коли ви почали писати еротичну
поезію?
- Ото я прийшла на літературну
студію, а на мене почали ласо дивитися малосексуальні чоловіки, котрі вважали себе
поетами. Я почала щось їм читати про сніг, а вони кажуть: «О, еротична поезія»!
Про муху - «О, еротична поезія!» Тоді я подумала: «То ви ще не знаєте, що таке еротична
поезія». І написала. Вірш був російською мовою з матюками «Еротічєскоє стіхотворєніє
випускніка літінститута ім. Горькава». «Как бутта ти кавота блізкава іщо с вайни
нє даждалась». Коли я це зачитала, літзалицяльники зрозуміли - щось пішло не так.
- Десь у пресі я читав, що ви
є ідеологом української інтимної лірики... Ви це заперечите чи підтвердите?
- Колись, будучи ще російськомовною
поетесою, я приєдналася до поетичного Ордену куртуазних маньєристів, де була Абатісою
Інстітута паслушніц. Я чи не єдина жінка, яка пише точно в канонах куртуазного маньєризму.
Коли моя поезія почала з'являтися в Інтернеті, всі взагалі подумали, що це чоловік
пише, бо занадто все це зухвало. Потім я подумала, що мені треба зробити жіночу
філію цієї групи. І ми зробили куртуазний матріархат. Згодом запросили до себе їхнього
Великого Магістра - Вадіка Степанцова. Навіть підбурили його заспівати на Майдані.
І він заспівав, частково навіть українською. Але коли забрали Крим, то в ньому прокинувся
ватник, і я припинила стосунки з куртуазними маньєристами.
Причому, коли почався Майдан,
то вже було не до того. Я потрапила на Мистецький барбакан, який більше відповідав
моєму темпераменту. Це була відкрита арт-галерея посеред Хрещатика. Я там займалась
літературною програмою, а згодом стала упорядником антології «Мистецький барбакан.
Трикутник 92» видавництва «Люта справа», де я тепер працюю.
- Розкажіть про це видавництво.
Що воно видає?
- Воно є
невеликим, але харизматичним. Видає, здебільшого, нетипових авторів. Ми якраз презентували
повісті Ульяненка, розпродали Полежаку, переклали білоруською Семесюка. Взагалі,
видаємо різними мовами. Наприклад, пропонуємо книжку Олексія Нікітіна «Санитар с
Институтской». Це - мій чоловік, причому, один із найкращих сучасних російських
письменників. Він - досить патріотичний, у нього державницька позиція стосовно України.
Ми двоє народилися у Києві і прожили тут усе життя. Він описав події на Майдані
й розраховував на те, що його прочитають у Росії. Мешканці цієї країни мені уже
давно байдужі, а от він хоче, щоб вони щось зрозуміли.
Ще одна перевага «Лютої справи»
- яскрава маскулінність.
- І як вам працюється з чоловіками?
- Дуже добре. Крім того, я ще
співаю у чоловічому панк-гурті «Вапно». Я чоловіків розумію значно краще, ніж жінок.
- У СРСР, кажуть, не було еротичної
поезії. Але знаємо безліч прикладів, що вона була. Той же Павличко, Сосюра...
- Так і в російській теж, в
принципі. Є щось навіть в асексуального Бродського, хоч дуже незграбне, кволе та
імперське. А українці більш естетичні. До речі, Леся Мудрак захистила дисертацію
про українську еротичну поезію. Вона багато що знає напам'ять.
- А в якому зараз стані українська
еротична поезія? Чи ця ніша достатньо заповнена? У кого краще виходить - мужчин
чи жінок?
- Поезія не повинна бути спеціально
еротичною - вона повинна бути просякнута еротизмом. Ну, скажімо, той же Полежака.
Він має репутацію сатирика, але насправді він - сатир. У Лазуткіна теж гарно виходить,
бо він так чутливо домінує. Бувають поети на кшталт Крюгера. Воно в нього ніби не
зовсім еротика, але, все ж таки, не порнографія.
Так, в чоловіків еротика виходить
краще, бо їх цікавить сам процес. Жінки-поетеси дбають більше про результат, причому,
їм хочеться неможливого. Їх постійно хтось покидає, вони нереалізовані. А хочеться
бачити самодостатню жінку, яка звабила чоловіка, насолодилася, пішла, але залишає
по собі присмак таємниці. Але є й жінки, які більш-менш пишуть еротично чи хоч такими
виглядають.
- Як ви ставитесь до того, коли
в поезії речі називають своїми іменами?
- Називати речі своїми іменами
- це і є поезія. Речі й їхні імена - нерозривні. А більшість людей, навпаки, вважають,
що поет має писати про риб і про равликів, ніби на щось натякаючи, але не казати
нічого від щирого серця.
- Вас єднала тісна творча співпраця
з Олесем Ульяненком. Ким він був для вас?
- Не дуже творча. Ми не були
Ільфом і Петровим. Я була його літагентом, а він для мене - вчителем і духовним
наставником. По-перше, я хотіла вивчити таку українську, як у нього. По-друге, я
вчилася ставленню до життя. І не забуваймо, що я завжди поважала панк-рух, а він
був іконою панку.
- Твори Ульяненка не сприймали...
- Почнемо з того, що він був
наймолодшим лауреатом Шевченківської премії, яку отримав за свій дебютний роман
«Сталінка», де були матюки і брутальні моменти. За такий крутий роман шевченківську
премію ніколи більше не давали і, мабуть, не дадуть. А він його тоді ще навіть книжкою
не видав, а тільки в журналі опублікував.
- Взагалі не був виданий книжкою?
- Був виданий двічі у видавництві
«Фоліо», але вже після того, коли отримав премію. Так сталося, що я - єдина людина,
яка орієнтується у його текстах. Всі свої твори за останні три роки життя Ульяненко
дублював на моєму комп'ютері. І коли після смерті вкрали його робочий комп'ютер,
то єдині доступні для роботи рукописи залишилися у мене.
| |
| Олесь Ульяненко та Євгенія Чуприна на презентації роману «Жінка його мрії», Луцьк, 2009 р. |
- Мабуть, відчував, що з ним
щось станеться?
- Звісно, йому погрожували.
- Кому він заважав? Чи, може,
його творчість заважала?
- Творчість, бо насправді він
був доволі авторитетним. Його знали, його читали. У нього що не роман, то проблема
для ФСБ. Наприклад, критикував московську церкву. Коли Ульяненко зрозумів, що його
доля уже вирішена, і він дострибався, то намагався якнайбільше написати. Його почали
залякувати рідними. Лякали також і мною. Мені навіть доводилось самій розмовляти
з цими людьми.
- І ви їм щось пообіцяли?
- Вони мені не сказали, що хочуть.
Просто залякували. Ульяненка цькували, його, схоже, намагалися «вграти» всіма способами.
У нього були сильні болі після їди, він втрачав свідомість, а в нашій спілчанській
лікарні сказали, що в нього авітаміноз. Коли я повела його до приватного лікаря,
то йому сказали, що в нього панкреатит і треба негайно лягати в стаціонар, бо помре.
Грошей на лікування не було, але Ульяненко боровся за життя, і його поклали до Феофанії.
Панкреатит вилікували, але прописали якісь дивні ліки, ніби снодійні, які на нього
геть погано впливали. Він це теж помітив і знову пішов до Феофанії, в інше відділення.
Потім почалася історія із забороною його роману. До нього телефонували і погрожували.
Не хотіли, щоби подавав до суду позов проти Нацкомморалі. Але він все рівно подав.
Його справу вів відомий адвокат Олег Веремієнко.
- І досягнув якогось результату?
- Звісно. Були задовільнені
вимоги Ульяненка-позивача. Він вимагав, щоб його книжка повернулася на полиці, і
щоб були зняті звинувачення у порнографії. І це все було зроблено.
- Як ви дізналися про смерть
Ульяненка?
- Він не відповідав на дзвінки.
Всю ніч я йому марно телефонувала, потім ми пішли з поетом Сашком Моцаром і виявили
труп. Я намагалася піти одразу і з'ясувати, що сталося, але боялася йти сама. А
Моцар знайшов час лише зранку. Причому, наверх піднімався саме він, звідти мені
зателефонував, а я пішла в дільницю міліції, яка розташована у його під'їзді, писати
заяву. Після чого нас відсторонили й погодилися співпрацювати лише з певними людьми,
ніби представниками Спілки письменників, з якими їм було зручно підтримувати сумнівну
діяльність.
Розслідування смерті проводилося
незадовільно. Ніхто не допитував сусідів, які бачили, як вночі з квартири Ульяненка
виходили якісь люди. Сусіди про це навіть сказали телеканалу. Невідомо, чи проводився
розтин. Тіло було без одягу і стягнене з ліжка. Лежав на животі, ноги були трошки
підняті. В подушці ми виявили встромлений 5-кубовий порожній шприц. Є версія, що
йому могли зробити кисневий тромб або примусово, або обманувши довіру. Крім того,
по всій квартирі було ввімкнуте світло. Ульяненко взагалі економив електрику і любив
ходити у темряві, а в ту пору сонце ще й било йому у вікна. До того ж, були відчинені
двері. Тобто, людина гола з відкритими дверима. Це не схоже на Ульяненка. Він був
доволі сором'язливим. Знаю, що він був абсолютно тверезим і в нормальному психічному
стані, бо приблизно за півгодини до його смерті ми розмовляли по телефону і домовлялися
про зустріч. З'ясувалося, що він багатьом телефонував, очевидно відчував, що з ним
щось станеться.
Виглядало так, що його вбили
через квартиру, бо та квартира дісталася слідчому, але я думаю, що ні, бо йому давно
погрожували з приводу Нацкомморалі.
- Виявляється, ви не лише пишете,
але ще й співаєте в гурті «Вапно». Яку музику пропагуєте?
- Наш гурт - молодий. Йому -
лише рік. Зараз у нас 13 композицій, і ми потроху пишемо альбом. Плануємо нарешті
зняти кліп. От нещодавно на запис трьох композицій завітав Олександр Піпа й заспівав
бек-вокал. Цікаво, що воно вийде.
А пропагуємо ми гучну музику з барабанами. Нам часто пропонують, щоби ми прогнулися
і зробили акустичний проект для кволенької сцени, бо молодому колективу нескромно
розраховувати на щось більше, це занадто дорого і пишно. Та ми на таке не підемо.