Київську поетесу Євгенію Чуприну вважають найексцентричнішою поетесою України. Вона - чи не єдиний в світі член Спілки письменників України, який співає у панк-гурті. Вона була літагентом класика українського нонконформізму письменника Олеся Ульяненка. А після його смерті стала головою оргкомітету літературної премії його імені. Євгенія Чуприна представляла на 24-му Форумі видавців у Львові свою книжку віршів «У шубі на стиглому тілі», а також видавництво «Люта справа», де працює відповідальним секретарем, і радо поспілкувалася з кореспондентом газети «Час і Події» Юрієм Атаманюком.

- Пані Євгеніє, що вас наштовхнуло взятися за віршування і коли це сталося?

- Десь у 5-річному віці мене навчили писати літери, і я почала користуватися цим вмінням. А ще я дивилася дитяче кіно, де всі розмовляли віршами. Подумала, що так повинно бути, тому, коли бавилася з дітьми, намагалася розмовляти саме так. У мене виходило, а в інших дітей - ні. Зрештою, я завжди була поетесою.

- І ви не переставали писати?

- Так, я дуже серйозно до цього ставилася. Виходить, що маю вже понад 40 років творчої кар'єри.

- А хто ваші батьки? Може, вам щось генетично передалося? Чи це було винятково?

- Коли людина танцює на дроті, всі розуміють, що це не якийсь там талант, це людина просто навчилася. Так і в поета. Не треба сподіватися на талант, треба набити руку.

Щодо батьків. Мама - біохімік, лауреат державної премії. Тато - математик. Дід по мамі був юристом. Він редагував карний кодекс СРСР. Бабця працювала в лікарні. Дід по татові, а також і бабця - лікарі. Я вважаю, що мене таки досить правильно виховали як поета, бо не забивали голову духовністю, а дали здорові медично-юридичні поняття.

- А хіба можна навчитися бути поетом, письменником за умови, якщо постійно над собою працювати?

- Я багато над цим думала, експериментувала. Протягом двох років була керівником студії у павлівській психлікарні. Власно, це не лікарня, а інститут, причому, найбільший у Європі. Я намагалася розробити якусь методику, як навчити людей добре писати. Для цього мені була потрібна співпраця з фахівцями-медиками, але не змогла нікого цим зацікавити.

	Розкладка літератури «Лютої справи» на 24-му Форумі видавців

- Якою була ваша поезія у молодшому, середньому і старшому шкільному віці? Вона мінялася час від часу? Вдосконалювалася?

- Багато писала про природу. Згодом полюбила пародії, стилізації і теми, не зовсім дитячі. При тому ж, ми вундеркіндили паралельно з Нікою Турбіною, я придивлялася і думала, що така вже здоровезна діваха і пише такі незграбні поезії. Підроблялася й під її стиль, мовляв, теж так можу. Але не могла - я завжди була блазнем, не була наділена даром пафосної занудності. До речі, в Полежаки, здається, така ж ситуація.

- Чи ваші шкільні вірші друкувалися в дитячих чи недитячих газетах або журналах?

- Тоді ще був Брежнєв. Тому такі вільнодумні діти, як я, абсолютно не мали шансів. Я була скептична, не поважала радянську владу. Так мене виховувала мама. Мій дід, той що був верховним суддею, був ідейним комуністом, але віруючим. Він багато мені розповідав про суспільство, про закони.

- Ви народилися і виростали у Києві?

- Так. Писала російською мовою, бо таке було моє середовище. Зрештою, я навіть не розуміла української. Зате в мене була дуже гарна російська. У школі був предмет «українська мова», але він був розрахований на тих дітей, у кого в селі є дідусі і бабці, а отже, на базові знання. А мої всі дідусі й бабці жили на Печерську. Школа теж була на Печерську. Там вчителька одна була, котра казала: «Дайте мені днєвник», «перестаньте наді мною здиватися». Були і нормальні вчительки, але якось швидко мінялися.

- Зараз розмовляєте українською прекрасно. Коли і за яких обставин вивчили?

- Мій тато - українець, має запорізьке коріння. Чуприна же ж. Іноді він любив співати українською, кидав дотепи. Зрозуміло, що цього було недостатньо для поповнення словникового запасу, але вплинуло на самоусвідомлення.

Після закінчення школи я прибилася до літературної студії, де були російськомовні поети. Чомусь вони викликали в мене відразу. Я зрозуміла, що мені не подобається все те, що їм подобається, і взагалі, вони неприємні. Тоді, можливо, я зрозуміла, що я - панк. Потім в університеті знайшла собі україномовних друзів. Проте, українська мова мені не давалася, і я розмовляла приблизно так, як Азаров, або й гірше. І мої українські друзі просили, щоб я розмовляла російською. Якщо в тебе нема справжньої української, то не тратьте, куме, сили - вважали вони. Тож я й далі писала російською і вже навіть починала робити собі ім'я як російська поетеса. Навіть дійшло до того, що почала друкуватися в США з Аксьоновим, Ахмадуліною.

- Це були російські видання в США?

- Так. Зрештою, я і в Московії друкувалася нормально. Але все рівно в російській літературі у мене було якесь маргінальне становище, бо вони знали, що я - пихата «хохлушка». Вважали, що коли я приваблива жінка, то не можу бути талановитою. У нас тут майже всі поетеси гарні, це - норма. А там ти вийшла на сцену, а на тебе дивляться, як кіт на сало. Потім думають: «Я легко залізу їй у штани, якщо запропоную друкуватися». Це дуже бридко. До того ж, геть фамільярні. Хтось Висоцького любить. Висоцький, в принципі, нормальне хобі, та нащо звати його Володею. Добре, що хоч Пушкіна Санькою не називають.

- Як перейшли в українську поезію?

Гурт «Вапно»

- Деякий час я тинялася, працювала у глянцевих журналах. Одного разу брала інтерв'ю у Сергія Жадана і зрозуміла, що це він відкриває шлях для таких, як я. Він же створив наш сучасний літературний канон. А без канону важко. З кожного села приходить людина і каже: «Як ти смішно розмовляєш!» Над російською мовою ніхто не сміється. Нею розмовляють добре, чи ніяк. Тому російською можеш розмовляти, як завгодно, а українською - до тебе завжди хтось придовбеться. Отже, Жадан запропонував таку мову, яку можна взяти на озброєння сучасній міській людині. Він - харизматичний, і в ньому є щось від місіонера. Завдяки Жаданові я почала писати українською. Спочатку у мене нічого не виходило. У мене досі є до себе претензії.

- Але ж пишете українською?

- Пишу. І виходить навіть краще, ніж у багатьох. Я так довго ходила хвостом за письменниками, слухала їх і перекладала. Перекладала того ж Жадана. Потім зустріла Олеся Ульяненка. Я тоді працювала в чоловічому глянці заступником головного редактора. Там писали колонки Жадан, Ульяненко і російський письменник Горчев. Коли я занурилася у мову Ульяненка, то зрозуміла, що вона мені підходить більше, ніж мова Жадана. Вона більш чуттєва, мальовнича і виразна.

- Ульяненко раніше теж був російськомовним?

- Ніколи. Він - з україномовної родини. У нього була справжня полтавська говірка. Ульяненко почав працювати над канонами, коли Жадан ще був луганською дитиною. У них різниця у 12 років. Мені здається, що саме він Жадана поставив на шлях своїм прикладом.

- Часто дівчата у школі пишуть вірші. Здебільшого, про невдале кохання. У вас щось було таке?

- Я досі їх пишу. Найновіші вірші на цю тему - в моїй новій збірці «У шубі на стиглому тілі». Бо невдале кохання - прекрасна тема, безпрограшна. Взагалі, я пишу все, що можу написати. Я сприймаю як виклик існування такого жанру, де я не спробувала себе.

- Коли ви почали писати еротичну поезію?

- Ото я прийшла на літературну студію, а на мене почали ласо дивитися малосексуальні чоловіки, котрі вважали себе поетами. Я почала щось їм читати про сніг, а вони кажуть: «О, еротична поезія»! Про муху - «О, еротична поезія!» Тоді я подумала: «То ви ще не знаєте, що таке еротична поезія». І написала. Вірш був російською мовою з матюками «Еротічєскоє стіхотворєніє випускніка літінститута ім. Горькава». «Как бутта ти кавота блізкава іщо с вайни нє даждалась». Коли я це зачитала, літзалицяльники зрозуміли - щось пішло не так.

- Десь у пресі я читав, що ви є ідеологом української інтимної лірики... Ви це заперечите чи підтвердите?

- Колись, будучи ще російськомовною поетесою, я приєдналася до поетичного Ордену куртуазних маньєристів, де була Абатісою Інстітута паслушніц. Я чи не єдина жінка, яка пише точно в канонах куртуазного маньєризму. Коли моя поезія почала з'являтися в Інтернеті, всі взагалі подумали, що це чоловік пише, бо занадто все це зухвало. Потім я подумала, що мені треба зробити жіночу філію цієї групи. І ми зробили куртуазний матріархат. Згодом запросили до себе їхнього Великого Магістра - Вадіка Степанцова. Навіть підбурили його заспівати на Майдані. І він заспівав, частково навіть українською. Але коли забрали Крим, то в ньому прокинувся ватник, і я припинила стосунки з куртуазними маньєристами.

Причому, коли почався Майдан, то вже було не до того. Я потрапила на Мистецький барбакан, який більше відповідав моєму темпераменту. Це була відкрита арт-галерея посеред Хрещатика. Я там займалась літературною програмою, а згодом стала упорядником антології «Мистецький барбакан. Трикутник 92» видавництва «Люта справа», де я тепер працюю.

- Розкажіть про це видавництво. Що воно видає?

- Воно є невеликим, але харизматичним. Видає, здебільшого, нетипових авторів. Ми якраз презентували повісті Ульяненка, розпродали Полежаку, переклали білоруською Семесюка. Взагалі, видаємо різними мовами. Наприклад, пропонуємо книжку Олексія Нікітіна «Санитар с Институтской». Це - мій чоловік, причому, один із найкращих сучасних російських письменників. Він - досить патріотичний, у нього державницька позиція стосовно України. Ми двоє народилися у Києві і прожили тут усе життя. Він описав події на Майдані й розраховував на те, що його прочитають у Росії. Мешканці цієї країни мені уже давно байдужі, а от він хоче, щоб вони щось зрозуміли.

Ще одна перевага «Лютої справи» - яскрава маскулінність.

- І як вам працюється з чоловіками?

- Дуже добре. Крім того, я ще співаю у чоловічому панк-гурті «Вапно». Я чоловіків розумію значно краще, ніж жінок.

- У СРСР, кажуть, не було еротичної поезії. Але знаємо безліч прикладів, що вона була. Той же Павличко, Сосюра...

- Так і в російській теж, в принципі. Є щось навіть в асексуального Бродського, хоч дуже незграбне, кволе та імперське. А українці більш естетичні. До речі, Леся Мудрак захистила дисертацію про українську еротичну поезію. Вона багато що знає напам'ять.

- А в якому зараз стані українська еротична поезія? Чи ця ніша достатньо заповнена? У кого краще виходить - мужчин чи жінок?

- Поезія не повинна бути спеціально еротичною - вона повинна бути просякнута еротизмом. Ну, скажімо, той же Полежака. Він має репутацію сатирика, але насправді він - сатир. У Лазуткіна теж гарно виходить, бо він так чутливо домінує. Бувають поети на кшталт Крюгера. Воно в нього ніби не зовсім еротика, але, все ж таки, не порнографія.

Так, в чоловіків еротика виходить краще, бо їх цікавить сам процес. Жінки-поетеси дбають більше про результат, причому, їм хочеться неможливого. Їх постійно хтось покидає, вони нереалізовані. А хочеться бачити самодостатню жінку, яка звабила чоловіка, насолодилася, пішла, але залишає по собі присмак таємниці. Але є й жінки, які більш-менш пишуть еротично чи хоч такими виглядають.

- Як ви ставитесь до того, коли в поезії речі називають своїми іменами?

- Називати речі своїми іменами - це і є поезія. Речі й їхні імена - нерозривні. А більшість людей, навпаки, вважають, що поет має писати про риб і про равликів, ніби на щось натякаючи, але не казати нічого від щирого серця.

- Вас єднала тісна творча співпраця з Олесем Ульяненком. Ким він був для вас?

- Не дуже творча. Ми не були Ільфом і Петровим. Я була його літагентом, а він для мене - вчителем і духовним наставником. По-перше, я хотіла вивчити таку українську, як у нього. По-друге, я вчилася ставленню до життя. І не забуваймо, що я завжди поважала панк-рух, а він був іконою панку.

- Твори Ульяненка не сприймали...

- Почнемо з того, що він був наймолодшим лауреатом Шевченківської премії, яку отримав за свій дебютний роман «Сталінка», де були матюки і брутальні моменти. За такий крутий роман шевченківську премію ніколи більше не давали і, мабуть, не дадуть. А він його тоді ще навіть книжкою не видав, а тільки в журналі опублікував.

- Взагалі не був виданий книжкою?

- Був виданий двічі у видавництві «Фоліо», але вже після того, коли отримав премію. Так сталося, що я - єдина людина, яка орієнтується у його текстах. Всі свої твори за останні три роки життя Ульяненко дублював на моєму комп'ютері. І коли після смерті вкрали його робочий комп'ютер, то єдині доступні для роботи рукописи залишилися у мене.

	Олесь Ульяненко та Євгенія Чуприна на презентації роману «Жінка його мрії», Луцьк, 2009 р.

- Мабуть, відчував, що з ним щось станеться?

- Звісно, йому погрожували.

- Кому він заважав? Чи, може, його творчість заважала?

- Творчість, бо насправді він був доволі авторитетним. Його знали, його читали. У нього що не роман, то проблема для ФСБ. Наприклад, критикував московську церкву. Коли Ульяненко зрозумів, що його доля уже вирішена, і він дострибався, то намагався якнайбільше написати. Його почали залякувати рідними. Лякали також і мною. Мені навіть доводилось самій розмовляти з цими людьми.

- І ви їм щось пообіцяли?

- Вони мені не сказали, що хочуть. Просто залякували. Ульяненка цькували, його, схоже, намагалися «вграти» всіма способами. У нього були сильні болі після їди, він втрачав свідомість, а в нашій спілчанській лікарні сказали, що в нього авітаміноз. Коли я повела його до приватного лікаря, то йому сказали, що в нього панкреатит і треба негайно лягати в стаціонар, бо помре. Грошей на лікування не було, але Ульяненко боровся за життя, і його поклали до Феофанії. Панкреатит вилікували, але прописали якісь дивні ліки, ніби снодійні, які на нього геть погано впливали. Він це теж помітив і знову пішов до Феофанії, в інше відділення. Потім почалася історія із забороною його роману. До нього телефонували і погрожували. Не хотіли, щоби подавав до суду позов проти Нацкомморалі. Але він все рівно подав. Його справу вів відомий адвокат Олег Веремієнко.

- І досягнув якогось результату?

- Звісно. Були задовільнені вимоги Ульяненка-позивача. Він вимагав, щоб його книжка повернулася на полиці, і щоб були зняті звинувачення у порнографії. І це все було зроблено.

- Як ви дізналися про смерть Ульяненка?

- Він не відповідав на дзвінки. Всю ніч я йому марно телефонувала, потім ми пішли з поетом Сашком Моцаром і виявили труп. Я намагалася піти одразу і з'ясувати, що сталося, але боялася йти сама. А Моцар знайшов час лише зранку. Причому, наверх піднімався саме він, звідти мені зателефонував, а я пішла в дільницю міліції, яка розташована у його під'їзді, писати заяву. Після чого нас відсторонили й погодилися співпрацювати лише з певними людьми, ніби представниками Спілки письменників, з якими їм було зручно підтримувати сумнівну діяльність.

Розслідування смерті проводилося незадовільно. Ніхто не допитував сусідів, які бачили, як вночі з квартири Ульяненка виходили якісь люди. Сусіди про це навіть сказали телеканалу. Невідомо, чи проводився розтин. Тіло було без одягу і стягнене з ліжка. Лежав на животі, ноги були трошки підняті. В подушці ми виявили встромлений 5-кубовий порожній шприц. Є версія, що йому могли зробити кисневий тромб або примусово, або обманувши довіру. Крім того, по всій квартирі було ввімкнуте світло. Ульяненко взагалі економив електрику і любив ходити у темряві, а в ту пору сонце ще й било йому у вікна. До того ж, були відчинені двері. Тобто, людина гола з відкритими дверима. Це не схоже на Ульяненка. Він був доволі сором'язливим. Знаю, що він був абсолютно тверезим і в нормальному психічному стані, бо приблизно за півгодини до його смерті ми розмовляли по телефону і домовлялися про зустріч. З'ясувалося, що він багатьом телефонував, очевидно відчував, що з ним щось станеться.

Виглядало так, що його вбили через квартиру, бо та квартира дісталася слідчому, але я думаю, що ні, бо йому давно погрожували з приводу Нацкомморалі.

- Виявляється, ви не лише пишете, але ще й співаєте в гурті «Вапно». Яку музику пропагуєте?

- Наш гурт - молодий. Йому - лише рік. Зараз у нас 13 композицій, і ми потроху пишемо альбом. Плануємо нарешті зняти кліп. От нещодавно на запис трьох композицій завітав Олександр Піпа й заспівав бек-вокал. Цікаво, що воно вийде.

А пропагуємо ми гучну музику з барабанами. Нам часто пропонують, щоби ми прогнулися і зробили акустичний проект для кволенької сцени, бо молодому колективу нескромно розраховувати на щось більше, це занадто дорого і пишно. Та ми на таке не підемо.