Творчість українського естрадного співака Павла Зіброва, здебільшого, присвячена жінкам і коханню. Співак навіть створив Всеукраїнське громадське об'єднання «Партія шанувальників жінок». Павла Зіброва вважають «улюбленцем жінок», а головний його глядач, безперечно, представниці кращої половини людства.

Павло Зібров із дружиною Мариною

У розмові з кореспондентом газети «Час і Події» Юрієм Атаманюком співак розповів про свій шлях до творчості, про цікаві випадки під час гастролей і про те, як шанувати жінок.

- Пане Павле, ви - обдарований музикант, композитор та естрадний співак. Це - спадковість чи велике бажання?

- Це - запрограмовано. Ми жили неподалік сільського клубу і часто чули музику з гучномовців. На цій музиці я виховувався. Звучали пісні українські народні, естрадні, а також радянські на кшталт «Здравствуй, земля целінная». Уже з двох років, відколи себе пам'ятаю, ще не вмів розмовляти, а вже щось мугикав і наспівував. Мабуть, без слів, але музику ловив з льоту. Коли мені було три роки, а братові Володі - шість, батьки створили сімейний ансамбль. Володя грав на баяні, я - на бубні, а батько - на балалайці. Мама шила нам костюми і наспівувала пісні, які ми схоплювали миттєво. Батько зробив на подвір'ї невеликий майданчик, щоб ми почували себе як на сцені. Я виходив на майданчик і казав: «Для вас співає заслужений артист України Павло Зібров і Володимир Зібров». Володю я не оголошував заслуженим чи народним. Так воно і справдилося.

Мій батько родом з Росії (з Курської області), але походження мав болгарське, був нащадком переселенців з Болгарії 150 років тому. Він уже був асимільованим, болгарської мови не знав. Прізвище Зібров теж болгарське, і наголос повинен бути на «і», але живемо в Україні і тому наголос на «о». Батько на ходу придумував коломийки на будь-яку тему - про будівництво, пияцтво, кохання, кумів. Одна коломийка мала по 30-40 куплетів. Пригадую, що він розмовляв такою українською, як Микола Азаров, і всі з його вимови сміялися. Коли Азаров став прем'єр-міністром і починав розмовляти українською, то я згадував свого батька.

Власне, цей сімейний ансамбль - це були наші перші університети і заробітки. Ми ходили по сусідах і давали імпровізовані концерти. Люди платили по 5, 10, 25 копійок. Давали концерти також і по клубах, школах. Згодом об'їздили весь Немирівський район. Потім мама задумалася, що ж далі з нами робити. Дізналася, що в Києві є музична десятирічна школа-інтернат ім. М. Лисенка для обдарованих дітей. Поїхали з мамою до Києва, і за три дні до 1 вересня я імпровізовано склав іспити. Директор прослухав мене і сказав: «Гарний хлопець. Привозьте документи. Він вступив до музичної школи». І так я у 9 років став киянином. Навчався по класу віолончелі, а в п'ятому класі перевівся на контрабас.

- Часто, знаю, батьки застерігають дітей іти в музику. У вашому випадку було навпаки, вони свідомо націлили вас на цей шлях...

- Саме так. Мама бачила, що талант до музики є в мене і в брата. Брат також закінчив музичну школу, потім вступив у військову музичну школу в Москві. Це єдина така школа, яка є при інституті військових диригентів. Ми отримали дуже хорошу освіту. Освіта - це найголовніше. Важливо, яку ти даєш дитині освіту, в яке середовище вона потрапляє і як це середовище виховує та формує дитину. Я потрапив у середовище обдарованих дітей з усієї України. Якщо, наприклад, грати у футбол у таких командах, як київське «Динамо», «Атлетика» чи «Мадрид», то ти й сам будеш тягнутися і рости. Там тобі ніхто не дасть розслабитись. Така ж сама ситуація, коли потрапляєш у середовище гарних музикантів і педагогів. А моїми педагогами була найкраща професура - викладачі київської консерваторії.

- Десь читав, що в цій школі у вас було шалене кохання, через яке ви перестали вчитися і вас мало не відрахували зі школи?

- Відрахували. Уже був готовий відповідний наказ. Я закохався у Світлану Бородіну. Вона навчалася у паралельній школі - в хореографічному училищі. У нас була спільна їдальня, спортивний майданчик і великий концертний зал, де ми всі бачились. Я тоді був у 8 класі. Загубив спокій і закінчив чверть із 6-ма двійками та кількома трійками, а до того вчився на «4» і «5». До того ж, це був перехідний конкурсний клас.

Світлана не відповіла мені взаємністю, бо вона кохала мого друга Генуса Єлєва, і вийшов отакий трикутник. Я це страшно переживав, і мене відрахували. Тоді написали мамі, щоб приїжджала і забрала мене. Врятував мене брат, якому на той час було 18 років і він уже навчався у військовій школі. Мама не змогла приїхати, бо приймала іспити у випускному класі. Він прийшов і сказав, що є старшим братом і хоче вирішити проблему зі мною. Йому сказали забирати мене додому, позаяк я вже відрахований. Він наполіг на проведенні розширеної педради і перед 12-ма педагогами заявив: «До цього Павло вчився добре і лише останню чверть завалив. Значить, з ним щось сталося. Він закохався. Хто з вас не закохувався? Підніміть руку. Хто не губив голову? Це - хвороба, яка мине».

	Ювілейний концерт у палаці «Україна» (2017 р.)

Будучи 18-річним хлопцем, він наїхав на них. Тоді його попросили вийти на 5 хвилин. Потім покликали і кажуть: «Ми подумали, що Павло дійсно добре вчився і тому даємо шанс на виправлення». Звісно, що після цього, перейшовши у 9-й клас, я взявся за голову, тим паче, що Світлану відрахували зі школи, і я вже її більше не бачив. Тоді я зі своїми друзями створив вокально-інструментальний ансамбль «Явір». Співали пісні груп «Бітлз», «Пісняри», «Кобза», тобто, все, що тоді було популярним. Я навчився грати на гітарі і бас-гітарі. Згодом почали писати власні пісні і робити аранжування. Це було ще одним кроком у моїй кар'єрі естрадного співака.

- Як сприйняли створення цього ансамблю викладачі? Колись же мусіла бути лише класика.

- Дуже погано. Ми ховалися по підвалах. Тоді було багато клубів, і ми отримали приміщення в одному з клубів ЖЕКу. Домовилися, що взамін будемо давати безкоштовно концерти на їхніх вечорах. У 1972 році, будучи десятикласниками, ми таємно поїхали в Керч на І-й республіканський конкурс комсомольської пісні і стали лауреатами. Грали свою музику, але зазначали, що це музика Олександра Білаша, Ігоря Шамо, тому що тоді можна було виконувати пісні лише членів Спілки композиторів. І тут був такий випадок, що на фінальний конкурс приїхав сам Білаш. Ми з ним зналися, бо з нами в класі вчилася його старша донька. Після конкурсу він каже: «Я щось не пам'ятаю цієї пісні, що ви сьогодні співали». Я почервонів і сказав правду. Одразу ж попросив нікому не розповідати. Він похвалив нас за гарно написану пісню і пообіцяв мовчати. Коли ми повернулися з конкурсу, нам запропонували зробити у школі сольний естрадний концерт. Педагогам було цікаво послухати, що ж ми граємо. Зала була вщерть переповнена педагогами та учнями. І коли ми врізали, то зал слухав стоячи.

- Викладачам це не подобалось, але вони і не могли заборонити?

- Ні. Вони побачили, що ми займаємось музикою професійно. Ми співали в 4 і в 5 голосів. В ансамблі була струнна і духова групи, тобто, у нас був цілий естрадний оркестр. До того ж, стали лауреатами республіканського конкурсу. Це був дуже серйозний початок. У 1976 році ми порозбігалися по різних консерваторіях, і ансамбль припинив діяльність.

Студентські роки

Навчаючись на 4-му курсі в консерваторії, я потрапив на роботу в Державний симфонічний оркестр. Він тоді формувався на 80% зі студентів 4-х і 5-х курсів. Я пройшов конкурс, і мене взяли музикантом на контрабас і бас-гітару. Але на тлі контрабаса і бас-гітари мені, чесно кажучи, було сумно грати. Я весь час дивився на сцену, де співають Зінкевич, Яремчук, Ротару, а ми їм акомпануємо. Тоді диригент Анатолій Ануфрієнко каже: «Що ж ти, Павле, там граєш? Мені потрібна сильна доля. На руку дивися, а не на сцену». Потім він психанув і повів в консерваторію до свого друга-педагога, народного артиста України і Молдови Віктора Куріна і каже: «Мабуть, не буде з нього толку. Щось він не любить цей контрабас. Хоче співати. Послухай його». Я заспівав йому в стилі Магомаєва - мого педагога по платівках. Він каже: «Нікуди не годиться. Якщо хочеш співати, друже, забудь це все. Будемо класичним способом тренуватися. Будемо розробляти дихалку, правильну вокальну діафрагму. Поки ти не пройдеш оцю вокальну школу, хоч ти і з вищою музичною освітою, результату не буде».

Я почав брати приватні уроки і через рік вдруге вступив у консерваторію на вокальний факультет. Окрім навчання, у мене вже почалася концертна діяльність. Я почав їздити на республіканські і всесоюзні конкурси. Взяв участь у конкурсі «Нові імена» в Москві. В Москві мене помітили і в 1988 році запросили на вечір пам'яті Юрія Гуляєва до його 60-річчя. Вечір проходив у Будинку профспілок. Участь брав також Муслім Магомаєв, якого я обожнював, та багато інших відомих співаків. Тоді, до речі, я вперше побачив Магомаєва. Після цього виступу я приїхав в Україну на білому коні.

- Працюючи керівником жіночого хору, ви не зізналися, що одружені. Чому?

- Будучи студентом, я не мав жодного досвіду роботи з хором, але запропонували підзаробіток у самодіяльності, і я пристав на пропозицію. Спочатку керував хором при Інституті ядерних досліджень, а потім у вокально-інструментальному ансамблі фабрики «Киянка». Там працювало майже три тисячі жінок, а з чоловіків були лише наладчики. Я не зізнався, що одружений, бо інакше жінки не ходили б до мене в хор. У складі хору було 25-30 жінок віком від 20 до 50 років. Вони мене дуже поважали, на репетицію ніколи не приходили з порожніми руками. У мене завжди було перше, друге, і компот, і самогон. Власне, тут я навчився працювати з хоровими колективами, робити аранжування, оркестровки для колективів.

- З ким з поетів-піснярів вам найкраще працювалося?

- Перша пісня «Я люблю тебе» була на вірші Андрія Демиденка. Їй уже чверть сторіччя Майже 20 років її співає Іво Бобул. Потім на мене звернув увагу прекрасний український поет-пісняр Степан Галябарда. Ми з ним написали багато пісень, а серед них - «Стрілецький романс», «Весна, полковнику, весна» та інші. А по-серйозному розкрив мене Юрій Рибчинський. Він показав, як треба працювати над словом, над фразою і що таке математика пісні. Є поезія, а є пісенна поезія. Є музика, а є шлягер чи хіт. І він навчив мене цієї азбуки.

Я вважаю, що Юрій Рибчинський - найкращий поет-пісняр в Україні, на якому виховується уже третє покоління. Коли я вперше до нього прийшов, то він сказав, що має 5 хвилин часу. Але насправді просидів зі мною майже годину. Я вийшов від нього зовсім іншим. Всі інші поети мене тому не вчили. Вони віддали вірші, і я писав музику. Натомість, Юрій Рибчинський прочитав мені цілу лекцію. А після написання з ним пісні «Хрещатик», якій уже 25 років, я прокинувся знаменитим.

- У вас був задум написати цю пісню?

- Зовсім ні. Я сів і спонтанно написав перші куплети і частину приспіву. Поруч був поламаний рояль, але цього було достатньо, щоб за півгодини пісня була готова. Зробив аранжування, і ми запустили пісню на радіо. Через декілька днів я прокинувся популярним. Гастролей - скільки хочеш! Гонорар виріс удвічі. Я почав з державним естрадно-симфонічним оркестром гастролювати по всій Україні.

Але я хочу сказати наступне. Якщо ти з людиною товаришуєш, то виходять гарні пісні. Ти можеш сказати їй усе відверто, а вона - тобі, і ніхто не образиться. Ти можеш з товаришем день народження відсвяткувати, на дачу поїхати. Це не просто - на тобі вірші, сідай і пиши музику. Тому найкраще у мене виходить з Рибчинським. Він, до речі, хресний батько моєї Діани. А ще хочу згадати іншого талановитого поета - Петра Магу. Він звернувся до мене як поет-початківець. Гарний поет, але був ще необтесаний. Маючи досвід Рибчинського, я його навчив, як творити пісенну поезію. Зараз, вважаю, що він - один із найкращих поетів-піснярів. Він теж мій кум, я - хресний батько його доньки. Ми живемо в одному селі, під Києвом.

	Юрій Рибчинський вітає Павла Зіброва

- Коли ви написали першу пісню як композитор? І яка це пісня?

- Це була пісня «Дозволь мені, мати, криницю копати», яку я написав у 1987 році. Ця пісня дала мені старт. До того я співав щось не те, а коли написав цю пісню і дав її на радіоконкурс «Нові імена», вона стала переможницею. Пісня «поїхала» в Москву. Там її прослухали, відібрали і сказали: «Присилайте сюди Павла Зіборова». Пісня ввійшла в першу трійку на конкурсі. Я приїхав на цей конкурс і став лауреатом. Там мене помітив головний режисер із радіо «Маяк» і запросив на вечір пам'яті Юрія Гуляєва, про який я уже згадував. Навіть сказали мені, що я схожий на нього, що в мене і зріст такий, і баритон, і пісня гарна. Умовою конкурсу було заспівати дві пісні з репертуару Гуляєва. Я взяв «Як тебе не любити, Києве мій» і «Не рубай тополю». Бувало, мені закидали, що я у 30 років починав кар'єру співака. Мовляв, треба було у 20 починати, уже 10 років втрачено. Я з цим не згодний. Це був накопичувальний час. Я тоді займався музикою, аранжуванням, робив оркестровки для великих державних оркестрів, для багатьох відомих співаків. Тобто, набрався досвіду і потім вистрелив.

- Пісня «Варшавська краля» теж спонтанно виникла?

Віктор Бронюк співає пісню «Мертві бджоли не гудуть»

- А це вже творіння Євгена Рибчинського - сина Юрія Рибчинського. У моєму репертуарі є дві його пісні. Крім вами згаданої пісня «Марина», яку він подарував моїй дружині на 8 Березня.

- Що скажете про таке явище, як Музичний театр Павла Зіброва?

- Йому вже 23 роки. Можна було назвати вокально-інструментальний ансамбль Павла Зіброва, але так не звучить. У нас є музиканти, балетна група, балетмейстери, студія звукозапису, відеозапису, балетний клас. Це є велика кількість обдарованих людей. Правда, у нас немає сцени, стільців. Це був перший в Україні приватний театр пісні. Є студія Могилевської, Пономарьова, а подібного немає.

- Ну а ще одне ваше творіння - «Партія шанувальників жінок». Чим вона займається?

- Це - громадська організація, якій уже 16 років. Жінок потрібно шанувати щодня, в кожному місці: в трамваї, магазині, на роботі. Потрібно сказати добре слово, зробити комплімент своїй колезі, допомогти підняти важку валізу, посміхнутися. Коли бачиш, що їй погано, треба підбадьорити. Це такий маленький, але шляхетний вчинок. Хто це робить, той є активним членом нашої партії.

- Ви збираєтесь на засідання?

- Так. Обмінюємось думками, що можемо ще зробити. Чи підтримати якусь молоду художницю, чи талановитих жінок з вадами. Буває, що допомагаємо матеріально породіллям. Даруємо їм соски, пляшки, підгузники, парфуми.

- Чи знаходите час для сім'ї?

- Справа в тому, що навіть якщо ти не на гастролях, не в поїздці, все одно мозок працює над програмою, над новою піснею. Ти вчиш слова, шукаєш образ. А я ще й композитор. Наприклад, гуляю зі собакою, бачу воду, чую вітер, і щось вистрелило, воно уже муляє, крутиться, і мозок працює. Де б я не був, у мене робота продовжується. Ось ми завершили мій ювілейний концерт, а наступного дня прокинулися з дружиною, й одразу виникло питання, чим будемо займатися. Нам уже нудно. Ми вже це закінчили і треба якусь нову програму робити, чимось дивувати. Нещодавно запропонували знятися у фільмі, дають гарну роль. Є кілька проектів на телебаченні. Є багато нових гарних віршів від Рибчинського і Маги. Так чи інакше, а руки тягнуться до штурвалу. Один день відіспалися, а зранку сіли за чаєм і малюємо нову програму.

- Не сумніваюся, що ваша робота є також і вашим хобі. Але чи є ще у вас інші заняття, не пов'язані з музикою?

- Я дуже люблю смажити м'ясо на вогні і на барбекю. Нещодавно приготував шурпу з різних видів м'яса (баранини, телятини, свинини, курятини). Все м'ясо кладеться в казанок. Додається горох, помідори, перець, кабачок, цибуля, морквя, зелень і лавровий лист. Готується на вогні. Уявляєте, що це виходить?! Люди з'їли по дві тарілки і ще просили. Вмію і люблю готувати юшку з риби. Люблю доглядати сад, розмовляти з деревами. Природа лікує, дає колосальне натхнення, чистить мозок.

- Ваші діти пішли слі­да­ми батька?

- Сергій - ні. Він у нас - юрист-міжнародник. Працює в серйозній фірмі. Донька закінчила факультет міжнародної інформації. Але вона, все ж таки, донька композитора і так чи інакше пов'язана з музикою. Також закінчила дикторські і сценарні курси. Вона гарно пише, бере участь у фотосесіях. Мала фотосесії у Франції, Іспанії. Її дуже любить фото- і відеокамера. Її самі знаходять і запрошують. Вона гарно співає, грає на гітарі і піаніно. Слух у Діани абсолютний, хоча я з нею вокалом не займався. Але якщо вдома є професійний вокаліст, який займається вокалом, то тебе слухає сусід, мама, діти, і слух сам шліфується, відточується. Потім лише треба підправити, зробити кілька штрихів і все.

	Фрагмент ювілейного концерту

- Чи у вашому творчому житті траплялися якісь несподівані випадки, які згадуєте з посмішкою?

- Вони трапляються мало не на кожному концерті. Пригадую, 10 років тому мав концерт у луганській філармонії. На сцену виходить красива 20-річна дівчина з довгою косою і польовими квітами в руках, які я обожнюю. Вручає мені ці квіти, бере мене за голову і цілує... Зал вибухнув. Я розгубився й одразу подумав, що треба щось робити. Вона уже пішла на сходи, а я її наздоганяю, розвертаю і переціловую заново.

Бувало, що вкрали дорогу прикрасу, поки я роздавав автографи. Крали хустинки. Був випадок, що вкрали концертні штани в гримерці. Перед концертом. На сцену довелось вийти у джинсах. Тобто, піджак у мене концертний, а внизу джинси. Виходжу і бачу, що жінки сміються. Після першої пісні, щоб не було зайвих запитань, кажу: «Я перепрошую, але сьогодні доведеться співати в джинсах. У мене вкрали концертні штани. Віддайте! Я вас дуже прошу». Закінчився концерт - підкинули.

- Мабуть, пам'ятаєте важкі 1990-і роки: криза, безгрошів'я, зарплата товарами, інфляція. Людям було не до культури, бо не було чим сім'ю прогодувати. Як вам вдалося пережити ті часи?

- Були бартерні концерти. У мене досі є годинник і японська пральна машина з тих часів. Бувало, що виступав за півкабана. Поїхав на концерт з Аллою Кудлай. Виступали перед працівниками ферми тваринництва. І нам дали кабана на двох. Давали консерви, яйця. Все рівно, ми були крутими. Уявляєте, коли нам дають 500 яєць і 10 курей за концерт? Курей можна заморозити, а яйця роздавали родині, друзям...

- Як відсвяткували свій цьогорічний ювілей?

- Ювілейний концерт відбувся в палаці «Україна». Був повний аншлаг, продані всі квитки. Приємно, що була така цікавість. Щось таки зробив для цієї держави. Було багато жіноцтва, бо, все ж таки, оспівую любов. Мої колеги вітали мене моїми піснями. Мій земляк Вітя Бронюк виконав пісню «Мертві бджоли не гудуть», яку ми написали з Рибчинським 25 років тому. Були прем'єри пісень, які я написав спеціально до ювілею. Не став запрошувати стару гвардію, бо концерт затягнувся би на 4-5 годин, як це бувало раніше. Народ втомлюється. Ми вклалися у 2,5 години без перерви. Також був мій балет. Зібрав хлопців, які працювали в мене по 10 років. Хлопцям по 48-52 роки. Вони як врізали на сцені!

- Неодноразово доводилося чути, що найкраще підтримував українську пісню, музикантів і артистів президент Леонід Кучма...

- Не те, що підтримував. За нього був розквіт. Ні до нього, ні після нього президенти не звертали на нас увагу. При ньому ми, українські виконавці, мали купу роботи, гастролі. Потрапити на телебачення не було жодних проблем. Там тоді не було такого, як формат-неформат. Уже після Кучми з'явився той неформат. Казали: непогано, але неформат.

В той час ми приносили пісні, вони звучали. Доступ мали і старші, і середні, і молоді виконавці...

Довідка

Павло Зібров народився 22 червня 1957 року, в селі Червоне, Немирівського району, Вінницької області (в колишній садибі князя Остолопова).

У 1993 році Павлові Зіброву присвоєно звання «Заслужений артист України», а в 1996 році президент України підписав указ про присвоєння Павлові Зіброву звання - «Народний артист України».

Співак співпрацював з відомими українськими аранжувальниками, серед яких - Володимир Бебешко, Дмитро Гершензон та Олег Шак, з поетами: Андрієм Демиденком, Степаном Галябардою, Юрієм Рибчинським, Петром Магою. Пісні Павла Зіброва виконують провідні артисти України: Таїсія Повалій, Ірина Білик, Гарік Кричевський, Володимир Гришко, Віталій і Світлана Білоножки.