«Вважаю себе хліборобом,

який вирощує духовний хліб.

Стараюся, щоб він був без остюків»

Анатолій Пашкевич

Шановні мої читачі! Пропоную вам не рецензію на книжкову новинку, а, наскільки дозволяє газетна площа, більш детальну розповідь про героя книги та її авторів. Маючи на увазі, що книга - уже раритетне видання (її наклад мізерний - 500 прим.). А для всіх шанувальників пісні та художньо-біографічного жанру, не кажучи про музикознавців, книга Володимира Костенка «Анатолій Пашкевич», котру впорядкувала і редагувала Неля Даниленко, то - скарб.

******

Минулі відвідини України в травні цього, 2017, року були дуже насиченими подіями культурологічного напрямку. Однією з вражаючих з них була презентація книги зі серії «Художньо-документальне видання» Володимира Костенка «Анатолій Пашкевич» (К, «Фелікс», 318 стор., 39 фото). Найперше, що вразило, це незвична для наших часів велелюдність презентації. Велика концертна студія Українського радіо на 350 місць, що на Печерську,  була заповнена вщерть. Аудиторія - ті люди, які виховувалися на піснях Пашкевича (а це - ціле покоління!) та причетні до творчого пісенного мистецтва, зокрема, хорового. (Анатолій Максимович Пашкевич ще й хоровий диригент). Ті, хто його знав, творив з ним і в його часи, виконував його пісні: народні хори, солісти, поети-піснярі. Одним словом - культурна еліта, яка має стосунок до поняття «духовність». Без сумніву, рідні покійного автора Володимира Костенка (дружина Анна та донька Дарія) і Анатолія Пашкевича (син Максим та донька Оксана, ще й як хористка Черкаського народного хору). Багато журналістів. Власне, Українське радіо, де працював Володимир Костенко останнім часом, та канал «Культура» і організували цю презентацію. Більше того, виходу книги у світ ми всі завдячуємо, зокрема, радіожурналістці зі званням «Заслужена» Нелі Даниленко - людині високої професійності, доброго, щирого серця, саможертовній, відданій культурі. Вона й була ведучою цього зворушливого мистецького дійства.

 

«Музичний талант у Анатолія Пашкевича проявляється як унікальний дар Божий. Творча стихія Пашкевича - оригінальність, непередбачуваність і неповторність... Ніхто не міг так, як Пашкевич аранжувати народний спів. Хори, якими він диригував, співали народним голосом, але часто здавалося, що звучить академічний хор»

 

Журналіст Володимир Костенко під час роботи на Українському радіо

Це дуже щемна історія. Історія з драматичним сюжетом поза книгою. В ній переплелися долі, творча праця, вчинки, життєві позиції та погляди трьох героїв, у яких ще багато що було спільним. Як кажуть, це люди однієї групи крові. Володимир Іванович Костенко (1951-2013) - людина різнобічних талантів: відомий журналіст, публіцист-чорнобилець, диктор, ведучий радіо та телебачення, актор, мандрівник, альпініст, близько 15 років дружив з героєм своєї майбутньої книги Анатолієм Максимовичем Пашкевичем (1938-2005). І не лише знав його, але разом із дружиною Анною брав участь у полегшенні і впорядкуванні його неорганізованого в плані побуту та добробуту життя. Всі ці роки збирав матеріали про нього: жоден музичний запис, жодна літера, написана про визнаного насамперед ним самим цього геніального самородка, не залишилися поза його архівом. Багато з ним розмовляв, розпитував про його творчу «кухню», робив офіційні інтерв'ю. І все це занотовував. Але сталася біда. Найімовірніше, чорнобильська радіація уразила і зненацька звалила Володимира Івановича. Знаючи про свій вирок, встиг зробити заповіт: попросив дружину Анну подбати, а колегу Нелю Даниленко написати (оформити) книгу про свого друга на основі зібраних ним матеріалів. Звичайно, якісь окремі розділи були написані і ним. В останні дні дуже страждав через болі. Домовився про зустріч з пані Нелею, щоб дати свої «інструкції»!.. Не встиг...

Пані Неля залишилася «один на один» зі своєю обіцянкою. Важко навіть уявити таку життєву колізію. Що і як робити? Вихід знаходить: залишає свою професійну роботу на Українському радіо (директор каналу «Культура») і на рік сідає за втілення прохання світлої пам'яті Володимира Івановича. «Не знаю, - казав їй автор в інтерв'ю ще до хвороби, - наскільки зумію я глибоко і всебічно розкрити образ Пашкевича, але знаю одне: це буде щира і правдива розповідь, яким був і він сам». Як прискіпливий читач, запевняю: вдалося! Низький уклін і подяка за колосальну працю авторові та укладачу пані Нелі від усього читацького люду. До речі, рік праці. І лиш дрібними літерами на останній сторінці книги скромне: «Упорядник і редактор - Даниленко Неля». Ви праві, пані Нелю, написавши: «За велінням долі книжка стала даниною пам'яті двох митців: героя твору Анатолія Пашкевича та автора Володимира Костенка». Глибокий уклін вам за цю данину від усіх шанувальників української культури.

******

Народний артист України, композитор, хормейстер, хоровий диригент Анатолій Пашкевич (народився на Чернігівщині в 1938 р.) відомий кожному сучасникові своїми піснями - шедеврами, такими, як «Степом, степом», «Мамина вишня», «Виростеш ти, сину», «Хата моя, біла хата» та ще більше, ніж вісьмома десятками пісень, обробок та творів інших жанрів. Більшість із них написані у 60-80-і роки, в період, названий золотою епохою розквіту народних хорових колективів та української естрадної мелодійної пісні. Ті пісні писали відомі композитори: Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо, Володимир Верменич, Володимир Івасюк, Ігор Поклад, Геннадій Татарченко та багато інших. Писали на слова видатних поетів-піснярів Дмитра Павличка, Дмитра Луценка, Миколи Негоди, Вадима Крищенка, Юрія Рибчинського та багатьох-багатьох інших. Симбіоз таких дуетів творив мелодійну, змістовну пісню, в якій і слова мали сенс, і краяли душу переливи мелодій... До когорти найвидатніших композиторів цієї епохи ввійшов і Анатолій Пашкевич як найбільш яскравий народний митець. Його пісня надзвичайно близька до народної.

	Заслужений журналіст України Неля Даниленко – укладач та редактор книги «Анатолій Пашкевич»

Володимир Костенко про творчий та людський феномен Анатолія Пашкевича

Про це в першому розділі книги споминів: «Мій друг Пашкевич... Особисте». Вони познайомилися в Чернігові у 1991 р., де жили і працювали. Пашкевич керував Чернігівським народним хором уже після Черкас, Києва, Луцька - славетних та продуктивних періодів його творчого життя.

Автор безапеляційно визнає в ньому вродженого генія-самородка. Пашкевич практично не мав музичної освіти. Спочатку батькова гармошка, потім баян, куплений за продану корову, книги-самовчителі, і праця, праця, праця... Досягнув самотужки такого рівня, що колеги, артисти, слухачі визнавали його професійність як академічну досконалість. А з навчальних закладів - лише Всесоюзні курси керівників художньої самодіяльності та народної творчості. Грати на кількох інструментах теж навчився сам: баян, гітара, мандоліна, рояль. Не лише В. Костенко, а й багато інших знавців погоджуються, що якби його «обтесали» академічні мужі консерваторії, то це не був би Пашкевич. Він творив, прагнув довершеності винятковою музичною інтуїцією. Тим даром, що від Бога. Всі свідчать, що він найчастіше писав свої пісні «в голові» і лиш потім - на папері чи за інструментом.

Жилося та працювалося важко в ті часи, бо народився вільною людиною. Автор, який пізнав свого друга від і до, пише: «Його не розуміло начальство. Все життя його хотіли увігнати в певні рамки, а він постійно виривався на шкоду своєму достаткові і комфорту. Він ніколи і нікому не підкорявся, окрім пісень і своєї геніальної музичної інтуїції».

«Ніколи не був придворним песиком», - далі продовжує знайомити читачів зі своїм героєм автор. - «Як людина - непередбачуваний, складний, безкомпромісний, не намагався догоджати нікому. Не поступався принципами і не плазував перед іншими». Був байдужим до слави, не ліз на екрани чи газетні шпальти, не любив «паркетні» прийоми та умовності.

Анатолій Пашкевич в дні юності та молодості не розлучався з баяном

 

Був патологічно щедрим. В нього ніколи не було грошей, навіть тоді, коли отримував добрі гонорари. Якось маючи на руках 200 валютних чеків і побачивши, що артистки балету уже в доволі зношеному взутті, повів їх у спецмагазин і одягнув в новеньке. Іншого разу, звичайно, перебуваючи в певному стані, продав свої майнові авторські права за виконання 20-ти своїх пісень одному нечесному адвокатові-здирнику (Черкаси, ініціали проставлені) за... 1500 грн. Після публічного відзначення його 60-річного ювілею (1998) нарахували пенсію - 46 грн. 89 коп.

«Все життя ставав на бік правди і справедливості. Завжди захищав простих артистів і не виляв хвостом перед начальством», - ще одна авторська характеристика. «Він хотів щось зрушити з місця, поміняти в нашому духовному житті». Залишився в архівах його, скоріш, духовно зворушливий лист партійному керівництву Чернігова (1989): «Допоки наше суспільство не збагатиться духовно, перебудова не відбудеться... Згадаймо наших батьків, дідів, прадідів... Жоден з них, тяжко працюючи, не прожив без пісні. Співали завжди... І були духовно багатші за нас». А далі все ж попросив місце в гуртожитку для своїх артистів.

Етапи творчого шляху Анатолія Пашкевича

Вважаю, що одна з найбільших заслуг автора Володимира Костенка та упорядниці книги Нелі Даниленко полягає в тому, що зуміли переконливо показати і досягнення через творчі радості та муки, і проблеми свого героя в його праці з різними колективами та лиш йому одному притаманною манерою ТВОРИТИ ПІСНЮ. Долучили до цього свідчення його артистів, друзів, рідних, побратимів по творчій праці - відомих митців. Читач отримав дуже живу захоплюючу розповідь.

Перший свій хор 24-річний (1962) майбутній маестро організував у клубі фарфорового заводу, де працював слюсарем, в рідному містечку Довбиш, Житомирської обл. Далі був новий Житомирський ансамбль «Льонок», який спочатку розігнали, потім вирішили відновити і доручили це А. Пашкевичу (1963-1965). Колишні та нові артисти ансамблю пересвідчилися: прийшов талановитий, неочікувано своєрідний хормейстер...

Черкаси: Черкаський академічний заслужений український народний хор (1965-1973)

У 1965 році Пашкевича запросив працювати хормейстером у Черкаський хор тодішній його художній керівник, широко відомий митець Анатолій Авдієвський. Його Пашкевич вважав своїм наставником («він - моя консерваторія і академія») і на все життя найліпшим другом. Невдовзі, коли останнього запросили у Київ очолити хор Верьовки, Анатолій Пашкевич став художнім керівником та диригентом цього хору. Згодом Черкаський хор за його словами, «був єдиним таким неповторним колективом в Україні... Українська пісня - моє життя, і найщасливіші роки в ньому - це роки творчої співпраці з Черкаським народним хором... Особливо приємна мені співпраця тут з поетами Дмитром Луценком та Миколою Негодою». Саме в ці роки була ним написана геніальна «Степом, степом», яка більше, ніж 2000 разів виконувалась у різних країнах світу, а вперше прозвучала в Черкасах 6 листопада 1966 року (перша солістка - Ольга Павловська). Цією піснею Черкаський народний хор заявив про себе як перший серед перших своїм репертуаром, звучанням, манерою виконання. Він був пізнаваним, улюбленим, близьким народові. Цей бренд залишається за ним до теперішніх часів. Одна з відомих культурологів Києва, коли дізналася, що на презентації виступав і Черкаський хор, сказала мені: «Я люблю його навіть більше «Верьовки».

Перший самодіяльний хор Анатолія Пашкевича в містечку Довбиш, Житомирської обл. (1962)	Черкаський державний заслужений народний хор. Художній керівник та головний диригент – заслужений артист Анатолій Пашкевич. 60-і роки ХХ сторіччя

 

Досягав цього авторитету хор одержимою працею насамперед його художнього керівника і диригента. Згадує музикант оркестру хору Микола Кириченко: «З репетицій не вилазили з 8-ї ранку до пізнього вечора. Він (Пашкевич) працював, як вогонь, - темпераментний, азартний, фанатичний, енергійний». У нього єдиного була метода - індивідуально працювати з кожним хористом. Сам зізнається: «От поза очі кажуть: «Пашкевич знову «катує», «лико» здирає... Але коли бачили гарний результат, то навіть мені аплодували». «Творчим деспотом» називала батька його донька Оксана, теж хористка. Бо тримав, передусім, творчу дисципліну ... А ось відома Раїса Кириченко - одна з ведучих солісток хору і виконавиця більшості пісень Пашкевича-композитора: «Він вчив нас не жаліти голос і душу, вчив нас людяності». Артисти його цінували, любили, називали його «наш батько».

Композитор Анатолій Пашкевич та поет Микола Негода під час створення пісні «Степом, степом» (1966)	Композитор Анатолій Пашкевич та режисер Борис Шарварко

 

Київ: заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка» (1974-1978)

Наступний етап: художній керівник самодіяльного ансамблю при Будинку культури Київського комбінату штучного волокна. Його артисти - здебільшого - робітники. Але завдяки значній матеріальній базі (до 1991 року багате підприємство видавало Ансамблю все і стільки, скільки просили) та високому рівню художніх керівників, він і в наших нищівних умовах тримається. Останніх 15 років ним керує відомий, видатний диригент і професор Петро Андрійчук, який однозначно і беззаперечно визнав заслуги, передусім, одного з його художніх керівників - Анатолія Пашкевича. До Пашкевича поїхав за порадами, коли його призначили на керівництво, підтримував творчі стосунки протягом усього життя маестро. Заявив: «Пашкевич для всього нашого колективу - еталон. Наше хорове мистецтво немислиме без цієї особистості. Всі хори фактично співають Пашкевичевим звуком: це є манера Пашкевича, це - його стилістика, він - як дороговказ».

«У народнопісенній царині Анатолій Пашкевич - то Ньютон у фізиці чи Менделєєв у хімії. Тому сьогодні вже стали широковживаними визначення «Стиль Пашкевича», «Манера виконання Пашкевича»


 

Зі споминів: «Часто до нас приходили на репетиції з хору Верьовки заслужені артисти, щоб подивитися, як працює, як диригує маестро».

Весь перший рік Пашкевич брався виключно до вокалу - навчав своїх хористів. Потім формували репертуар. Це дало можливість поїхати за кордон: виступали в Словаччині і Чехії (1976) - в Національному празькому театрі та Празькому кремлі, де виконали «Реве та стогне Дніпр широкий» в обробці Пашкевича. До слова, саме його виконував Черкаський хор на презентації книжки «Анатолій Пашкевич».

Луцьк: Державний академічний Волинський народний хор (1977-1988)

Анатолій Пашкевич у роки праці у Волинському народному хорі. 70-і роки ХХ ст.

Анатолій Пашкевич - організатор та перший художній керівник Волинського народного хору. В книзі є спомини і свідчення артистів, солістів, музикантів цього хору, публікації в пресі письменника Василя Гея і колишнього директора Волинського хору Валерія Єфименка, який був у захопленні від роботи Пашкевича. Це був дуже продуктивний період його творчості як композитора. Тут створив разом з поетом Дмитром Луценком один з їхніх шедеврів - «Мамину вишню» та «Пісню про Волинь», за яку волиняни йому такі вдячні. Так само, як черкащани за «Черкащина, краю мій» та «Пісню про Тарасів край», дарничани - за «Хвала робочим рукам», чернігівчани - за «Чернігівські дзвони»...

Валерій Ефименко: «Неперевершений талант композитора і диригента розцвів у нас на Волині. Можливо, якби не покидав він нашого краю, жив би і творив досі... Він сам казав, що лише на Волині почувався легко і вільно, що лише тут йому хотілося творити». І враження від його праці на сцені як диригента: «Помахом легкої, чутливої, тендітної руки творив він невидиму, але звучну журбу. Гострим жестом видобував неймовірне форте. Оте гучне форте, що притаманне лише народному співу». «Здатність Пашкевича творити святе мистецтво настільки вивільнило мої почуття, що я бачив ореол над ним, коли маестро виходив на сцену».

Але знову чиновницькі прискіпування та інтриги нечесних злих людей примусили його залишити Волинь, яку він так полюбив. Поетично писав про неї: «Дрімають прадавні ліси у відблисках замріяних озер, цвітуть льони синьо-синьо, пломеніють червоні калини, а над ними линуть пісні Волині. Їх візьмуть наші діти й онуки у своє життя, бо в них - синівська любов до рідної землі».

Коли пізніше, у 1995 році, Пашкевич приїхав на Волинь на гастролі уже зі своїм Чернігівським народним хором, його шанувальники написали у газеті «Волинь»: «Не знаю, чи посадив Анатолій Пашкевич яблуневий сад. Але всі ми знаємо достеменно, що він викохав розкішний пісенний сад на українській землі». Тоді ж він зізнався зі сцени, що хотів би повернутися на Волинь. Не судилося...

Чернігів: Чернігівський державний академічний народний хор (1989-2002)

У 1989 р. Анатолія Пашкевича запросили стати художнім керівником Чернігівського хору. За ним пішла і група хористів та музикантів з Луцька. І знову спогади, спогади, спогади... Знову ж свідчення того, що він - натура складна, нестандартна особистість, котра постійно воює з чиновниками. Але для його артистів це було неважливим у порівнянні з його професійними та людськими рисами. Один з його солістів Микола Юськов, який тричі переїжджав за Анатолієм Пашкевичем, міняючи місце роботи, аби лиш працювати під його орудою, сказав про нього: «Не боюся повторитися, але він - легенда. Як фахівець, він був людиною неповторною, якій немає рівних в Україні, і, певно, довго не буде».

******

Дев'яності «розгнуздані» роки ХХ ст. в Україні були важким випробуванням для людей, і зокрема, для митців і пісні. Але Анатолій Максимович тримався. Не стало його доброго, порядного, найближчого, як він казав, друга-поета Дмитра Луценка (1989). Тут, у Чернігові, продовжував співпрацю з Миколою Негодою, написавши разом кантату «Чернігівські дзвони», пісні «Довженкова земля», «Осипає цвіт калина» та ін. Коли досягли відповідного його розумінню рівня, хор почав виїздити на гастролі за кордон: у 1992 році вперше виїхали до Бельгії, потім - Німеччини (тричі), до Голландії, Австрії... Особливі стосунки склалися з Німеччиною завдяки особистому знайомству з німецьким підприємцем та меценатом культури Германом Пфайфером. Здружившись з хором, він опікувався і містом Чернігів, надсилаючи йому гуманітарну допомогу. А головне - на лібрето, написане за книгою Г. Пфайфера, Пашкевич написав фольк-оперу на біблійну тему «Блудний син». Це була вершина досягнення його таланту як композитора. Але не єдина його робота в жанрі масштабної форми. Прем'єра відбулася в двох залах міста Меммінген (1998). Кілька разів опера була виконана в Чернігівському театрі - і лише тоді, коли приїздила німецька делегація.

Дуже тепло зустрічала Пашкевича і його хор українська діаспора. Одне зі свідчень - ось цей лист із Бельгії: «Привіт з далекої Бельгії. Першими словами дозволь, наш сину Анатолію, тобі подякувати за твоє щире українське серце. Хай тебе Господь благословить на добрі українські діла та твори. Щоб ти жив у кожній українській душі».

Безумовно, він жив лише для української пісні та України. І за це ще й страждав. Дорікали, що не було пісень про Леніна та партію і... за «націоналістичні» пісні, як, наприклад, на вірш В. Симоненка «Виростеш ти, сину». Не дозволяли в брежнєвські часи співати «Заповіт» Шевченка. Тоді композитор зробив свій варіант «Реве та стогне Дніпр широкий», який визнаний особливим і якому аплодували стоячи як українському гімну не лише у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, а й за кордоном. Але і в роки незалежності (1996) стався скандал, коли один партієць з республіканської консервативної партії в абсолютно невинній пісні запідозрив... «ідею українсько-російського єднання».

Презентація пісні «Сину» («Виростиш ти, сину») в Національному палаці «Україна». Солістка – Раїса Кириченко та композитор – Анатолій Пашкевич	Анатолій Пашкевич у роки праці у Чернігівському народному хорі. 90-і роки ХХ ст.

 

Але це - дрібниці, хоч і псували життя. Анатолій Пашкевич увійшов до когорти наших самородків-геніїв, найбільш видатних українських композиторів та диригентів ХХ ст.

*****

Останні два роки свого життя, уже хворіючи, Анатолій Пашкевич провів у Черкасах, куди його запросили. Надали звання Почесного громадянина Черкас. Він повернувся в край, де (одразу і найгучніше) прозвучав на весь світ ЙОГО знаменитий Черкаський народний хор, ЙОГО знаменита «Степом, степом» та десятки інших. Там, у Черкасах, знайшов і останній прихисток поряд з могилою В. Симоненка і неподалік - Ольги Павловської.

*****

Для того, хто любить і цінує пісню, любить заглянути у творчу лабораторію неординарних творців, читайте захоплюючі розділи в книзі «З історії деяких пісень» та «На кухні про творчу «кухню».

 

 

Зокрема, розповіді про те, як творилася та сприймалася геніальна пісня «Степом, степом» (сл. Миколи Негоди, муз. А. Пашкевича) в ті роки самими виконавцями (солістки Ольга Павловська, Раїса Кириченко), відомими сучасниками - Анатолієм Авдієвським, Андрієм Малишком, Дмитром Павличком, Олесем Гончаром (це слова останнього: «Чули пісню «Степом, степом» у виконанні черкасців? Поет і композитор обезсмертили нею себе». Відгуки слухачів зі соцмереж. А найбільше вразили захоплення українською піснею взагалі та цією зокрема відомого російського письменника-демократа Віктора Астаф'єва, який дружив до останнього з авторами цієї безсмертної пісні - реквієму матерям, які не дочекалися своїх синів з війни. «Вашу пісню «Степом, степом», - писав він, - вважаю таким же гімном, як і гімн Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий». Або: «Велика пісня! Великий гімн українській матері, всім матерям світу, всесвітлий крик, стогін, видихнутий поетом і підхоплений музикантом».

 

 

Раїса Кириченко та Анатолій Пашкевич –
перші лауреати премії ім. Д. Луценка
«Осіннє золото». Національна опера України (2001)

 

Здається, просто: «видихнув» і «підхопив». Ні, вона народжувалася довго-довго, в творчих муках, подібних до мук при народженні дитини.

Читайте спогади першої дружини композитора Валентини Хмарук-Пашкевич: «Працювали ночами як шалені». Коли все це прочитала, включила запис пісні. Зазвучала значно щемніше. Тим більше, що мала б і сьогодні, на наше горе, звучати так часто, як звучить «Пливе кача». Звучати як символ скорботи всіх сьогоднішніх матерів, які чи не щодня ховають своїх синів, полеглих за незалежність України у війні проти Росії.

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном...

******

Далі читаємо, як творили інші шедеври Анатолій Пашкевич та дуже близький до нього духовно і душевно незрадливий друг, ніжний лірик, поет Дмитро Луценко. Їхня безсмертна «Мамина вишня» - символ любові до матері, якої вже ніколи-ніколи не вернути до рідного порогу, до рідної малої батьківщини:

Та не порадує літо

душу мою молоду...

Плаче тепер білим цвітом

мамина вишня в саду.

Як свідчить дружина поета Тамара Іванівна Луценко, бо в їхній хаті завершувалося творення кінцевого варіанту (а до цього були безкінечні відвідини Дмитром Омеляновичем Пашкевича у Луцьку), вони створили близько 20-ти варіантів, допоки зупинилися на відомому. Творили вони разом «вживу», одразу проспівуючи знайдені музичні або словесні фрази тенором Дмитра та другим голосом Анатолія. Інколи мінялися.

Або творення їхньої ж «Хата моя, біла хата» - про батьківську хату-символ рідної землі, батьківської любові, безперервності роду:

Хата моя, біла хата,

 рідна моя сторона,

Пахне любисток і м'ята,

Мальви цвітуть край села.

Або ж їхня пісня, яка стала народною, «Ой ти, ніченько». Її найбільше любив Дмитро Луценко. І вона, і більше, ніж 20 інших пісень Анатолія Пашкевича, стали народними і при виконанні так і називалися «народна». Композитор не дбав про авторські права. Пішла пісня в народ? То й добре! Мета досягнута. А ще тому, що по натурі був затятим противником усього матеріального. (Згадує одна з його хористок з Волинського хору: «Йому тяжко було. Рятувало одне - творчість! А що він мав? Портфель, один костюм, піаніно, і то державне»).

Згадуючи «Творчу кухню», не можна не згадати і його власний погляд на свою роботу (творця): «Отаких пісеньок, як ото співають «тралі-валі», я можу два відділи за дві ночі написати. А ось справжню пісню створити - то треба потрудитись!»

Працював ночами. Коли щось виходило добре, тут же вночі, о третій, о четвертій телефонував свої друзям і просив: «Послухай-но ще раз». І таких «ще раз» було з півсотні...

Так невтомно, вкладаючи в кожну ноту часточку душі, він трудився, створивши напрочуд актуальну і сьогодні «Синові» на слова свого улюбленого поета Василя Симоненка:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Вже названу та інші пісні виконувала народна артистка України Раїса Кириченко, яка зуміла своїм талантом та характером захистити пісню «Синові» перед партійними ідеологами, котрі готові були зарахувати пісню до «націоналістичної», а, отже, «крамольної». Народ співав її теж як народну.

******

Вражає ще один талант цього самородка. Він володів художнім словом як прозаїк і поет. Його неповторні, як і вся його творчість, лаконічні новели - життєві замальовки - були видані окремою книжкою у видавництві «Веселка» (1997) під назвою «Мамина вишня». Кілька з них та деякі вірші ввійшли і до цієї книги. Він редагував тексти пісень, привносячи свої слова. На презентації одну з новел-перлин читав В'ячеслав Глушенко, який працював з Володимиром Костенком на Українському радіо.

У розділі книги «Відлуння прожитих років» - розповіді тих, хто знав Анатолія Максимовича. Скільки ж добрих слів про нього сказано! Потонули в безвість його складний, вибуховий, непередбачуваний, упертий характер, його слабості, і залишилися у пам'яті велич його таланту, велич душі, щирого серця, працездатність на виснаження, любов до друзів, до народу свого, до України. Залишив цінну і багату музичну спадщину: 84 пісні, фольк-оперу «Блудний син», ораторію « Крик попелу», кантати «Лебеді материнства» та «Мазепа», обробки 2-х творів інших авторів («Реве та стогне Дніпр широкий», «Лелеченьки») та 18-ти народних пісень...

 

«Знаю його дуже добре. Все банальне відхиляю категорично, бо таку людину можна зустріти лише раз у житті»

 

 Першу свою пісню «Ой, цвіте, цвіте біла вишенька» написав в 12 років, останню - «Дзвенить струна, бандура плаче» - в лікарні, незадовго до смерті, що забрала його 8 лютого 2005 р. Згадує Леонід Трофименко (теперішній художній керівник Черкаського хору): «Незважаючи на біль, він працював, силою видавлював зі себе останні звуки і мелодії... І ще не так. За свідченням його друга Василя Нечепи останню пісню він забрав зі собою. Перебуваючи в лікарні, до останнього подиху вибивав рукою ритми по ліжку, по стіні...

Багато людей тут висловилися, кожний щось сказав тепле і своє. Але найточніше, як на мене, відчеканюючи кожне слово, Петро Андрійчук - художній керівник та диригент Народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» з 1992 р. і донині. Це - написаний ним некролог, надрукований у лютому 2005 р. в «Урядовому кур'єрі». Що не слово - то криця.

Я би пропонувала читачам, якби комусь пощастило дістати книжку, читати її з кінця, з некролога П. Андрійчука.

*****

Володимир Іванович Костенко відійшов з життя мужньо і гідно. З ним в останні дні часто розмовляв його колега по тривалій роботі в прес-агентстві Чорнобильської АЕС журналіст Микола Хрієнко, про що він написав у зв'язку з презентацією. Це вони вдвох першими серед журналістів (1995) піднялися на дах «саркофага», де робітники працювали по 5-20 хвилин - настільки сильною була радіація. Також першими й останніми піднялися (1998) на верхівку вентиляційної труби колишнього 4-го енергоблока... А коли Володимир не міг уже ходити (і це той, що підкорив найвищу в Африці вершину гори Кіліманджаро!), Микола запитав його, чи не жалкує він, що пішов працювати на Чорнобильську АЕС? «Ні, не жалкую, - відповів Володимир. - Це був мій добровільний вибір. Моя робота ... в зоні була складною, але світлою для людей, бо ми їх інформували чесно».

 

 

 І тоді ж додав: «І тепер, Миколо, моє останнє прохання... Світ за вікном - вже не для мене. А ти, якщо будеш ще ходити по землі, то дивися на неї і моїми очима... А я прокладатиму нові маршрути в Космосі по зоряних картах. Прощай, друже... До зустрічі в нових світах...»

Про свої емоції не писатиму. У кожного з вас, читачу, будуть свої... Дякуємо, пане Миколо, за цю згадку...

Звернення до братів Кличків

І найостанніше. Як донести книгу до більшої кількості читачів, (зокрема) і найперше, молоді? Тій, яка нині слухає лише рок? Але якого ж «калібру» люди постали тут! Вихід один: додрукувати наклад, бодай, ще 2000-2500 примірників. Верстка ж готова. Київська державна адміністрація спромоглася фінансувати 500 прим. першого випуску. Їх роздали масовим бібліотекам Києва, виступаючим на презентації, та десятку - другому щасливчиків, як ваш автор (дякую за подарунок доньці автора - Дарії Костенко). Але її чекають ще всі масові, університетські бібліотеки України і багато тих, що мріють про цю книгу. Вона і в плані формату, дизайну, художнього оформлення зроблена зразково, за всіма правилами мистецтва друкованої книги: список музикографії, покажчик імен, достатньо світлин. Тримаєш у руках, а вона - як живий справжній співрозмовник. Це вам не «інфо» планшетне. Перечитала вже двічі. Готова до нових співбесід. :)

Тому редакція та автор цього матеріалу звертаються особисто до голови Київської міської державної адміністрації Віталія Володимировича Кличка, а також до Володимира Володимировича Кличка виступити в ролі меценатів і спонсорувати перевидання книги. (Названий вище додатковий тираж - це приблизно $1000).

Герої її заслуговують на таку доброчинність. Один із них спалив себе творчим горінням, другий - на вершині чорнобильського реактора. Чекаємо відповіді, шановні новітні симиренки-чикаленки.

 

P. S. 

Принагідно додаємо на згадку репортаж про теплу зустріч мера м. Київ Віталія Кличка з українською громадою міста-побратима Чикаго (США) у вересні 2016 р., надрукований у нашій газеті «Час і Події» (№ 23, 2016): http://www.chasipodii.net/article/17019/

 

Фото з архіву родини
Володимира Костенка та
Інтернет-видань