Книга «Іловайській щоденник» - це мій суб'єктивний погляд, але ж там було дуже багато хлопців з різних підрозділів, про яких ніхто не знає, ніхто не чув. І зараз намагаються створити офіційний звіт, а висновки військової прокуратури не витримують жодної критики, каже Роман Зіненко.

«Не уявляю, про що стосовно мене можна довго розповідати», - дивується Роман Зіненко, колишній воїн полку «Дніпро-1», коли я пропоную йому поговорити про нього і його книгу спогадів «Іловайський щоденник» в одному з кафе Дніпра. Роман - батько трьох дітей, до війни працював в охоронній фірмі. Але про те, що сталося влітку 2014 року, відгукується як про подію, яка змінила його життя.

«Мені здається, що я там і залишився десь, в Іловайську. Та й дружина моя каже, що її чоловік не повернувся звідти. І взагалі, після того, що там було, все життя здавалося якоюсь прелюдією до цього серйозного, жорсткого випробування.

Із полку я пішов у серпні 2016 року. Зараз не служу. А почалося все з того, що я 1 квітня 2014 звільнився з роботи, записався у штаб національного захисту Дніпра. Спочатку ми стояли на блокпостах, а потім виникла необхідність у створенні підрозділу «Дніпро-1». Мені зателефонували, запропонували пройти співбесіду - і з 29 квітня зарахували у батальйон.

Спочатку «Дніпро-1» створювали на противагу міліції, яка не була здатна навести порядок у місті, тобто, для захисту міста, області, але вже у травні ми стежили за порядком під час виборів у Червоноармійському районі. Тоді вже захопили Донецьк, і була загроза, що зірвуть вибори і в Донецькій області. Ми брали участь в охороні окружних виборчих комісій.

Моя перша бойова операція - це ніч із 12 на 13 червня, коли ми разом з «Азовом» «зачищали» Маріуполь. Щоправда, великої небезпеки там не було. Основна маса бойовиків знала, що буде зачистка, тому вони втекли. Були затримані близько 40 осіб із примітивною зброєю, вони практично не чинили опору.

Хоча це зараз, порівняно з тим, що довелося пережити пізніше, мені здається, що небезпеки майже не було. Але на той момент, коли з Маріуполя вигнали армію, коли сепаратисти «віджимали» і спалювали бойові машини піхоти і цілі військові частини втікали з міста, це вважалося небезпечним. Загалом, операція пройшла більш-менш успішно. Було трохи поранених. Але наступного дня терористи з гранатометів обстріляли прикордонників на мосту - 5 осіб загинуло.

А далі наша робота полягала у супроводі колон, у співпраці зі СБУ та міліцією в операціях із затримання сепаратистів. Але війна вже відчувалася тоді, коли ми супроводжували наших військових. Тоді інколи були обстріли, вибухи і так далі. Взагалі, тоді міліцейська робота з виявлення бандитів була дуже цікавою. Багатьох вдалося затримати і потім вимінювати на наших полонених хлопців. І аж до серпня 2014 року було багато різних подібних завдань.

Іловайськ

Іловайськ - це була військова операція, але про це ніхто з нас нічого не знав. Нам тоді пояснили, що потрібно «зачистити» одне з невеликих міст. Раніше ми «зачищали» лише селища вздовж кордону, а тут мало би бути те ж саме, просто масштаб - більший, і за участю інших батальйонів. За планами, на «зачистку» міста мало піти три дні, тому і речей та їжі зі собою ми брали, плюс-мінус, на такий термін.

Ми приїхали у район Іловайська, а саме в Старобешеве, вночі 17 серпня, а 18 серпня вже брали участь у першому бою, коли спробували ввійти у місто. Нам фактично відводили роль відволікаючого удару, тобто, потрібно було йти безпосередньо у лоб противнику і взяти вогонь на себе, а в цей момент інші підрозділи могли б увійти більш-менш вільно з інших напрямків. Але саме за тією ж схемою, ще до нас, 7 і 10 серпня вже намагалися заходити батальйони «Кривбас» і «Донбас».

Саме у той день, коли ми атакували, бійці «Донбасу» змогли обійти Іловайськ з іншого боку. А ми підійшли до міста і повернулися - дорога була перекрита бетонними блоками, відповідно, машини проїхати не могли. Коли хлопці вплуталися у бій, навіть поранених евакуювати не було можливості. «Донбас» же, хоча й отримав опір, захопив будівлю школи. І саме тоді серед моїх товаришів на службі були перші втрати - 9 осіб поранено, один загинув. Це шокувало. Багато з них були не готові до того, що їх використовують як відволікаючий маневр. Фактично проти нас, міліції, працювали ворожі міномети, АГС.

Наступного дня «донбасівці» перейшли через ЖД і атакували із західного напрямку міста, а ми разом з «Азовом» і «Шахтарськом» повинні були увійти в місто вже зі східного боку. Але у приватному секторі ми зіштовхнулися з досить добре підготованими позиціями бойовиків. Пройти було складно. Поки нас прикривав танк, ми йшли, але потім він поїхав через несправність знаряддя у башті, і просто так йти відкрито, втрачаючи особовий склад, ясно, що ніхто не хотів. Тому із 19 на 20 серпня ми переночували на околиці Іловайська, у селищі Виноградне. А на ранок хлопці чи то з «Азова», то чи з «Шахтарська» спробували здійснити штурм цих ворожих укріппозицій. Але сепаратисти за ніч посилили їх - і знову серед українських бійців були втрати.

А потім надійшов наказ від Білецького, й «Азов» з «Шахтарськом» відійшли у бік Маріуполя. «Дніпро-1» так само вийшов, але не всі. Ми повернулися у Старобешеве, а там уже вирішили зайти, як «Донбас», із західного напрямку, приєднатися до них у школі і далі діяти спільно. Протрималися ми там до 29 серпня, до того самого дня, коли був оголошений так званий «коридор».

Якщо йдеться про той час, який я там провів аж до виходу 29 серпня, то, напевно, за все своє попереднє життя я стільки не переживав. До тих подій я жодного разу не бачив, як люди вмирають на очах, як було під час «зеленого» коридору. Як гинуть не кілька, а одразу десять і більше бійців, як ще щойно живі люди від вибухів розлітаються у різні боки. Таке видовище вражає дуже сильно. Особливо мене вразила загибель мого командира. Під час проходу через Новокатеринівку була ще одна засідка. І ось там загинув мій друг Денис Томілович. Саме йому і присвячена моя книга.

Загалом, зверху на броні МТ-ЛБ з оточення виїжджало 13 осіб, ще близько десятка були у середині машини. Але вони виходили окремо. Наші війська вибиралися звідти двома колонами - згідно з планами - повинні були пройти декількома маршрутами і зустрітися у районі Новокатеринівки. Ми йшли у тій колоні, яку вів Хомчак.

У результаті, пройшовши через те пекло, до першого передового блокпоста Нацгвардії ми добиралися кілька діб. Пішки вздовж залізниці, через поля, ночами, тому що несли поранених. А вдень маскувалися у «зеленці». З 13 осіб один хлопець вирішив йти самостійно. Він спочатку запанікував, але потім сам вийшов. Ще один боєць потрапив у полон, коли пішов шукати транспорт для поранених, і його один з місцевих здав бойовикам. Потім ще двоє наших хлопців теж зникли у пошуках автомобіля, але таки потім вийшли вдвох. А ми зловили одного місцевого мешканця з машиною і домовилися, що він вивезе чотирьох наших поранених у Бердянськ. В одного з них була перебита гомілка, і він не міг самостійно пересуватися. В іншого - кулеметне поранення обох ніг, тому його теж доводилося нести на ношах. Ще двоє, незважаючи на важкі ушкодження ніг, самостійно повзли весь той шлях, що ми пройшли. Пощастило, що з нами йшла людина, яка не була медиком, але захоплювалася медициною. Це - Володя Мазур, він вмів накладати джгути, тому надавав усім допомогу. Всі вижили.

Коли чотирьох хлопців забрала машина, нас залишилося п'ятеро. Поранені ще були, але вони вже не вміщалися в автомобіль. У одного хлопця була прострелена нога, але, крім цього, йому розірвало плече уламками шолома і черепа мого друга, якому вороги поцілили в голову під час проходження коридору. А ось у мене не було ні подряпини, хоча контузії, звичайно, були у всіх.

Ми орієнтувалися виходити на Комсомольське, оскільки там стояла Нацгвардія. Але до моменту, коли ми туди дісталися, її там уже не було, а місто захопили бойовики. Ми затримали одного таксиста, він провіз нас через усе місто і доправив у Роздольне. Ось там в одній із частин селища вже стояла Нацгвардія. Звідти ми дісталися до Волновахи, а потім - у Дніпро.

Після Іловайська десь протягом півроку я прослужив у Чармалику. Там між нами і супротивником була річка. У лютому 2015 року, допоки річка ховалася під льодом, було досить небезпечно, хоча після Іловайська це все вже здавалося значно простішим. Там ми прослужили зі січня до травня, а з осені 2015 року у відрядження мене більше не відправляли, залишили у Дніпрі охороняти аеропорт.

У серпні 2016-го року я вирішив звільнитися. На той момент ми повністю перетворилися на міліцейський підрозділ. Багато хлопців пішли, хто - в ЗСУ, хто - просто на «цивілку». Я теж вважав, що мені там більше - не місце. Кар'єру робити у поліції я не планував. Спершу деякий час був без роботи, потім пішов в одну фірму з озеленення в місті, попрацював. Але коли там почалися проблеми, пішов. Зараз намагаюся реалізувати свої можливості як письменник.

«Іловайський щоденник»

Хоча у своїй книзі я досить докладно описав усі події під Іловайськом, вона - документальна. Може, я щось і наплутав у хронології, але через рік, після виходу книги, мені хлопці, які там були, пояснили деякі неточності. Незабаром книга вийде у друк українською мовою.

Ідея написання «Іловайського щоденника» виникла спонтанно. Раніше я б ніколи не сказав, що здатний на таке. Через рік після подій, у вересні 2015-го, я був на прем'єрі фільму «Іловайськ. Лицарі неба». Там же проводив презентацію своєї книги про Іловайськ письменник Євген Положій. Мені було цікаво почитати те, що він написав, хоча б тому, що це зробила людина, яка там не була. Але на той момент я не міг дозволити собі купити її, а подарункових наборів у Євгена не було.

Але ось тоді я подумав, що якщо людина, яка не переживала ті події, змогла написати книгу, то я напишу свою. А ще я пообіцяв це своїй мамі. У підсумку, за півроку народився мій «Іловайський щоденник». У квітні 2016 року відбулася презентація. А в реалізації цієї справи мені допоміг саме Євген Положій. Коли він дізнався, що я пишу книгу, сам зі мною налагодив контакт і звів із керівництвом харківського видавництва «Фоліо». Там подивилися на початковий варіант рукопису, висловили свої зауваження - і видали книгу. Перший тираж вийшов у кількості 1500 примірників, другий - ще півтори тисячі. У вересні буде презентація книги українською мовою.

На невеликий гонорар, який я отримав у видавництві, я у них же викупив частину своїх книг. Взагалі, я ніколи не думав заробляти на цьому, але коли пішов з полку, у мене були матеріальні труднощі. Один мій друг мені дуже допоміг, він купив у видавництва для мене 300 примірників. І продаж такої кількості книг за один раз мене дуже виручив.

«Іловайський щоденник» - це мій суб'єктивний погляд, але ж там було дуже багато хлопців з різних підрозділів, про які ніхто не знає, ніхто не чув. Зараз намагаються створити офіційний звіт, і висновки військової прокуратури не витримують жодної критики. Тема Іловайська - табу для влади, яка намагається вигородити наше військове керівництво і генералітет, уникнути відповідальності. Деякі журналісти намагаються писати статті, в яких виправдовують дії військового керівництва і єдиним винуватцем трагедії називають Путіна. Поза всяким сумнівом, Путін - ворог, але це не повинно виправдовувати прорахунки або злочинну недбалість вищого військового керівництва, яке отримувало звання і нагороди у той самий момент, коли бійці гинули від рук ворога, що вторгся, і волали про допомогу. Тому ми часто зіштовхуємося з якоюсь «припудреною» правдою про іловайську історію, приправленою переконливими статистичними цифрами. Але, водночас, правда - інша, тому що когось хочуть відбілити, когось - вберегти від відповідальності, а про багатьох бійців, тих, саме про яких треба розповідати, нічого невідомо. І мабуть, у мене - якийсь посттравматичний синдром. Я вважаю, що про кожну людину, яка гідно взяла участь у тих подіях, треба розповісти. Тому я збираю подробиці про іловайські бої, куди мій щоденник увійде всього лише однією з ниточок. Хочу зробити ще одну книгу з безліччю історій, де ніхто не буде забутим.

 

Автор: Віка Ясинська

Джерело: «Цензор. Нет»