Вже
другий рік поспіль у День Незалежності, окрім організованих державою
урочистостей, у центрі Києва відбулася громадська акція - Марш нескорених.
Цього року до ходи на честь героїв війни було прикуто чи не більше уваги, ніж
до організованої державними чиновниками частини урочистостей.
І хоча влада намагалася
всіляко урізноманітнити програму офіційного святкування, однак слова
«Іловайськ» (не кажучи вже про слово «Дебальцеве») вона досі боїться, як вогню.
Відтак потреба у громадських святкуваннях важливих для країни дат тільки
зростатиме.
Цьогоріч кілька сотень
учасників АТО, родичів загиблих військових та Небесної Сотні, капеланів,
волонтерів пройшлися від Бессарабської площі до Майдану Незалежності, а потім
до Михайлівської площі, де провели молебень. Люди тримали в руках українські
прапори, символіку добровольчих батальйонів, скандували патріотичні гасла та
співали пісень. Окрім того, були і цільові транспаранти - зокрема, із закликом
звільнити бійців, котрі перебувають у полоні ще з 2014 року.
Дорогою до маршу
приєднувалися небайдужі громадяни - і цього року їх було набагато більше, ніж
минулого.
Для значної частини країни
24 серпня вже міцно і надовго почало асоціюватися зі словом «Іловайськ» - і
тими страшними днями, коли під Іловайськом творилося пекло, Головнокомандуючий оформлював офшори, а
міністр оборони Гелетей просто ігнорував реальність - щоб вже за пару днів
просити журналістку Соню Кошкіну скинути йому географічні координати місця, з
якого росіяни ведуть обстріл...
| |
Фото Цензор.нет
|
Бої українських
добровольчих батальйонів за Іловайськ з російськими регулярними військами
почалися 23-24 серпня, 29 серпня росіяни розстріляли колони українських військ,
котрі йшли по мирному коридору. Загалом в Іловайський котел потрапило 26
підрозділів - практично всі добровольчі батальйони.
Неофіційний громадський
День пам'яті героїв - 29 серпня.
На сайті президента України
ні 29 серпня, ні 30 серпня про цю трагедію не було жодної згадки - ні на
помітному місці, ні на непомітному... Саме за цією ніби дрібною ознакою можна
відверто сказати: між державою і громадою - прірва, і чим далі, то більша.
У США через дві аварії на
кораблях призупинили військово-морські операції, провели розслідування -
відправили у відставку адмірала, командувача одного з флотів - мовляв, нездатний командувати. В Україні через пару
місяців після Іловайська пішов у відставку Гелетей - але з розслідуванням і
досі глухо, а Дебальцеве продемонструвало, що ніяких висновків ніхто не зробив.
| |
Фото Цензор.нет
| Фото Ганни Чабарай
|
Соня Кошкіна 29 серпня 2014
року дізналася про трагедію під Іловайськом від Макса Левіна - фотографа,
котрий, разом з колегами, дивом ледве вирвався з кривавого місива. Поїхав
фотографувати бійців - а попав у жорстоку бійню. Ніхто з офіційних осіб
свідчень у Левіна не брав. Найбільше його розповідями (окрім журналістів)
зацікавився.... Національний військово-історичний музей. Працівник музею детально
збирає всі свідчення, просив фотографів сказати дату й час, коли знімали те чи
інше фото, дивився, з якого боку був обстріл. Решту офіційних осіб свідчення
Левіна не цікавили і не цікавлять.
За всіма зовнішніми
ознаками, розслідуванням доведеться займатися громадськості - або ж новій
владі, тій, котра не буде посилати всі добровольчі батальйони в одну точку -
під приціл ворога, і при цьому спокійно заповнювати іншою рукою документи на
офшор.
Наразі ж в Україні знову
повторюється знайома ситуація: влада - сама по собі, народ - сам по собі. І, як виявилося, така ситуація
спостерігається не тільки тоді, коли треба йти в бій, а й тоді, коли треба
вшановувати пам'ять полеглих.
| |
Фото Ганни Чабарай
|
29 серпня 2017 року на
Михайлівській площі у Києві було проведено заходи до третіх роковин Іловайської
трагедії. У них взяли участь представники добровольчих батальйонів «Донбас»,
«Кривбас», «Херсон», військові Збройних сил України та Національної гвардії.
На подвір'ї Михайлівського
собору зробили стилізований «коридор смерті» зі зів'ялих соняшників, під кожною
квіткою - запалені лампадки та фотографії хлопців, які загинули під час цієї
трагедії. Духовенство Михайлівського Золотоверхого собору відслужило панахиду
за загиблими.
Було багато киян з квітами,
які прийшли вшанувати пам'ять загиблих під Іловайськом.
ЖОДНОГО ПРЕДСТАВНИКА
ВИЩОГО ВІЙСЬКОВОГО КЕРІВНИЦТВА, ЖОДНОГО УРЯДОВЦЯ НА ПОМИНАЛЬНИХ ЗАХОДАХ НЕ
БУЛО.
Минулого року й киян було
мало, преси взагалі майже не було - що ж, маємо, як то кажуть, «позитивну
динаміку». Суспільство почало ворушитися.
Більше того - представники
добровольчих батальйонів, які потрапили в Іловайський котел, на
мітингу-реквіємі звернулися із заявою до влади.
Заяву зачитав Тарас
Костанчук - ветеран АТО, командир штурмової групи батальйону «Донбас» у 2014
році:
«Від імені всіх побратимів,
учасників Іловайських битв та їх рідних звертаюся до президента України,
Верховної Ради України, Кабінету міністрів України:
1. Загибель бійців в
«Іловайському котлі» вимагаємо виділити в окрему кримінальну справу;
| |
Фото Цензор.нет
|
2. Вимагаємо знайти
підозрюваних в трагедії серед військового керівництва України і передати справу
до суду;
3. Реабілітувати (виходячи
з опублікованого ГПУ звіту) всіх рядових та молодший командний склад,
звинувачених і засуджених за дезертирство під час Іловайських подій. Зокрема,
бійців 51 бригади. При цьому передати до суду справи по командирах вищого
рангу, що залишили свої позиції і втекли! Зокрема - по Литвину;
4. Вимагаємо визнати на
державному рівні 29 серпня - Днем пам'яті за загиблими в Іловайській трагедії».
На мітингу Костанчук
зауважив, що події, які відбулися під Іловайськом, не були дезертирством, це
була недолугість «командування, яке не знало, як правильно і які команди
віддавати, і «відбуло в напрямку Києва»». За його словами, не можуть бути винні
солдати і не винні їх командири.
Фото Цензор.нет
Що ж -
наразі українське суспільство тільки вчиться вимагати від влади поводитися
по-людськи. Однак чим безсовіснішою є влада - тим швидше засвоюються такі уроки
громадянської мужності. Без неї справжню Незалежність годі побудувати. Не
скоритися - мало. Потрібно вимагати від державних чиновників виконання їхніх
обов'язків, і вимагати доти, доки вони або не почнуть працювати, як належить,
або ж підуть геть з державних посад.
Здавалося би - така дрібниця, ця громадянська мужність. А
виявилося, що часом легше піти на смерть, ніж наважитися захищати свої права у
нібито мирній країні. Але якщо за свої права не боротися - то країна не довго
лишатиметься мирною. Без громадянської мужності Незалежність не втримаєш. І,
схоже, український народ починає це розуміти.