Вже другий рік поспіль у День Незалежності, окрім організованих державою урочистостей, у центрі Києва відбулася громадська акція - Марш нескорених. Цього року до ходи на честь героїв війни було прикуто чи не більше уваги, ніж до організованої державними чиновниками частини урочистостей.

І хоча влада намагалася всіляко урізноманітнити програму офіційного святкування, однак слова «Іловайськ» (не кажучи вже про слово «Дебальцеве») вона досі боїться, як вогню. Відтак потреба у громадських святкуваннях важливих для країни дат тільки зростатиме.

Цьогоріч кілька сотень учасників АТО, родичів загиблих військових та Небесної Сотні, капеланів, волонтерів пройшлися від Бессарабської площі до Майдану Незалежності, а потім до Михайлівської площі, де провели молебень. Люди тримали в руках українські прапори, символіку добровольчих батальйонів, скандували патріотичні гасла та співали пісень. Окрім того, були і цільові транспаранти - зокрема, із закликом звільнити бійців, котрі перебувають у полоні ще з 2014 року.

Дорогою до маршу приєднувалися небайдужі громадяни - і цього року їх було набагато більше, ніж минулого.

Для значної частини країни 24 серпня вже міцно і надовго почало асоціюватися зі словом «Іловайськ» - і тими страшними днями, коли під Іловайськом творилося пекло,  Головнокомандуючий оформлював офшори, а міністр оборони Гелетей просто ігнорував реальність - щоб вже за пару днів просити журналістку Соню Кошкіну скинути йому географічні координати місця, з якого росіяни ведуть обстріл...

Фото Цензор.нет

 

Бої українських добровольчих батальйонів за Іловайськ з російськими регулярними військами почалися 23-24 серпня, 29 серпня росіяни розстріляли колони українських військ, котрі йшли по мирному коридору. Загалом в Іловайський котел потрапило 26 підрозділів - практично всі добровольчі батальйони.

Неофіційний громадський День пам'яті героїв - 29 серпня.

На сайті президента України ні 29 серпня, ні 30 серпня про цю трагедію не було жодної згадки - ні на помітному місці, ні на непомітному... Саме за цією ніби дрібною ознакою можна відверто сказати: між державою і громадою - прірва, і чим далі, то більша.

У США через дві аварії на кораблях призупинили військово-морські операції, провели розслідування - відправили у відставку адмірала, командувача одного з флотів - мовляв,  нездатний командувати. В Україні через пару місяців після Іловайська пішов у відставку Гелетей - але з розслідуванням і досі глухо, а Дебальцеве продемонструвало, що ніяких висновків ніхто не зробив.

Фото Цензор.нет	Фото Ганни Чабарай

 

Соня Кошкіна 29 серпня 2014 року дізналася про трагедію під Іловайськом від Макса Левіна - фотографа, котрий, разом з колегами, дивом ледве вирвався з кривавого місива. Поїхав фотографувати бійців - а попав у жорстоку бійню. Ніхто з офіційних осіб свідчень у Левіна не брав. Найбільше його розповідями (окрім журналістів) зацікавився.... Національний військово-історичний музей. Працівник музею детально збирає всі свідчення, просив фотографів сказати дату й час, коли знімали те чи інше фото, дивився, з якого боку був обстріл. Решту офіційних осіб свідчення Левіна не цікавили і не цікавлять.

За всіма зовнішніми ознаками, розслідуванням доведеться займатися громадськості - або ж новій владі, тій, котра не буде посилати всі добровольчі батальйони в одну точку - під приціл ворога, і при цьому спокійно заповнювати іншою рукою документи на офшор.

Наразі ж в Україні знову повторюється знайома ситуація: влада - сама по собі, народ - сам по собі. І, як виявилося, така ситуація спостерігається не тільки тоді, коли треба йти в бій, а й тоді, коли треба вшановувати пам'ять полеглих.

Фото Ганни Чабарай

 

29 серпня 2017 року на Михайлівській площі у Києві було проведено заходи до третіх роковин Іловайської трагедії. У них взяли участь представники добровольчих батальйонів «Донбас», «Кривбас», «Херсон», військові Збройних сил України та Національної гвардії.

На подвір'ї Михайлівського собору зробили стилізований «коридор смерті» зі зів'ялих соняшників, під кожною квіткою - запалені лампадки та фотографії хлопців, які загинули під час цієї трагедії. Духовенство Михайлівського Золотоверхого собору відслужило панахиду за загиблими.

Було багато киян з квітами, які прийшли вшанувати пам'ять загиблих під Іловайськом.

ЖОДНОГО ПРЕДСТАВНИКА ВИЩОГО ВІЙСЬКОВОГО КЕРІВНИЦТВА, ЖОДНОГО УРЯДОВЦЯ НА ПОМИНАЛЬНИХ ЗАХОДАХ НЕ БУЛО.

Минулого року й киян було мало, преси взагалі майже не було - що ж, маємо, як то кажуть, «позитивну динаміку». Суспільство почало ворушитися.

Більше того - представники добровольчих батальйонів, які потрапили в Іловайський котел, на мітингу-реквіємі звернулися із заявою до влади.

Заяву зачитав Тарас Костанчук - ветеран АТО, командир штурмової групи батальйону «Донбас» у 2014 році:

«Від імені всіх побратимів, учасників Іловайських битв та їх рідних звертаюся до президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України:

1. Загибель бійців в «Іловайському котлі» вимагаємо виділити в окрему кримінальну справу;

Фото Цензор.нет

 

2. Вимагаємо знайти підозрюваних в трагедії серед військового керівництва України і передати справу до суду;

3. Реабілітувати (виходячи з опублікованого ГПУ звіту) всіх рядових та молодший командний склад, звинувачених і засуджених за дезертирство під час Іловайських подій. Зокрема, бійців 51 бригади. При цьому передати до суду справи по командирах вищого рангу, що залишили свої позиції і втекли! Зокрема - по Литвину;

4. Вимагаємо визнати на державному рівні 29 серпня - Днем пам'яті за загиблими в Іловайській трагедії».

На мітингу Костанчук зауважив, що події, які відбулися під Іловайськом, не були дезертирством, це була недолугість «командування, яке не знало, як правильно і які команди віддавати, і «відбуло в напрямку Києва»». За його словами, не можуть бути винні солдати і не винні їх командири.

 

 

Фото Цензор.нет

 

Що ж - наразі українське суспільство тільки вчиться вимагати від влади поводитися по-людськи. Однак чим безсовіснішою є влада - тим швидше засвоюються такі уроки громадянської мужності. Без неї справжню Незалежність годі побудувати. Не скоритися - мало. Потрібно вимагати від державних чиновників виконання їхніх обов'язків, і вимагати доти, доки вони або не почнуть працювати, як належить, або ж підуть геть з державних посад.

Здавалося би - така дрібниця, ця громадянська мужність. А виявилося, що часом легше піти на смерть, ніж наважитися захищати свої права у нібито мирній країні. Але якщо за свої права не боротися - то країна не довго лишатиметься мирною. Без громадянської мужності Незалежність не втримаєш. І, схоже, український народ починає це розуміти.