Поза всяким сумнівом, раптове (як для широкого загалу) позбавлення українського громадянства колишнього президента Грузії Міхеіла Саакашвілі є справжнім вододілом, рубежем у першій президентській каденції Петра Порошенка. До речі, позбавлення таке саме раптове, як і того ж таки громадянства надання... Подія ця, без перебільшення, стала знаковою не лише тому, що один президент витурив зі своєї країни багаторічного президента країни іншої. Фігуру вагому, масивну, популярну і впливову в усіх аспектах.

 

Справжнє і, як то часто трапляється в українській політиці, приховане значення події полягає в іншому. Президент відмовився від послуг політичного важковика Саакашвілі не тому, що у нього раптом виявилися нові й ніби як непомітні раніше чималі політичні амбіції. Зі самооцінкою та базовим рейтингом, достатнім для старту власного політичного проекту, у Міхеіла Ніколозовича, погодьтесь, завжди все було гаразд. Ні, причина припинення стосунків української влади зі Саакашвілі криється не в притаманній йому енергійності, і не в створеній ним «антикорупційній» партії, а у тому, що у зв'язку з певними обставинами, його послуги на Банковій, 11, більше не потрібні. За іншими ж адресами рішення про запрошення/відкликання політика до/з України не озвучують.

На наше (і не лише наше) глибоке переконання, ті люди, які після Революції гідності, займаються європейськими перетвореннями в нашій країні, кликали Саакашвілі на статусну посаду голови однієї з найзаможніших та найважливіших областей не з міркувань християнського милосердя чи безкорисної турботи про звільненого «в запас» екс-президента близької нам Грузії. Ні, статусна посада, виходи на ЗМІ, підтримка з боку найбільшої партії влади надавалися Саакашвілі під певні взаємні зобов'язання, під умови доволі жорсткого політичного контракту.

Що мав робити Саакашвілі? Під чим він «підписувався»?

Представник парламентської фракції «Народного фронту» Віктор Єленський в ефірі телеканалу NewsOne заявив, що президента Грузії у 2003-2014 роках запрошували до України як політичного кілера для одного з лідерів їхньої політсили Арсенія Яценюка. Безумовно, видатний філософ та громадський (а нині вже і політичний) діяч, захисник прав віруючих Єленський має право на таку точку зору. Особливо, якщо врахувати постійні різки випадки Саакашвілі на адресу відомих «фронтовиків», що завершилися епічною драмою під час засідання Національної ради реформ у президента.

Проте, функція Саакашвілі була значно ширшою, ніж протидія Арсенію Петровичу та іншим людям НФ в уряді. Це не зовсім так.

По-перше, програмою максимум для спеціально запрошеного з Грузії хору президента України слід вважати чимдуж швидше проведення дострокових парламентських виборів. Згідно з неодноразовими заявами пана Саакашвілі, вони мали бути призначені не інакше як на осінь 2018 року, тобто, до проведення президентської кампанії 2019-го.

При цьому, особистим бонусом, своєрідними політичними, й не тільки, преміальними для нього мало би стати крісло прем'єра, на яке він міг би цілком логічно претендувати у тому випадку, якби сформована за безпосередньої участі очолюваної ним партії нова парламентська коаліція отримала б після дочасних виборів ту ж повноту влади, яка є нині в «Європейської України» (Блок Петра Порошенка «Солідарність» + «Народний фронт»).

Відповідно до норм чинної Конституції України, президентом Саакашвілі бути не може. А прем'єром? Чом би й ні?!

До речі, не факт, що цієї осені в оновленому парламенті знайшлося б місце для «Батьківщини», з якою вже зараз (після розриву з Порошенком) намагається, за певними даними, налагодити діалог Саакашвілі. Й не так з «Батьківщиною», як з новоутвореним політичним дуетом Тимошенко-Наливайченко. Навряд чи там була б і «Радикальна партія» Олега Ляшка, де вчасно зрозуміли, чим їм загрожує непомірно активний Саакашвілі. Ця політсила теж, напевно, не здолала би 5%-й бар'єр. А якщо і здолала б, то із зовсім невеликою перевагою. Замість усіх цих міноритарних демократів до Верховної Ради мали зайти віддані президенту «нові політпроекти» штибу єврооптимістів, донецької «Альтернативи» та інші.

По-друге, Саакашвілі розгорнув широку кампанію проти олігархів. На Заході така його активність спершу сподобалася, оскільки сприймалася як елемент давно омріяної «деолігархізації» України. Проблема лише в тому, що без механізмів цивілізованого ринку, неможливих за наявного тепер в Україні дикого економічного лібералізму, й державної підтримки малого і середнього підприємництва, «зачистка» вже відомих топових скоробагатьків найбільше відповідає інтересам ще не відомих скоробагатьків.

Варто зауважити один важливий момент: позиція наших західних партнерів, зрештою, стала вирішальною у дискусії про те, чи потрібні нам восени дострокові вибори. Близькі до політичної кухні на Печерську співрозмовники кажуть, що далеко не в останню чергу заява новопризначеного спецпредставника США в Україні Курта Волкера із закликом до єднання та припинення внутрішніх усобиць (та сама, яку потім хутенько прибрали з офіційного сайту Верховної Ради) стосувалася, насамперед, недоцільності проведення парламентських перевиборів. Надто восени 2017 року, коли планується виділення Україні летального озброєння з подальшим переможним завершенням АТО на тлі революційного спалаху у Росії.

Скептики, звісно ж, зауважать: таке поєднання можливе лише у казці. Ще й за місяць-два.

Але жодної «казки» точно не буде у випадку, коли країну почнуть лихоманити позачергові вибори.

Що ще спрацювало проти виборів, то це незавершені в Україні реформи, важке сприйняття яких могло би зіграти з ініціаторами перевиборів досить злий жарт, коли замість контрольованих «молодих облич» туди прорвалися б «старі пики» з проросійського «Опозиційного блоку» чи не менш проросійських комуно-соціалістів.

Як зазначає шеф СБУ Василь Грицак, популісти з червоними прапорами зараз ще більше небезпечні Україні, ніж колишні «регіонали». Та й акцію проти перейменування столичного проспекту радянського генерала Ватутіна ті ж таки «регіонали» проводили під егідою «Соціалістичної партії».

Одним словом, українські владні еліти досягли консенсусу й постановили: парламентські перевибори не на часі, то ж утримувати спеціально запрошених з цією метою вузькопрофільних спеціалістів більше немає сенсу. А без належного догляду спеціалісти незабаром можуть скласти нездорову конкуренцію, зокрема, своїм колишнім старшим партнерам.

Судячи з усього, після прийняття такого рішення від подальших послуг Саакашвілі вирішено було відмовитися. Причому, на абсолютно комфортних для нього умовах - а) наш герой вертається туди, звідки й прийшов, себто, до Сполучених Штатів; б) Грузії його ніхто не видає, дарма що звідтам двічі офіційного вимагали екстрадиції за чотирма кримінальними справами.

Громадянство політика скасували легко і порівняно безболісно. Надавали йому його, як ви добре пам'ятаєте, теж в прискореному порядку та без особливого обговорення.

Висновки:

- ми стали свідками безпрецедентного в сучасній історії випадку, коли лідер (нехай і колишній) однієї держави офіційно претендує на те, аби очолити виконавчу владу в іншій, й відкрито залучається до політичної боротьби на чужині з цілком реальною перспективою очолити на новому місці виконавчу гілку влади

Той самий Янукович у Росії не відіграє жодних адміністративних, а тим більше політичних функцій. Його навіть не взяли до організованого екс-прем'єром Миколою Азаровим так званого Комітету порятунку України. Він навіть своїй колишній команді не потрібен, не кажучи вже про Кремль, один з представників якого, формальний лідер «Єдиної Росії» Дмитро Медведєв, дав доволі промовисту оцінку єнакіївському «збитому льотчику»: «Ганчірка, об яку витирають ноги».

Певна річ, «ганчірка» про себе часом іншої думки. То ж час від часу її треба у різноманітний спосіб заспокоювати. Скажімо, цьогоріч у квітні, за інформацією власних джерел київського мережевого видання «Гордон», тілоохоронці Путіна поранили Януковича у ноги, коли він у притаманній йому манері - себто добряче на підпитку й за допомогою кулаків - спробував був вкотре самоствердитися у статусі підмосковного емігранта класу «люкс».

- наступні парламентські вибори відбудуться не до, а після чергових президентських, і восени 2019-го, а не 2017-го, що прийнятно для переважної більшості гравців і порівняно прийнятно для президента, але геть не прийнято для певної частини його ситуативного бізнесового оточення, які були зробили основну свою ставку на Саакашвілі й поки що програли (в надмірній активності цього лобі, для якого Порошенко, до слова, не менш випадковий приятель, ніж, власне, Саакашвілі, криється ще одна причина несприйняття  ініціатив екс-президента Грузії в Україні)

- політики-іноземці не здатні до кінця зрозуміти Україну

Притаманний Саакашвілі стиль управління наразі не для нас. І, взагалі, не для України. У нас не надто сприймають претензії котроїсь «сильної руки» на те аби очолити націю, красномовним підтвердженням чому є досягнуті на виборах результати кандидатів в президенти Євгена Марчука, Олега Тягнибока та Дмитра Яроша (тут йдеться не про те, якими вони є насправді, а про сформований серед виборців їхній імідж). Переважна більшість цих кандидатів в президенти не підтримала, й не тому, що не зрозуміла, а, навпаки, тому що дуже добре зрозуміла й саме тому не підтримала. Точно так само, як 25 травня 2014 року надала перевагу буржуазному Порошенку, а не прямолінійній і, надто принциповій, як для широкого загалу, Юлії Тимошенко.

- як довів випадок зі Саакашвілі, у великій політиці можна бути потужним стратегом, але слабеньким тактиком

Як стратег, він програв через невдалий підбір команди - надмірно яскрава особистість, як відомо, взагалі не може успішно працювати в команді. Чого вартий лише геть не відомий та не зрозумілий одеситам випускник Вищої школи КДБ Саша Боровик, котрого на той момент очільник Одеської обласної держадміністрації протегував на посаду міського голови «південної столиці» України.

Окрім того, гарний стратег ніколи не став би користуватися політичним та PR-секонд-хендом у вигляді хоч би тієї ж назви свого проекту «Рух нових сил» - дослівної копії підставного проекту на останніх місцевих виборах у Києві, за допомогою якого Віталій Кличко став мером. Ці «нові сили» майстерно зіграли роль «опозиції» до Кличка, відтіснивши таких фактурних персонажів з великою електоральною базою, як Володимир Бондаренко та Борислав Береза.

До того ж, Саакашвілі ніколи не приховував, що партія йому потрібна виключно для отримання влади. Не для вираження інтересів окремих суспільних груп чи захисту якоїсь окремої ідеології, а виключно для влади. Так і казав у свої численних інтерв'ю: якщо вибори дострокові не плануються, то навіщо тоді проект розвивати...

- методика «Пересваритися сьогодні з усіма, з ким лише можна, аби завтра...» - це шлях в нікуди

Політика - це мистецтво можливого, а не одноосібний волюнтаризм а-ля Хрущов. Для когось Микита Сергійович, напевно, теж був непоганою людиною, особливо якщо порівнювати зі Сталіним. Але на його місці можна було б зробити значно більше красивих та потрібних речей, якби ініціатор ХХ партз'їзду КПРС вмів помічати навколо себе ще й інших, близьких йому по духу, здібних людей, уникав непотрібних конфліктів та навчився б відрізняти першорядне від другорядного.

- тим часом група грузинських фахівців під умовною назвою «команда Саакашвілі», точніше, - молоді грузинські реформатори, ця група й надалі продовжує успішно працювати в Україні

Дехто з них, як наприклад, заступник міністра юстиції Гія Гесадзе, не побоявся гніву свого колишнього патрона й відкрито вступив з ним у конфлікт, але вже на боці українського Мін'юсту.

Хто ці люди? Вже згаданий Гесадзе, а також урядові радники Зураб Адеішвілі та Георгій Каландадзе, перший заступник голови НАБУ Гізо Углава та інші менш розкручені у медіа постаті. Беззаперечно, для становлення Національної поліції багато зробили й Ека Згуладзе та Хатія Деканоідзе. Є сильні фігури з Грузії й у нашому війську.

- насамкінець Саакашвілі збагнув, що обіграв самого себе

Ця думка аж сичить у скандальному записі на Facebook, присвяченому «російському паспорту» міністра закордонних справ Павла Клімкіна, де він так і пише: «Петре Олексійовичу, ось вам ще один кандидат для позбавлення громадянства, після того, коли ви вдосталь скористуєтесь його послугами».

«Після того, коли ви вдосталь скористуєтесь його послугами», то навіть не за Фройдом. І не за Юнгом... А за контрактом.

- чи повернеться Міхеіл Ніколозович до України?

Нічого заперечувати не можна. У нас Віктор Федорович якось був двічі прем'єром, а Святослав Михайлович - тричі генпрокурором.

Головне, аби він зробив висновки й двічі подумав, перед там як грати чужу гру. Та ще й на чужому полі.

Далі хотілося б написати наступне:

«Пане президенте, ви чимало зробили для своєї Батьківщини, краще повертайтеся туди. Й доведіть свою правоту у суді. Або ж розгойдуйте ситуацію достроковими виборами, але, знову ж таки, в себе вдома.

Не вийде вдома, тоді в Росії. Там невдовзі буде гаряче й виникне запит на фахівців вашого рівня і вашої стилістики. Або ж у Білорусі, в якої халявні гроші закінчуються ще швидше, ніж у росіян.

Як тут не згадати, що у Грузії зараз переховується один з реальних керівників російської опозиції В'ячеслав Мальцев. Бачите як, його пустили, вас не пускають.

В'ячеслав В'ячеславович давно заявляє, що після повалення режиму Путіна неодмінно запросить вас із проханням допомогти.

Політичних вам успіхів!»